На калиновім мості - Панч Петро
Здавалося, і господаря теж хтось зсунув з місця. Він весь час важко зітхав.
— Щось трапилось? — питаю.
— Націоналізація. Треба до Угорщини тікати. Туди ще, хвалити бога, не дісталися більшовики.
Другого дня відбулася в кінозалі зустріч з місцевою інтелігенцією. Це було зворушливе і радісне відчуття: ми ніби знову творили революцію. З перших її днів!
Знайшовся і тут "пространітель руського язика". Він довго і старанно псував російську мову і був не тільки здивований, а навіть невдоволений, коли йому дали зрозуміти, що його місія шкідлива.
За тридцять кілометрів розташувалось друге місто — Берегове. За нашою машиною, як і раніше, торохтить мотоцикл. Десь на півдорозі не чути стало торохкотіння. Озирнулися — мотоцикла ніде, не видно. Надворі вечоріє. В'їхали в село.
Заможно живуть люди: будинки вкриті бляхою, паркани глухі й високі, садки зелені.
На Радянській Україні такі господарі стріляли в активістів з обрізів.
— Хто тут живе? — питаємо водія.
— Мадярські куркулі.
— І всі такі хазяйновиті?
— На чужих землях і я б став хазяїном. Наших дядьків правдою і неправдою виперли в гори, а самі виноград садять. Ви ще не були на верховині? *
— Цікаво?
— Атож. Біля хати три кроки в один бік, три в другий, обложить камінням, наносить грунту з долини і сіє, що хоче,— ячмінь, жито. Тільки пшениця не встигає визріти. Бараболю більше садять. А щоб до школи — через бескеття за сім-вісім кілометрів. Як ти малюка пошлеш. І ростуть неписьменні. А тут два кроки — й школа. І вчать по-своєму, не те що наших,— і по-мадярськи, і по-чеськи, тільки не по-нашому. Хіба тепер уже... Ось і школа їхня.
Мотоцикла все ще не чути.
— Давайте почекаємо. Що могло трапитись? Чого він відстав?
— Бензин, мабуть, кінчився,— каже водій.— Позичать у когось і наздоженуть нас
Ми пробули в селі з півгодини. Василя Кучера не чути.
— Наздоженуть,— заспокоює шофер.
В Береговому на нас чекали. Та коли б щось і трапилося з ним небезпечне, ми б не в змозі були допомогти без місцевої влади, а влада в Береговому.
Звістка про те, що десь запропастився один із наших товаришів, у Береговому зчинила переполох. їм краще знати тутешнє становище, і тому ми занепокоїлись. На наше прохання послали шукати пропалого кілька озброєних людей на машині.
Настала вже й ніч, ми пішли до ресторану на звану вечерю.
Вечерю влаштувало окружне керівництво. Крім нас ! секретаря окружкому з дружиною, були ще, мабуть, місцеві службовці, а серед них і піп-розстрига. Рясу він скинув, певне, недавно, бо цивільний одяг сидів на ньому незграбно. Щоб приховати свій настрій, намагався бути невимушеним, лихословив до діла і без діла. Пробував навіть танцювати, але виходило теж незграбно, проте дами мило усміхались. Прикрасив вечерю секретар окружкому. Вдвох з дружиною вони артистично і саме так, як танцюють мадяри, виконали чардаш.
В цей час з'явився Василь Кучер. Приїхав на попутній підводі.
— А мотоцикл?
— Зламався, чортяка! Насилу дотягли до кузні в селі. Лагодять, а я тим часом пішов до якоїсь пані, живе за селом.
То ваша, білоемігрантка!
