На калиновім мості - Панч Петро

Солдат не захотів обходити собаки, а скористався уже з автомата.

Роман прибув до звільненого Києва разом із військовою частиною. Місто нагадувало на смерть поранену людину: в центрі не було жодної вулиці, яка б не скидалася скорше на стежку в захаращеному яру. Навіть мряка й туман не могли приховати ран, заподіяних столиці України фашистськими окупантами. Між такими ж руїнами він ішов, цікавий знати, що сталося з його домівкою, і несподівано біля булочної побачив собаку.

— Вижила, Крапко! — радісно вигукнув Роман.

Ряба собака з обрубаним хвостом і з очима, як тернини, байдуже глянула на високого чоловіка й відійшла.

— Не впізнала мене, Крапочко? Правда, за три роки й три місяці можна й забути. Схудла, бідняжка. Ну, тепер поправишся. Всі поправимось...

Він говорив до собаки вголос, бо на довгій вулиці маячили тільки поодинокі постаті, які ніби розпливалися в тумані.

— Значить, і Даша десь тут. Який я радий, що застав вас живими. Мабуть, прийшла за хлібом? — Роман заглянув через вітрину до крамниці: полиці світили ребрами.— Ще не наладили пекарні, Крапко.— Серединою вулиці по вибоях пхав поперед себе візок з хатнім начинням забрьоханий чоловік. І хоч був незнайомий, радо привітався.

— Нема нічого кращого, як повертатися до хати. Кляті німці усіх вигнали за місто!

— Може, й вас вигнали за місто, Крапко? — стривожено запитав Роман.— Ну, тепер усі повернемося додому. І Вікторія незабаром прибуде. Чуєш, Крапко? І не сама, а привезе ще й двох сиріток — Петрика й Гапочку. Нащо привезе? А де ж їм діватись? Батька їхнього забито на війні, а матір повісили кляті фашисти. А вони маленькі, як жовтороті пташенята, і такі гарненькі. Ти б послухала, як братик розмовляє з сестричкою. От, каже, дурна дівка, ніяк тебе не навчиш! Тепер у нас весело буде в домі. Ти їх полюбиш і будеш їм танцювати. Не забула ще?

Собака все ще трималась на віддалі.

— І досі не впізнала? —уже з ноткою образи в голосі проказав Роман.— Погана ж у тебе пам'ять. Але чекай.— Він пошукав по кишенях і знайшов грудочку цукру.— Тепер потанцюєш?

Собака задерла голову на цукор, закліпала очима, але на Романові слова ніяк не реагувала.

— Не бажаєш? Ну, гаразд, ще пригадаєш. На, візьми!

Собака не спокусилась і на цукор, і він тільки тепер помітив, що в неї плямисті вуха, тоді як у його Крапки вони були білі.

Роман розчаровано посміхнувся із своєї помилки і, в надії побачити дома і Дашу, і Крапку, прискорив крок.

ЗА КАРПАТАМИ

Відбувалася сесія Верховної Ради УРСР 254. Перша після звільнення Києва від фашистських окупантів.

Десь годині о восьмій нам сповістили, що в Москві міністр закордонних справ СРСР підписав угоду з міністром закордонних справ Чехословаччини про приєднання до Радянської України Закарпаття 255.

Радісні вигуки і аплодисменти навіть не дали промовцю закінчити повідомлення. Біля мене сидів Юрій Яновський. Він стусонув мене в бік так, що я аж урвав ляскання.

— Закарпатська Україна, Петре!

Я з такою ж силою штовхнув Юрія Смолича 256:

— Закарпатська Україна, Юрко!

— От би полетіти туди зараз! — висловив один з нас думку.

Це припало нам до душі.

Тієї ж ночі потрібні документи вже були у нас на руках, а об одинадцятій дня ми перелетіли Карпати. Однак звістка випередила нас.

Шкода, що ми ще не змогли бути там, щоб самим побачити й почути, як серед темної ночі задзвонили у всі дзвони по селах і містах, загули гудки на фабриках і заводах, заграла музика, а в горах, може, вперше не сумовито, а радісно затрембітали трембіти.

Опівдні до Народної Ради 257 посеред невеличкого майдану почали сходитися на мітинг.

Ми були першими посланцями із країни, яка в Жовтневу революцію скинула царів і богів, панів і глитаїв. Із країни соціалізму, що не тільки вистояла перед навалою німецького фашизму, а й стерла його на порох.

Юрій Яновський — високий, ставний, з вольовим обличчям і розумними очима, то морщить лоба, то ледь помітно усміхається. Юрій Смолич ховає свої очі за окулярами, але настрій відчувається і в тому, як ступає людина по землі.

А ступали ми трохи розгублено, розуміючи, що на нас дивляться тисячі пар очей. Що розглядають вони не нас, а не знане їм досі царство соціалізму.

Наші груди сповнює гордість, наша хода стає твердою.

За таку хвилину не шкода віддати й життя!

Народ прибуває. Світить сонце, синіють Карпати, повітря насичене ароматами квітів. Від гірської річки Уж тягне прохолодою.

Нарешті почався мітинг. Його відкрив із балкона Народної Ради Іван Турянйця 258, секретар ЦК Закарпатської

Комуністичної партії. До цього він очолював Закарпатську червону профспілку, тому був усім добре знайомий. Зараз кожне його слово сповнювало радістю серця присутніх.

Від нашої бригади довелося говорити мені. З багаторічного досвіду я вже знав, що краще менше, та краще, тому обмежився тільки привітанням закарпатців з радянським громадянством та поясненням, яких прав надає це громадянство.

