На калиновім мості - Панч Петро

В проектах, у кресленнях вони вже лежать по теках і чекають, доки замість артилерійської канонади застукають сокири та кельми.

Для того щоб забезпечити країну кадрами, по всьому Радянському Союзу зараз іде приймання студентів до ву-:ІІВ. їх дедалі більшає на вулицях Москви. У юнаків, багато з яких уже мають бойові ордени, розбігаються очі... Ще не прочитана й третина об'яв московських інститутів та технікумів, а вони вже губляться від розбіжності бажань... Так само, не знаючи, чому віддати перевагу, розгубилися сьогодні і ми, читаючи запрошення. Перше: взяти участь у зустрічі членів Всеслов'янського комітету 243 з народними месниками Білорусії. Друге: завітати до клубу письменників на концерт хору імені П'ятиицького 244. І третє запрошення: на відкриття виставки художників Кукриніксів 245.

Так сьогодні живе Москва, столиця Радянського Союзу. Життя це наскрізь пройняте впевненістю в перемозі над ненависними напасниками, упевненістю в торжестві справедливості, і це створює у радянських громадян відповідний настрій. Зовсім інше бачимо ми в стані ворога. Газета "Ді цейт" пише: "У нас в тилу хороший настрій... нерідко є надто дефіцитним крамом". І це тоді, волають німецькі газети, "коли країна потребує зміцнення сили опору". Але істеричний крик гітлерівських верховодів впливає на німецьке населення Берліна, Гамбурга, Нейєштадта й інших міст уже якраз навпаки. Не тільки обивателі, а й адміністрація, навіть поліція в паніці тікає від бомбардування з цих міст світ за очі...

Справді, за такої ситуації гарний настрій може бути не лише дефіцитним, а й зовсім зникнути з гітлерівських обріїв. Як бачимо, історія повторюється. У 1918 році німецькі генерали, прозираючи свою долю, казали: "Доперемагаємось до самої смерті".

Так воно й сталось. Так буде і тепер: гітлерівці вже "до-перемагались". Лишається тільки усвідомити логічний кінець, до якого прийшли їхні попередники.

ПЕРЕД ОБ'ЄКТИВОМ ІСТОРІЇ (Із записної книжки)

У Харкові серед буйної зелені парку підноситься на мармурі бронзова постать Тараса Шевченка. Геніальний син українського народу високо підвів обурене обличчя і стиснув кулак, а під ним, на передньому плані, стоїть із тупою са-мовдоволеною пикою німецький єфрейтор.

Фотографуючись у місті Харкові, єфрейтор гадав увічнити себе для нащадків у ролі переможця і колонізатора України. Одного тільки не зміркував цей пігмей, обираючи в Європі точку перед об'єктивом історії, що саме над його головою зависнув стиснутий кулак великого українського патріота. І цей кулак, як дамоклів меч, неминуче впаде на голови фашистських інтервентів!

І він упав! У

Один за одним рушаться німецькі бастіони на сході. Повітря над Москвою ще вібрує від повідомлення про звільнення Орла та Бєлгорода, а нова звістка про визволення Харкова вже заповнює ефір. Ми радіємо з кожного успіху Червоної Армії, а звільнення Харкова від гітлерівських банд для нас, для синів України, є подвійним святом розуму і серця!

ЦЕЙ ДЕНЬ НАСТАВ!

Далеко на сході є село. В ньому біленькі хатки, солом'яні стріхи. Ним починається українська земля, І це село в кінці 1942 року перше пізнало радість визволення від фашистських окупантів.

Уже світало.

Маленька дівчинка визирнула з льоху й закричала:

— Мамо, мамо, убиті біжать!

В одного бійця кров проступала крізь пальці, притиснуті до грудей, голова іншого була забинтована закривавленим клаптем сорочки, а позаду всіх стрибав вусатий боєць, спираючись на гвинтівку, як на милицю. Розтерзані й засліплені пожарами, вони бігли з автоматами в руках повз біленькі хатки й радісно стогнали:

— Україна, Україна!

За селом затріщали кулемети. Вусатий боєць поповз по снігу і блідими губами почав цілувати перші метри відбитої у німецьких фашистів рідної землі.

— Україно, матінко моя! — Він плакав і сміявся: попероду йому шуміли води Дніпра, синіли гори Карпат, а над і-олами, як на варті, стриміли в небо стрункі тополі.

Україно моя, мені в світі нічого не треба.

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти...246

Поет сказав за всіх! Найніжніші слова ми бережемо для неї, найтепліші почуття віддаємо нашій рідній Україні. Вона спородила нас під голубим небом, під сонцем ясним, у вишневих садах. Зростила під тихий плескіт дніпрових квиль і, взявши за руку, в школу відвела.

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.247

Так заповідав нам Тарас Шевченко.

В школі й у житті ми дізнались, яка прекрасна наша Вітчизна. Щоб відстояти її від посягання ворогів, не раз паші предки засівали своїми кістками береги Дніпра. Помираючи, вони заповідали й нам: "Зненавидь ругателя красивості земної, а ворогів землі твоєї зничтож". І ми завжди були готові грудьми зустрічати ворога, хто б він не був.

Повсякчас, навіть коли Україну злії люди робили для її дітей мачухою, і тоді вона залишалася дорогою вірним її синам. Тарас Шевченко немало зазнав лиха за неї, але любов до матері України горіла в його серці невгасимим вогнем, бо "нема на світі України, немає другого Дніпра"!

