На калиновім мості - Панч Петро

Палько здивовано звела брови.

— Кажете, шістнадцять?

— Атож, пані, шістнадцять було на першу пречисту.

— Та яка там я пані. Така, як і ви. Так тобі, хлопче, справді шістнадцять?

Хлопець, не розуміючи, в чім його провина, злякано поступився за матір. Занепокоїлася й жінка і вже затуляє малого. А Палько аж розхвилювалась.

— Він же вдвічі менший за мого Юрка. Гляньте, йому теж шістнадцять років.

її Юрко справді видавався парубчаком проти жовтого, худенького хлопчика. Людям не вірилось, але Юрко, хоч і був мало не вищий за свою матір, усе-таки ще по-дитячому посміхався. Почали криво посміхатися й хуторяни.

— Тепер бачите, люди добрі, що то є Радянська влада? За Радянської влади він народився, за Радянської влади й виріс, а я дівкою ще працювала на фабриці, потім училася, а тепер служу. І ніколи було багато з ним няньчитися. Був би і ваш синок такий, як мій Юрко, коли б ріс на радянській землі. Прощавайте, товариші!

Ми вже виїхали на дорогу, а хуторяни все ще стояли, мов зачудовані.

ЛУКІЯ

Пасажирський поїзд прибував на маленьку станцію надвечір. На дві хвилини на пероні здіймалася метушня, ніби люди починали гратися в хрещика. В ній не брали участі тільки двоє старих, що стояли на одному місці проти пакгаузу і пильно придивлялися до вагонів.

Я їх бачив уже кілька разів. Сухий дідок завжди був у сукняній куртці з синіми кантами, баба, мов черниця, запнута чорною хусткою і в такій же чорній одежині.

Поїзд уже віддалявся, а вони все ще стояли на спорожнілій платформі і перебігали старечими очима по вікнах вагонів.

— Дивна пара,— сказав я, кивнувши в бік перону.— Мабуть, це єдина розвага для них.

— Для Цимбалів? — озвався пасажир, який сів на цій станції.— Дочку виглядають!

Це була нагода скоротати час у дорозі, і я задав питання, на яке можна відповісти двома словами, а при бажанні розповідатимеш і цілу ніч.

— А де їхня дочка?

Ми зайшли до купе й сіли одне напроти одного. Новий пасажир спершу подивився у вікно, за яким, ніби наввипередки з поїздом, пробігав перелісок, важко зітхнув і тільки по тому відказав:

— Кажуть, дасть бог лихо, то дасть і розум, а виходить навпаки. Цимбали — мої сусіди. І Лукія, їхня донька, росла, можна сказати, на моїх очах.

Від цього пасажира я й довідався, що дівчина гарно вчилася в школі, була активною комсомолкою, тому батьки її мали всі підстави пишатися нею перед сусідами. Самі вони були малописьменні, а дочку поклали будь-що вивести в люди. Теїіер двері для всіх відкриті: хочеш — на % лікаря вчися, хочеш — на вчительку.

— Про вчителювання мріяла і Лукія. Особливо після того, як комсомольці старших класів почали допомагати вчити уроки учням молодшим. Лукія теж допомагала моєму ледарю,— каже пасажир, посміхнувшись.— А дівчатам це мов ляльками бавитись. Слухаю, малий читає:

"Перед школою учні посадили алею з тополь. П'ятий клас посадив чотири дерева, шостий на одне дерево менше, а сьомий на три дерева більше, ніж п'ятий і шостий. Питається: скільки дерев разом висадили на алеї?" Малий морщить лоба, мимрить під ніс: "П'ять, і чотири, і шість..." А дивиться на кішку, яка лапкою ловить метелика на вікні.

"Давай удвох,— каже Лукія.— П'ятий клас посадив чотири дерева. Загни чотири пальці на руці".

Малий старанно відраховує чотири пальці, сині від чорнила, і чекає на другу команду...

"Шостий клас — на одне дерево менше. Значить, скільки — чотири без одного? Пальців не розгинай!"

Кішка шкрябає лапкою по шибці. Малий натужно кліпає очима. .