Ознайомлення з краєм ми почали на другий день. До нашої трійки приєдналися ще Олександр Ільченко 259 і Василь Кучер 260, які прилетіли як кореспонденти від центральних газет. Четверо нас сіло в автомобіль, а п'ятий — Василь Кучер — на мотоцикл, і рушили на схід.

"Закарпатська Україна,— читаємо ми,— втратила зв'язок з іншими руськими землями ще в X столітті. Мадяри, полонивши Закарпатську Україну, відгородилися від північного сходу не тільки горами, а й фортецями. В Хусті, на високій горі, ще й досі стоять руїни замку, збудованого угорцями в 1090 році.

До XIII століття угорці були під впливом Візантії, і їхні князі часто-густо одружувалися з руськими княжнами — може, тому руська культура і віра не зазнавали ще утисків з боку Угорської держави. З XIII століття Угорщина підпадає під вплив Рима і входить уже в орбіту західної культури. Проте Угорська Русь, як звалася тоді Закарпатська Україна, не піддається новим впливам і намагається дотримуватись східних традицій.

В XVII столітті угорська монархія починає політику активної "уніфікації" всього населення Угорщини. Закарпатська Україна від цієї загрози замикається в своїй руській церкві та школі і тим рятує свою культуру. Але вищі верстви зраджують своєму народу і мадяризуються, самі стають провідниками чужоземного впливу".

Юрій Яновський підводить голову від книжки, пускає замислені очі кудись вдалину і скрухо крутить головою.

"Лишившись без освіченої верстви, народ не міг розвивати свою культуру. Його сили вистачило лише на те, щоб зберегти ті цінності, які він набув ще в перші віки християнства, а також цінності, принесені колонізаторами, що заселяли Закарпаття після розпаду Київської Русі.

За аристократією поступово відійшла й інтелігенція. Простий народ не міг підтримувати зв'язків із Східною Україною і продовжував нидіти в "церковній культурі". І тільки далеко пізніше, аж в XIX столітті, пробуджується цей народ і намагається відновити майже аовсім втрачені зв'язки із загальноукраїнською культурою..."

Я силкуюся пригадати.якусь нитку цих зв'язків у минулому, навіть у недалекому, і не можу. Монархічні й буржуазні устрої держав, що накладали лапи на обидві України, пильно стежили, аби ці зв'язки не розвивались.

Українська літературна мова й культура далеко пішли

вперед, проте закарпатська інтелігенція, ставши жертвою

політичної гри своїх сусідів, які відтягали її увагу від Над-

дніпрянської України, не знала ні Котляревського, ні' Па-

наса Мирного, ні Лесі Українки, ні Коцюбинського. Навіть

творчість Тараса Шевченка була маловідома. Не дійшли

сюди і твори класиків великої російської літератури XIX —

XX століть. Серед певної частини інтелігенції поширилася

мова, запозичена з "славенороських" книг XVII —XVIII

століть, мова, яка нагадує сумнозвісне "язичіє", що його

пробували насаджувати в Галичині. Далека від народних

джерел, застрягши на давним-давно перейдених етапах роз-

витку, ця мова, зрозуміло, була не українською і не росій-

ською. ^,

— Може, малоросійською?

— Почуємо, побачимо! — каже Юрій Яновський. їдемо рівною, як стіл, дорогою із залізобетонних плит.

Ліворуч зелені хребти Карпат, на схилах — виноградники, праворуч — долина, по якій біжить Тиса. За річкою вже Чехословаччина.

Саме в цій долині родить виноград, із якого виробляють "Променисте", визнане на конкурсі вин за найкраще в Радянському Союзі.

Дорога обсаджена яблунями. На них дозрівають плоди.

— А хто ж їх стереже? — питаємо шофера.

— Орендатор,— відказує водій.— Наймає сторожів, аж доки збере врожай.

— У кого ж він орендує?

— Як у кого? Місто посадило, місто й гроші бере. Мукачеве. Он уже видно!..

У маленькому місті є бульвар і зелений сквер. Є кірха, церква православна з хрестами над банями, і церква з півником на шпилі — реформаторів.

Хоч місто проіснувало тільки дев'ять століть, але сліди старовини вже спливали за водою. Стиралася пам'ять І про опришків Довбуша261, які навідувалися до Мукачевого.

— Ви зверніться до діда Поповича,— каже чолов'яга, у якого я спитав про Довбуша,— єго воспоміианія всегда ін-тересантні. Тільки надо ідті протівно!

Я пильніше придивляюся до мого співбесідника. Йому років тридцять, зодягнутий у чепурний костюм, на голові капелюх. Повз нас пройшов парубійко з текою під пахвою, з пронизливими очима і сигареткою в зубах. Я повів за. ним очима.

Мій співбесідник послужливо сказав:

— Журналіст! Всегда нашол что-нібудь кстаті.

Я ще не чув тут такого "язичія" і тому здивовано спитав:

— Пробачте, ви тутешній?

— Сам я з Ужгорода, а служу тута.

— Я балакав із гуцулами, у них чиста українська вимова. А якою мовою говорите ви?

Мій співбесідник викривив губи і поблажливо від-" казав:

— Гуцули неграмотні, тому й говорять по-простому, по-українському. А я пространітель руського язика.

— І багато вас, пространітелів, на Закарпатті?

Співбесідник, мабуть, учув у цьому запитанні щось незвичайне, забігав маленькими очицями по вулиці і, когось побачивши, прискорено подибав до нього.

Ми зупинилися переночувати в готелі. Крім нас, мабуть, більше нікого не було, бо коридорний і кастелянша весь час вертілися в наших кімнатах. Згодом виявилось, що вони були й господарями готелю, який розташувався на весь поверх великого будинку. Деяка мебля була вже зсунута з своїх місць.