Ще дорожчою стала нам Україна після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Як пишний сад, розцвіла вона "в сім'ї вольній, новій" під крилом Радянської влади. Мудра ленінська політика возз'єднала розтерзану доти країну в державу, про яку мріяли віками і йшли за це на смерть кращі її сини. Дружба з народами Радянського Союзу помножила її сили і поклала край зазіханням сусідів на багаті надра, щедрі лани України.

"Царствено красива ця земля",— писав колись про неї Бальзак ш.

Був у захопленні і російський художник Васнецов249. "Я споглядав багато красот землі,— казав він,— але нічого подібного ніде не знаходив і певний, що й не міг би знайти".

До всього того наша Україна ще й надто багата. На її полях буяють найкращі сорти пшениці, цукрових буряків, росте виноград, бавовна, тютюн. Села утопають в зелених садках, і в надрах землі залягають величезні запаси кам'яного вугілля й залізної руди. А скільки ще не досліджених багатств! Вони не давали спокою німецьким імперіалістам. Ще в 1918 році німці спробували обернути Україну в свою колонію — не вийшло. І от вони знову пробують, уже руками фашистів, здійснити те, чого не змогли зробити понад двадцять років тому.

Але не зважив ворог, що багатство землі нашої — слава людей її. "Легше примусити Дніпро текти на найвищу гору, ніж нас обернути в невільників". Так відказала стара козачка, потрапивши до рук татар. Ми її сини. Україна запалала в огні.

Любов до Вітчизни і зненависть до її осквернителів заповідали нам попередники. І покоління наше не зраджує батьків, дідів і прадідів. Ідучи на бій з німецькими танками, Люба Земська, яка в ім'я життя інших офірувала своїм життям, казала:

"Україно, моя люба мати! Єдина в світі. Я твоя дочка, дочка українського народу, клянусь тобі священною пам'яттю нашого великого Кобзаря: буду мститися жорстоко, нещадно, кожною краплиною своєї крові!.."

Хіба її патріотичні почуття не перегукуються з такими ж почуттями Зависної 250, яка ще в сиву давнину висадила в повітря під собою бочку з порохом, сказавши перед цим: "Краще загинути, ніж дивитися в обличчя ворога, бачити його мерзенність!"

ТИСЯЧА ДРУГА НІЧ

Дощ застав Абулькасіма Лахуті251 в Ірпінському Будинку творчості, і він просидів з нами до самого вечора.

Ми ладні були слухати його розповіді хоч і до ранку, тому умовились разом і повечеряти.

За столиком сідало звичайно четверо. Цього вечора примостилися навколо всі, хто перебував у їдальні. Лахуті ніскільки не бентежило, що на нього спрямовано стільки пар очей. Він тільки лагідно посміхався. Усмішка ховалася під короткі вуса, уже посріблені літами. Сивіли вже й густі брови, під якими бігали неспокійні очі.

Смугляве обличчя, проста й мелодійна вимова з м'яким акцентом вирізняли його і серед українців, і серед росіян.

— Звідки ви родом, товаришу Гасем? — спитав один із нас.

Лахуті перебіг очима по присутніх — а чи всім це цікаво? Цікаво! Кожен надіявся почути від нього більше, ніж знали досі.

— Персія,— коротко відповів він.— Іран тепер називається.

Паузи ніхто не порушував новим запитанням, і Лахуті ще раз повторив:

— З Персії! — І знову замовк, ніби помандрувавши у думках з України в далеку Персію. І там перед ним, як на екрані, заблимали кадри з його життя, бо він посуворішав,— Це довга історія.

— Давайте і довгу.

— В 1907 році,— почав він зніяковіло,— перські ліберали повстали проти шаха, вигнали його і домоглися конституції, але не надовго: за два роки шах зібрався з силами і пішов на конституціоністів. Хоч я мав тільки вісімнадцять років, але і я був серед них.

Стали захищатись. Дали й мені рушницю. Я вперше взяв її до рук і не знав, як з неї стріляють. Але довкола стріляли. Стрельнув і я і мало не вбив свого товариша.

Думав — і мене вб'ють, але заступився старий іранець. "Він ще малий",— каже. А може, тому, що було не до мене: тиснуло військо шаха. Ми відступили в гори.

За кожного вбитого революціонера шах платив гроші, але на доказ солдат мусив показати вуха й ніс забитого. Щоб більше заробити, солдати вбивали всіх, хто тільки траплявся їм на дорозі. Від того всі дороги були вкриті трупами.

Гори нас не врятували: оточило військо, і з тисячі чоловік лишилося живих тільки двоє.

Я потрапив до в'язниці, але втік. Щоб знову туди не потрапити, одягся дервішем, а дервіш міг навіть без документів ходити по всій країні.

У кожній окрузі серед дервішів були старші. Називали їх "царями". їм треба було платити податок, щоб мати право жебрати. Я цього не знав. Прибувши до одного міста, тинявся уже два дні, а до "царя" не з'являвся. Це помітили інші дервіші, схопили мене й потягли до старшого.

Перед "царем" треба було зразу впасти на коліна й простелитися по землі. Я й цього не знав. Стою перед ним, як бовдур.

— Ти чого не з'явився до мене? — грізно питає "цар".

— Бо я тільки сьогодні прийшов,— кажу,— я не знав.

— Собака! Навчіть його! — кричить.

Мене звалили на землю й почали дубасити по спині бамбуковими палицями. Та ще й хотіли видати поліції, але я утік у ліс Блукав по ньому сімнадцять днів. Годувався дикими плодами й корінцями. А щоб не напали вночі звірі, клав навколо себе хмиз і запалював.

Одного дня, щоб побачити дорогу, виліз на високе дерево.