На калиновім мості - Панч Петро
Сусіда це примітив і чомусь подобрішав. Навіть німців віднадив од двору.
Тоді Лукія повернулася до батьків. Але в кімнаті сусіди на неї уже чекав поліцай.
— Везли нас у ту прокляту Німеччину.— Робітниця, мов сходила на високу гору, перевела дух.— Везли, кажу, як худобу, в товарняках. Сидимо на своїх клунках і плачемо. Тільки Лукія мов закам'яніла: з лиця сіра, губи без кровинки. Дивиться в одну точку й мовчить. Хоч би сльозину пустила. А батьків же на пероні водою відливали.
"Чого тобі було додому приходити?" — питаємо. Мовчить, тільки губи ще дужче стискає. Отак ми й доїхали до тих Судетів. У нас рівно, а там гори. Гори й горе. Позначили нас номерками й ганяють, як арештантів, на роботу. Потім роздали селянам на ферми. До праці ми звиклі, не могли звикнути до приниження. Лукія з вищою освітою, а її хозяїн, мабуть, і в книжку не заглядав. Хіба що заможний— мав великий дім. А як ставився до Лукії? Посилав спати в хлів. Влітку і взимку, бо вона чомусь нижчої за німців раси. Лукія аж заслабла.
Визволили нас американці. Властиво, тільки перегнали у свій табір. Ми як на світ народились: співаємо, танцюємо. А крім наших, у полоні були ще й французи, бельгійці і ще різні...
"Чого радієте? — каже один.— Усіх нас за океан завезуть, в Америку. Тікайте до своїх, поки не пізно!"
А Червона Армія вже ось-ось. А нам що, довго збиратись? Три дні і три ночі пробиралися на схід, доки зустріли своїх. І французи з нами, і бельгійці. Бачили б ви, як вони зраділи червоним! Мабуть, уперше за цю каторгу й Лукія посміхнулася: зустріла земляка. Замурзаний, забрьоханий. Каже: "Від самої Волги йду!"
— Ну, і потім куди? — питає'вже професор.
— Куди ж, додому! У мене вже нікого не лишилося. Батьків фашисти розстріляли за те, що партизанам дали води напитись. А брати на фронті полягли. Лукія теж тільки день побула в батьків.
.— І більше вже не повернулася до університету? _— І не згадувала.
— То вона могла б усе-таки вчителювати в школі.
— Так їхня віра не дозволяє. Тепер же в школі бога немає. А ви знаєте, що ці сектанти витворяють? Самі не ходять і дітям забороняють іти в театр, в кіно, на концерти, брати участь в забавах. Не можна навіть читати книжки, газети, хіба що Біблію, Якісь наче психічні.
— А хто ними керує?
— Цього не знаю. Чула, що різну там літературу потай засилають з Америки.
— Коли це з нею таке сталося?
— На німецькій каторзі. Ніби ума тронулась. Каже, треба думати не про тіло, а про душу. Тоді ходи гола!—робить несподіваний висновок робітниця.— А то ще й перебирає, щоб по-модному.
Бажаючи перевірити, чи справді Лукія належить до секти баптистів, або "Суботнього дня", професор поклав їй на стіл газету, в якій писалося саме про дикунство сектантів.
— Ось прочитайте, Лукіє,— сказав він.— Просто не ві-риться, щоб у нас таке могло зараз бути!
Але дівчина навіть не розгорнула газети. Професор не міг пригадати, щоб вона й книжкою якоюсь зацікавилась.
Сумніву більше не було.
— Ви знаєте, де знаходиться штаб вашої секти? — спитав, забираючи газету.
— У Москві,— спокійно відказує Лукія.— Не штаб, а правління.
— А всесвітнє?
— Раніше було в Німеччині, а тепер в Америці.
Значить, на випадок війни з Америкою,.. Вона не дала договорити.
— Шукайте ворога не навколо, а в собі.