— Зраділа, як рідному. Все допитувалася, чи є ще Волга, чи є Дніпро. Аж тепер, мовила, я знову почуватиму себе людиною. А в цей час входять троє дядьків. Із місцевого комітету. Ну, пані, кажуть, кури, гуси, качки й поросята ми вже переписали. Вже вони не ваші, а народні. І все оце начиння теж народне. Клуб тут буде, а може, школа. А ви переселяйтесь в одну кімнату. Пані тільки блим-блим. Не дуже й злякалась. Думаю, що значить практика. Надів шапку й пішов. Трандулет ще не полагодили, а тут дядько деренчить возом. "Куди?" — питаю. "На Берегове!" Сів і поїхав.
— А ми послали вас шукати!
— Зустрічав уже за селом. Четверо на машині.
Один з них з'явився в ресторан опівночі і збентежено сказав секретарю окружкому:
— Проїхали мало не до Мукачевого, ніяких слідів!
— Сліди ведуть он до того столу,— відказав секретар, указуючи на Кучера.
Зустріч із берегівцями була відмінна вже хоч би тим, що наші промови тут же перекладали на угорську мову, а це перешкоджало тій індукції, яка досягається у великій мірі через слово, через інтонацію, через музику речення.
Перед початком зборів між двома групами берегівців виникла суперечка.
— Ну, от нехай нас розсудить товариш.— І вказують на мене.— Ви, може, й не віруючий, але, кажуть, комуністи чесний народ. Скажіть, будь ласка, яка релігія більш правильна— православна чи католицька?
Питання було несподіване, але залишити його без відповіді нерозумно і явно на шкоду радянському авторитетові. На думку спав народний анекдот, і я розповів його)
— Іде чоловік по ярмарку, бачить, сидить баба на мішку, а краму не видно.
— Чим, бабо, торгуєш? — питає дядько.
— Чортами торгую,— відказує баба.
— То відбери й мені пару, та найкращих!
— Чи чуєш, чоловіче божий, чорти завжди чорти. Всі однакові!
Отак,— кажу я,— і з релігіями.
Хто зрозумів зразу, кому переклали. Закліпали очима і враз вибухнули сміхом.
Проїхали ще з тридцять кілометрів і прибули до міста Семлюша. Властиво, це скорше село, яке витяглося понад шляхом і має панський двір. Господар утік із німецькими фашистами, а в його старовинному будинку розташувалися окружні установи. У великій залі розписані на історичні теми не тільки всі стіни, а й стеля. Маляр був непоганий, але сукупність картин не прикрасила кімнату, а, навпаки, зробила її схожою на розмальовану банку для ле-денців.
Оселили нас у будинку мадярського офіцера, який відступив з німцями кудись на Будапешт. Новенька ще вілла стояла за містом серед виноградників і, хоч тхнула пусткою, приготувала для нас несподіваний сюрприз.
В одній з кімнат, на каміні, стояло кілька мідних гільз з-під 75-міліметрових снарядів. На гільзах було щось вигравірувано. Ми зацікавились. Першим вигукнув Янов-ський:
— Київ. Товариші, наш Київ!
На одній скупими рисами був видряпаний Софійський собор 262.
— А ось Лавра 263,— сказав уже Смолич. Третього малюнка ніхто не вгадав.
— Пізнали? — озвався секретар окружкому. — Як вони сюди попали? — питаю.
— Дуже просто — господар цього будинку був комендантом Києва, коли його окупували німці.
— А де він зараз?
— Це вже більше нікого не цікавить. Ми зробимо у цій віллі будинок для приїжджих. А то в Севлюші ніде й переночувати.
— А що означає Севлюш?
— По-мадярськи — місто винограду.
— То чому ви мусите ще й зараз користатися цією назвою? Назовіть — Виноградне!
Ця думка прийшла нам в голову, ще коли тільки ми сюди приїхали, і тепер її радили місцевому керівництву гуртом. Навіть розповіли, як цього домогтися.
Певне, наша думка припала до серця севлюшцям, бо незабаром місто вже стало офіційно іменуватися — Виноградне.
Побували ми і в Хусті, для чого проїхали ще близько тридцяти кілометрів. Тепер уже дорога петляла між горбів. Ми в'їхали в гори. І саме місто притулилось до високої гори з руїнами замку, як метелик до груші.
