На калиновім мості - Панч Петро

Це твердження помилкове. Уявити Зелену кобилу без хвоста так само неможливо, як нещасний "Авангард"— без Голоти Петра 201.

Півник. Ку-ку-ріку, ку-ку-рікуі (7 так тричі.)

(Бурхливі оплески поступово переходять в овацію.)

МІЙ ЛИСТ ДО ЖУРНАЛУ "ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК"

Мої шановні друзі X, У, 1

Пам'ятаєте, як я малював перед Вами революцію в сільському господарстві, в селянському побуті? І коли я на Ваше запитання "Коли це буде?" відповів, що за п'ять-шість років зникне те традиційне село, на яке ще й досі дивимося очима Нечуя-Левицького, Ви на це лише поблажливо посміхалися, мовляв, чим би дитя не тішилось...

В своїх тодішніх твердженнях я губив грань між фантастикою і дійсністю, бо все це будувалося лише на аналізі ледь помітних паростків.

Нарешті я вирішив перевірити свої висновки і "одного чудового ранку" з валізкою в руках зійшов на степовій станції.

Десять хвилин до цього я бачив з вікна пасажирського поїзда тільки степ, рідко де з балки витикалися зелені вершки сіл. Припорошена стерня вже другий місяць умлівала від сонця і живилася тільки росою.

Коли поїзд у хмарах куряви погнав далі, я почав розглядатись. Над дверима була вивіска: "Станція Яма". На запасній колії стояв ешелон, з якого вивантажували нові чепурненькі трактори. їх була вже біля колії ціла шеренга. З боку станції, мов висока каланча, здіймався новий елеватор. Там теж щось робили люди, хурчали вантажні машини, і колись глуха станція тепер уже не відповідала цьому визначенню.

Нарешті я вийшов до візників.

— Я не можу їхати,— відказав мені перший, що стояв на бричці і з-під долоні когось виглядав.

— Чому?

— Це коні з "Соціалізму", усуспільнені. Не маю права. До созу "Нові шляхи" можу підвезти задарма. По дорозі.

Другий відповів мені тс саме. І це слово "усуспільнені" злетіло з його засмаглих вуст, як корок із пляшки. Я дивився на нього з цікавістю: пропечена сонцем постать, підстрижена борідка, роздерта на плечі сорочка, спокійне обличчя.

— А ви ж звідкіля?

— Із созу "Шлях Леніна". Вам, чую, до "Куща", а це вбік. Он йому зручніше.— І вказав пужалном на третього: — Він із "Десятих роковин".

Повіз мене до машинно-тракторної станції Лейба, молодий жилавий парубійко з єврейської колонії. Посадив у полову, мов у пір'я з перини, батько запріг коника, дружина, що була тут же, наказала йому хутчіше повертатись, і бричка завуркотіла колесами по степовій дорозі.

Лейба сидів спереді на лантусі полови і тільки те й робив, що обертався до мене і весело тикав пужалном у поле:

— Гарман, "Ленінський шлях", соз, "Нове життя" усуспільнено.

Товариші мої любі X, У, 1; що Вам говорить це слово "усуспільнено", яке тепер домінує над усіма іншими по всьому степу? Я пам'ятаю про наші дискусії і гадання про новий побут, про заглиблення культури в маси, про грандіозні плани п'ятирічки, про стиль, форму і зміст, і жодного разу не чув ні від осірячеиого плужанина, ні від правовірного вуспівця 202 цього всевладного тепер слова "усуспільнено". Навіть динамічний "Авангард" наш опинився у хвості життя.

Закінчилася молотьба, і десь має розпочатись уже оранка, тому в степу порожньо. Тільки мріють ожереди соломи, як козацька сторожа.

Ми звикли бачити серед села голий майдан, церкву на ньому, купу кавунів та застиглу гарбу з сонним дядьком.

Так було в Баштанці ще торік, а зараз на новій греблі нам зустрівся на шістнадцятисильному мотоциклі агроном. Із "Куща" він поспішав до п'ятого табору, де вже почалась оранка. З другого кінця греблі збивав куряву трактор.

Виїздимо на майдан. Стоїть церква, лежить і купа кавунів, а поруч уже цілі загони сівалок, плугів, тракторів. Мов на дворі заводу "Серп і Молот". їм роблять перед оранкою профілактику. Тут же й майстерня.

В майстерні стоїть ще легкова машина і два нових мотоциклети.

Все це є добро машинно-тракторної станції, що обслуговує шість созів, в яких п'ятдесят тисяч гектарів землі.

Дорогі мої товариші X, У, Ъ і ти, Сірий чортику ЗанудоІ З мене досить було півгодини балачки з головою "Куща", щоб переконатися, що всі мої фантастичні припущення немилосердно обганяє реальне життя, мої максимуми давно вже стали тут мінімумами. Досить було побути годину в "Кущі", щоб переконатися, що наша лексика з селянського побуту вже пасе задніх.

Недавно один поважний критик, прочитавши мого "Білого вовка", написав докірливого листа такого змісту: "І це у нас на селах уже "октябрини", такі вже свідомі жінки, такі партійці? Ой, щось по Росі такого ще не чути".

Підсліпуватий чортику Занудо, дужче розплющуй очі!

Революція в сільському господарстві і побуті перегнала нашу уяву. І коли нас дивує той невпинний поступ, що ми його спостерігаємо в індустріальних центрах, то поступ села, одвічно косного села, мусить не тільки дивувати, але й змінити в нас до нього ставлення.

Якщо не завтра, то післязавтра ми вже скажемо: не село, а зернова фабрика.

Сірий чортику Занудо, від цього дня ви вже вільні! На" зовсім!