— А ви розумієте, що ваші віруючі фактично роблять опір соціалістичному будівництву заради ілюзорного спасіння на небесах? Хай пасивний опір, але це справи не міняє. Ви, кажуть, були комсомолкою і розумієте, що той, хто тримається релігії, задкує до печерного віку. От не захотіли прочитати цього листа в газеті, а в ньому пишеться, як віруюча, така, як ви, виколупала із зуба свого сина пломбу, поставлену в школі. Люди вже завойовують космос, а мати, навчена вами, тягне хлопчика в доісторичну епоху.
Лукія викривила губи і, мов до нерозумного, сказала:
— А в Біблії сказано інакше.
Професор враз розгнівався і на Лукію, і на себе, бо не знайшов слів, які б хоч трохи переконали дівчину в її абсурдній поведінці. Гримнувши дверима, вийшов з кухні, але тут же зупинився і почервонів з такої безтактності. "Ні, це не вкладається в голову: дівчина з університетською освітою, зросла в соціалістичному суспільстві і шукає істини у шарлатанів, які звичайно переслідують земну, надто земну мету. Вони ладні вигадати сто богів, аби тільки утримати старий лад. Але що спонукало цю дівчину шукати якогось бога? Німецька каторга? Так сусідська служниця теж пережила цю каторгу і не давалася на обман політичних шулерів. Вона казала щось про Лукіїних батьків. І досі має на них серце".
Професор став пригадувати, що вона ще говорила. Він сам був батьком і знає, як іноді добро обертається на зло. Вона ж мусить зрозуміти! Професор рішуче повернув до кухні.
— Ви давно навідувалися до батьків? — спитав ще з порога.
Лукія звела очі над потріпаною книжкою. Вилиці їй почервоніли. Було видно, що примушує себе бути спокійною,
— Нам бог пристановище й розрада,— проказала, відводячи очі.
— Мстивий же ваш бог! Може, то я ваших батьків бачив на станції.
Лукія зблідла, аж зсудомилась.
— Що ви читаєте? — І безцеремонно заглянув на першу сторінку.— Біблія? І ви за її допомогою хочете пізнати істину? Це ж збірка стародавніх розповідей, і тільки. Ні, я був кращої про вас думки.— Тепер уже була причина, щоб по-справжньому розгніватись. І професор, твердо ступаючи, залишив кухню.
Звичайно Лукія виймала з поштової скриньки пошту ї, хоч би які там були журнали, не звертаючи на них уваги, клала на столик у кабінеті. Десь за місяць після останньої розмови професор сидів за сніданком. У засклених дверях до кабінету відбивався письмовий стіл. Перед столом стояла Лукія і гортала сторінку за сторінкою. Що її привабило,— кольорове фото усміхненої жінки з малям чи заголовок оповідання, невідомо, тільки Лукія, гадаючи, що її ніхто не бачить, взялася гортати й другий журнал. На Пі обличчі, завжди байдужому, вже проступала цікавість. Однак відразу схаменулась і рвучко все склала. Вилицювате обличчя знову стало байдужим.
Щодалі дівчина все частіше сиділа біля вікна, дивлячись у далину застиглим поглядом.
Під кінець на її щоках залишався слід від сліз, чого раніше ніхто у неї не помічав.
Професор спостерігав це з задоволенням.
МАТИ БІЛЬШОВИКА
В день сорокаліття Радянської України в яблунівському Будинку культури ми урочисто вивісили портрет Марти Макогін.
Жила собі Марта в селі Яблуневому зовсім не помітною. Чоловік її ще на початку революції був головою комітету незаможних селян. Він же взявся закладати й першу артіль.
Сперечалися по хатах і на вулиці, а заяви приносили до сільради. Сидить Макогін за столом, а навколо селяни гудуть, як бджоли у вулику. Тільки один, рудий і волосатий, мовчки зиркає з темного кутка, як із засідки.
Нарешті і він підійшов до столу і тиче папірець.
— Куркулів до колгоспу не приймаємо,— каже Макогін.