"Ну, то скільки? — ще раз питає Лукія.— Чотири без одного?"

"П'ять!" — радо вигукує хлопець.

"Так ти ж додав, а треба відняти",— терпеливо пояснює Лукія.

Коли доходять нарешті до правильної відповіді, як у книжці написано, малий схоплюється із стільця і на радощах штурхає матір:

"Вийшла, вийшла задачка!"

"То ж Лукія вирішила",— відказує мати, ладна вже повірити, що в голові її сина теж щось єсть.

"Сам, сам,— кричить малин.— От хресті-бог, сам!"

"Ніякого бога немає,— повчально каже Лукія.— Бога вигадали багаті, щоб тримати бідних у покорі".

Малому байдуже, чи є бог, чи нема, але йому подобається, як до ладу говорить Лукія, мов у книжці написано, і вій уважно дивиться їй у рот. Заслухалась і його мати, і Лукії здається, що вона вже улюблена вчителька.

Коли Лукія закінчила школу, вчителі теж радили їй добувати вищу освіту.

Надходив час їхати до міста, і батьки засумували. Пенсії листоноші вистачало хіба що на найбільш необхідне в хаті, а вже щоб спорядити дочку,— одна ж вона у них,— на те треба шукати інших засобів.

Сюрчить цвіркун під піччю, а біля відчиненого вікна бубонить собі Цимбал, щоб його не почула Лукія, яка об-ляглася вже спати:

"Ніхто не скаже, що вона в нас дурна. Ростом, правда, не вийшла, а зате бог розумом не зобидив. Та хлопцям, щоб губки, щоб брівки. І щоб показна з себе. Ото їм до серця. А стане вченою,о, тоді зразу: "Як ся маєте, Лукіє Тимофіїв-но?" А до науки не дістають руки".— І Цимбал важко зітхає.

"Може б, ти в колгоспі дещо заробив? — каже ще тихіше Цимбалиха.—— А я б ще спідницю продала".

"Ото забагатіємо",— перебив її роздратовано Цимбал.

"І за свою форму якогось карбованця вторгував би,— не —вгамовується дружина,— Чи ти хочеш паном і на той світ з'явитись?"

"Сорок років носив..."

"І вистачить. А я ще за грушки".

"Ти грушок ото насуши, то буде дівчині хоч поласувати чим. У місті і за грушу дай гроші".

До Києва було не так далеко, але стільки молоді хотіло набути вищу освіту, що з Лукіїним атестатом довелося їхати аж у Західну Україну.

Два роки вчилася Лукія в університеті, а на третій ураз загриміла війна з німецькими фашистами. У вогні війни згорів університет, згоріла й Лукіїна доля. З того часу й почали її батьки ходити на станцію. Ідуть, збиваючи старечими ногами порох, і спрокволча перекидаються словами. А розмова одна.

"Хоча б написала",— бурчить батько.

"Може, дитині і вгору ніколи глянути,— захищає мати.— То ж треба стільки тих книжок перечитати, щоб дійти до розуму".

"Аби голова була здатна. Он начальник пошти так і не довчився. Хто до чого привержений".

"А ти думаєш, може, й нашій Лукії доведеться кинути ту науку? На стипендію не багато насправляєш спідничок. А воно й книжку треба, і в кіно захочеться".

"Щось придумаємо",— відказує Цимбал, глибоко зітхнувши.

За літом наступила осінь. Сивий туман завис на деревах. Крізь мряку проступає багниста бруківка до станції, По ній дибає, підпираючись костуром, стара Цимбалиха. її посірілі губи шепочуть, ніби поруч іде й чоловік:

"Чи я тобі не казала, посвяткують ті свята й без тебе. Та хоч би одягся тепліше... Хіба ж такий послухає?.. А приїде дочка: "Де тато?" — Цимбалиха повертає голову, за-тушкану в теплу хустку, туди, де видніються над горбками хрести, і шморгає носом. Зморшки на щоках заповнюються сльозами.

"Приїде... Хоч би написала. Самій ніколи, подругу попросила б".