Наша група збільшилась ще на одного киянина. Ми вже під'їздили до міста, по боках вулиці — халупи, які можна побачити в кожному містечку на Поділлі. Але було щось і своєрідне. Кинувся у вічі завулок, по обидва боки якого тяглися акуратні котеджі. Виявилося, що увесь завулок забудований будиночками місцевих учителів.
— Осюди б Дмитра Косарика 264: він обов'язково в своїх промовах згадував би про розумний захід.
Я ще не закінчив думки, як нас обігнала машина. З вікна спочатку висунулася рука, а потім і стрижена голова.
— Здрастуйте, товариші!
— Косарик! Слово честі, Косарик!
-— От уже дійсно легкий на спомин!
До міського театру зійшлося стільки люду, що зала не змогла всіх умістити.
Саме на цих зустрічах ми відчували, як ніколи, радість бути посланцем Нового світу!
В Ужгороді над дверима до одного будиночка я прочитав вивіску: "Химическое чистилище". Мимохіть посміхнувся, а коли побачив ще над одною крамничкою із змішаним крамом вивіску "Смешные товары", стало вже не смішно, а боляче. Закарпатців позбавили не тільки рідної, а й будь-якої мови.
З тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року Закарпатська Україна підпадає під владу чехів, але ще користається деякою культурною автономією. В 1935 році навіть вийшла збірка — "Альманах підкарпатських українських письменників". Тут ми бачимо імена українських письменників, які активно працюють і в радянській літературі,— О. Марку-ша26Ь, М. Томчанія 266, Боршоша-Кум'ятського2б7, Луки Дем'яна 268,
В 1939 році Гітлер віддав Закарпатську Україну знову Угорщині. Настають страшні дні: українську мову забороняють, громадських діячів кидають за грати, залишають на волі тільки тих, що визнали себе "угроросами". Письменники знову випускають "Литературный альманах" російською мовою, хоч ця мова звучала в устах Г. Дунаева надто одіозно — "Два дня тому назад опорожнился госпиталь". Склад авторів, мабуть, був пропущений через гарне "химическое чистилище", бо тих, хто брав участь у попередньому альманасі, тут уже не було.
Почалася знову мадяризація. А коли ми ще додамо вплив румунської мови, яка теж починається за Тисою, та ще словацької, тоді стане зрозуміло, чому в Ужгороді торгують "смешными товарами".
Для більш повного уявлення про Закарпаття ми, повернувшись до Ужгорода, поїхали ще в протилежний кінець. Тепер із нами вирушила і товаришка Палько, секретар ЦК Комуністичної партії Закарпатської України. Взяла з собою і сина, який приїхав до неї з Києва.
Забралися ми тоді далеко в гори, де був красивий водоспад, а довкола ліс і ліс. На зворотному шляху побачили хутірець хат на десять; за винятком однієї, вони були без димарів. Завернули до першого двору, в якому на колодках сиділи люди. Впало у вічі, що всі, навіть малий хлопець, мали зоби на шиї.
Сиділи босі, тільки один чолов'яга, давно не голений, був у солдатських черевиках та в обмотках. Довідавшись, що ми з Радянської України, він зрадів і почав розмовляти такою мовою, що важко було зрозуміти, а всі сусіди дивилися на нього із заздрістю. Виявилося, що за першої світової війни він потрапив у полон до росіян. З того часу береже й черевики, одержані в Росії, і надіває їх тільки в свята. Був певен, що розмовляє з нами по-російськи.
— Чого це у вас на хатах немає димарів? — питаю на гурт.
— Дим знайде собі, куди вийти,— відказує колишній вояка.— А буде димар — плати наложеніє!
— А скільки років вашому хлопчикові? Хлопець зніяковів і сховав голову за матір.
— Шістнадцять, пані,— відказала його мати.