— Та який з мене куркуль? Свита, самі бачите!
— Рваною свитою нам очей не затулиш.
Тієї ж ночі Марта стала вдовою з малим Михайликом на руках.
З першого ж дня працювала в колгоспі. Коли син виріс на парубка, його покликали до армії. Там послали до військової школи. І став її син командиром.
Але в Яблуневому таких матерів було багато, то й Марту не відрізняли від інших.
Здивувала вона людей, коли Яблуневе опинилося під німцями. Та й тоді ще не все знали про Марту.
Залишилася вона в окупації не з власної волі. Коли стало чути артилерійську канонаду й почали вставати над далекими селами заграви, весь яблунівський колгосп знявся і рушив на схід. На третій день канонада" несподівано випередила їхню валку.
— Німці вже попереду,— сказали зустрічні — Вертайте, поки не пізно.
Чоловіки вирішили пробиватися до своїх, а жінкам наказали їхати до Яблуневого.
Все, що було далі, Марта Макогін сама описала в листі до сина.
"Здрастуй, Михайлику мій рідний, соколику мій ясний! Взяла перо в руки, а воно дрижить, як гілочка на вітрі. Дивлюсь на білі листочки, а бачу тебе, мого любого. Великий ти такий, високий, із своєю усмішкою. Побалакати хочеться з тобою, мій дорогий соколику. Боюсь тільки, щоб слова мої не розплескалися в сльозах. Чи ти живий ще, мій Михайлику? Чи тече ще в тобі кров моя материнська?
Пишу, а сама боюсь, чи дочекаюсь од синочка вісточки? Але серце, як не тріпоче, а підказує: пиши, Марто, живий твій Михайло, воює він проти ворога триклятого і тебе спішить визволяти. Радість і жизню свою несе матері. І Ксана підказує: "Живий твій Михайлик. Не такий він у вас, щоб од поганого фашиста вмер!" То й пишу тобі.
Бачиш, синку мій дорогий, ніяк до діла не дійду. Багато думок голову обсіло.
Та й не все викладеш на білий листочок. Хіба можна вмістити на клаптику своє серце?
Не знаю, чи скаржитися тобі на наше життя? Почуваю, що не стало, Михайлику, у нас життя з того самого дня, як у село німець прийшов триклятий. Слова різні з того часу стали забороняти, а вчити нас якимсь незрозумілим, чортячим. Фюреру якомусь молитися силують. Кажуть, він у них найголовніший бог. Церкву всю розвалили, на дрова розтяг-ли, хоч і лісок весь порубали. Пограбували все до ниточки. У мене із скрині плаття вінчальне і те взяв якийсь їхній ірод. Патефон ще восени забрали, картоплю вигребли, хліб побрали, корову вивели, всіх курей перерізали. Хлівець і той розтягли. А взимку довідалися, що ти в мене полковник, хату спалили і мене вигнали на вулицю.
Вигнали, Михайлику, вигнали мене, стару, на вулицю і ще й наказали людям не впускати. "Нехай,— кажуть,— замерзне, коли народила більшовика".
Як почула я ці слова, серце не витримало. Пішла в комендатуру їхню і просто їм межи очі сказала: "Що, іроди, смерті моєї хочете? Знайте, проклятущі, виживу й на снігу, і на морозі лютому. Виживу, куди б мене не закинули... Не панського і не вашого чортячого ми роду, щоб снігу та морозу боятись!"
Комендант їхній, такий гостроносий і з рубцем через
щоку, ударив мене кулаком в обличчя. Натужно, мабуть,
ударив. Я впала. ,
І що було далі — не пам'ятаю. ' Лежу зараз, Михайлику, у чужих, на стороні. Болять кістки мої, і ноги стали важкі, а руки трусяться. Оксану, що тобі подобалась, знеславили іроди на весь світ. Стали до них три німці на постій. В першу ж ніч найстарший поліз до Оксани в постіль.