Був похмурий день, і, коли на цвинтарі виріс ще один горбик поруч з могилкокЗ Цимбала, до мого знайомого в Києві прийшла дівчина найматися в домашні робітниці. Вилицювате обличчя, сумні очі і вицвіле пальто.

— Як вас звати? — питає професор.

— Лукія,— відказує коротко дівчина. Домовились.

Робітниця добре справлялася з роботою, але весь час була чимось пригнічена. Розважити її могли тільки малюки, що бігали на подвір'ї. Вона присідала біля них, дбайливо обтрушувала порох, дівчаткам прихорошувала бин-дочки.

І очі її робилися круглими й променистими. У неї навіть голос змінювався:

— Ніночко,— каже, наче виспівуючи,— я тебе не впізнаю: на тобі нове платтячко!

Дівча раде й відказує з хрипотою:

— І я себе не впізнаю.

Лукія посміхається, чого в домі ніхто не помічав. Але проходив хтось з дорослих, і Лукіїні очі враз гаснули, обличчя знову ставало вилицюватим, замкнутим.

Звертало на себе увагу ще й те, що Лукія розмовляла правильною літературною мовою. І якоюсь особливо мелодійною.

Це прикрашувало її набагато більше, ніж найкоштов-ніші брязкальця.

— Звідки ви така? — питає професор.

— З Полтавщини,— відказує протяжно.

— Ви десь учились?

— Треба жити своїм розумом.

— Як, як?

— Наука тільки заважає людям споглядати себе.

— Споглядати себе. Ви що, сповідуєте буддизм 269? Це ж тільки Будда дивиться'на свій пуп, щоб пізнати себе.

Професор гадав, що дівчина не добере нічого із сказаного і не стане навіть перепитувати. Але вона тим же тихим і рівним голосом відказала: — Бог не в образах, а в ділах.

Це ще більше спантеличило професора.

— Цікаво. А давайте поговоримо.

Та Лукія, певне, не хотіла вести розмову на цю тему. Знайшла причину, щоб поспішити на кухню. У сусідів теж була робітниця. Одного для вона зайшла на квартиру професора.

— А Лукії нема,— кажуть їй.

— Ой, я й забула, що сьогодні четвер.

— А хіба що, як четвер?

— Вона ж ходить на моління.

— Лукія, на моління? Вк давно її знаєте?

— Та ми ж з одного села.

— Ви теж віруюча?

— Хіба я дурна? То їй так пороблено в Судетах 27°, на каторзі. А може, через батьків. І досі наі них серце має.

Дівчина охоче розповіла про Лукію все, що знала: Коли Лукія повернулася з університету додому, в селі були вже німці. І в їхній хаті теж. Та й від хати лишилася тільки половина, бо другу половину батьки продали, щоб тільки вивчити Лукію на вчительку. Сусід трапився вредний: прийшли німці, і він уже перед ними на задніх лапках. Зустрів Лукію і каже: "Комендантові треба перекладача".

Лукія найкраще за всіх знала німецьку мову в школі. Нічого не сказала сусідові, тільки насупилась:

"Чи, може, на каторгу заманулось? До Німеччини!"

"Чи поженуть мене на каторгу, чи ні,— відказує Лукія,— а вас не мине Колима".

"Значить, хто кого? Гаразд, Лукіє Тимофіївно!" — уже просичав сусіда.

На другий день по дівчину прийшов поліцай з двома фашистськими солдатами.

Лукії нема. І батьки хрестяться-божаться, що не знають, де вона поділась.

Минає тиждень, два, поліція і в хату забігає, і засідку робить — Лукії нема. А в сусідньому селі саме трапився такий випадок. Була у батьків єдина дочка. Щоб не потрапити на фашистську каторгу, заховалася вона у тітки на хуторі. Староста чимсь настрахав старого, і той з переляку сам привів дочку до комендатури. Німці заарештували і батька, і дочку й обох повісили.

Лукіїні батьки ходили, мов приречені: знали, де переховується їхня дочка, й потерпали за неї і за себе.