ДАЛЕКО ВІД ДНІПРА ЗА ВОЛГОЮ

Про те, що Києву загрожує небезпека і треба негайно евакуюватись, письменники, які ще не відбули на фронт, довідалися тільки 2 липня. А це ж був тільки десятий день війни з німецькими фашистами.

Почалася метушня: уже стемніло, світити в квартирах не можна, бо вікна ще не були замасковані, прибув уже автобус, але ж треба ще комусь залишити ключі від квартири, попросити доглядати за нею, бо з собою не можна брати більше одного чемодана.

Коли, нарешті, рушили" на станцію, із темноти вже проступали дерева з побіленими стовбурами і такі ж побілені борти тротуарів. На станції Київ-Товарний довга платформа була вже густо заставлена клунками, чемоданами і іншим домашнім начинням, Лзгза цих речей ледь визирали голови людей. Це були працівники літератури, мистецтва і науки та їхні родини.

Розмовляли чомусь пошепки, у жінок очі червоніли від сліз; в повітрі зависла тривога: ворог прорвав фронт під Новоградом-Волинським, і його танки вже на Житомирському шосе.

Голова правління Спілки письменників Олександр Корнійчук і секретар партійного комітету Микола Бажан203 приїхали на станцію, щоб тільки попрощатись з родинами. Про це довідалися письменники, і дехто не захотів і собі кудись там евакуюватись.

Корнійчук нахмурився:

— Зараз кожен мусить діяти, як йому буде наказано. Ми з Бажаном завтра-позавтра теж виїдемо: німці рвуться на Київ. Негайно сідайте в поїзд і їдьте. На тиждень-два, доки ліквідують прорив.

Сідати було ще нікуди, бо поїзд подали до платформи тільки в другій половині дня. Вій був зібраний з різних вагонів. У вагоні четвертого класу серед переляканих жіночих облич вирізнялися суворі обличчя, зосереджені і нахмурені — Олександра Довженка 204, Юрія Яновського 205, Олександра Копиленка206.

Ще більше посуворішали вони, коли поїзд пішов на Полтаву не звичайним шляхом, а вже через Канів. Станції були затемнені, колії забиті ешелонами з військом, а чутки пригнічували навіть тих, хто намагався бути розсудливо спокійним.

— Олександр Копиленко, який за всяких обставин не втрачав гумору, зараз сидів мовчазний, з окам'янілим обличчям.

Ешелон мав їхати до Сталінграда, але в дорозі конечний пункт змінили на Куйбишев, потім на Стерлітамак. Це було маленьке провінціальне місто, кілометрів за сто двадцять від столиці Башкири. Довідавшись про це, евакуйовані запротестували. Після розмови спеціальної делегації з секретарем обкому партії було дозволено залишитися в Уфі.

Днів десять всі перебували на урядових дачах серед буйної зелені і хмари комарів. Одного погляду на тутешню природу було досить, щоб згадати пейзажі художника Не-стерова 207. Виявилося, що саме тут він їх і малював.

Прибували нові ешелони евакуйованих, і перша партія мусила переселитися в місто. В розселенні українців башкири виявили велику гуманність і братерське ставлення: кожен з башкирських письменників надавав пристановисько українському чи його родині, художник — художнику.

Н. Рибак 208, І. Кочерга 209 і М. Рильський210 оселилися в гостиниці "Башкирія", Олександр Копиленко зупинився на вулиці Хадуйбердіна, порослій високими бур'янами, Юрій Яновський — на вулиці Карла Маркса. Я з родиною — у башкирського поета Сайфі Кудаша2И, на Гоголівській.

До Уфи евакуювалася також редакція журналу "Радянська література"212, згодом прибула і "Літературна газета". Сюди ж перебралося і видавництво Спілки письменників. Хоч склад редакцій був надто ущільнений, журнал і газета виходили регулярно і підносили дух читачів, евакуйованих з України.

Видавництво СРПУ почало випускати бібліотечку під назвою "Фронт і тил". У автора цих рядків вийшли збірки оповідань "Рідна земля" і "Відблиски пожеж".

Частина письменників стала працювати в Інституті суспільних наук АН УРСР як наукові працівники213. У великій кімнаті попід стінами тяглися стелажі з книжками, а посередині за довгим столом впритул працювали всі співробітники інституту. Очолював його академік М. Калино-вич 214. Теми у всіх були зв'язані з війною — Володимир Со-сюра 215 працював над збіркою віршів "Під гул гармат", Олександр Копиленко над низкою оповідань — "Допит", "Батько", "Мовчання". Я опрацьовував тему "Українські партизани"216.

Під час перерви всі співробітники виходили в коридор, збивалися біля карти, що висіла на стіні, і переставляли прапорці за останніми повідомленнями "В последний час". Лінія фронту невблаганно посувалася на схід.

У вересні того ж року Інститут суспільних наук послав експедицію до башкирських сіл Санжарівки і Боголюбівки для вивчення змін у мові переселенців із України. До експедиції входили співробітник академії Петров 217, Копиленко і я. Поїхав з нами й башкирський художник Девлеккіл-ДІєв.

Санжарівку заснували переселенці із села Санжари на Полтавщині в 1899 році. Уздовж довгої вулиці стояли низенькі хатки під соломою, деякі біліли глиною, інші були рублені. Біля хати — хлівець, саж, клуня. Тин від вулиці, тин від сусідів. Перед дворами де-не-де сіріли цямрини колодязів. Садків не було видно, стирчали поодинокі кущі жовтої акації.

Експедиція зупинилася в хаті удови Василини. Кімната й кухня з варистою піччю чистенько побілені, на образах висять вишиті рушники. Господиня говорить тільки українською мовою, її дочка — вже суржиком.