На калиновім мості - Панч Петро
В поле вийшла грізна сила Від Херсона до Кремля.
^ Україно, Україно,
Ой ти, матінко моя. Наламаю я калини, Щастя, доленько в боях!
Майже щоденно в передачах на окуповану територію України треба було на кількох сторінках висвітлити найважливіші події на фронтах і в тилу в найбільш дохідливій формі, і ми це робили.
Робили все, щоб тільки слово служило нашому народові, як служить бійцеві його зброя.
Праця на радіо стала для письменників справжньою школою. Із початкуючого поета Дмитра Білоуса, який ще не знав свого справжнього шляху, саме на радіо виробився сатирик.
Інші товариші навчилися оперативності, лаконічності, чіткому висловленню своїх думок.
На радіо випускався також щотижневий гумористичний журнал "Сатиричний залп". Редагував його Іван Нехода. Потреба для цього журналу лаконічних творів примусила нас шукати відповідних форм. Найкращою з них виявилася коротка новела, побудована на зразок українського анекдота.
Першою була моя "Зозуля", яка й послужила зразком і для інших:
"Німецький каральний загін ішов ловити українських партизанів. Раптом у лісі закувала зозуля.
— Зозуле, зозуле, скільки мені жити? — загадав їй фрїц.
— Доки моя куля долетить! — басом відказала зозуля".
Треба було висміяти полохливих італійських вояків із "Голубої дивізії" 228, що теж топтали українську землю разом із німецькими фашистами, і в другому номері журналу з'явилася моя новела "Приховані сили":
"Паоло зморено тюпав Ромоданівським шляхом, а попереду стрибав заєць. Десь узявся гончак і щодуху помчав за куцохвостим.
"Ех, коли б мені такі ноги",— заздрісно подумав італійський солдат, що побував і під Капоретто, і на Гвада-лахарі 229, і під Москвою.
Раптом бабахнув десь постріл. Паоло злякано підстрибнув і заблимав п'ятами.
За кілька хвилин йому вслід дивився захеканий заєць і заздрісно думав:
"Ех, коли б мені такі ноги!"
Доводилося чути теми і безпосередньо від партизанів. Взимку сорок другого року до Москви прилетів і оселився и готелі "Москва" ком-андир партизанського загону тов. Ф.э як іменувало Радянське Інформбюро Олексія Федоровича Федорова 23°.
Ми зустрілися в перший же вечір, і Олексій Федорович, огрядний, вусатий, овіяний степовими вітрами і лісовими пахощами рідної України, розповів про різні пригоди з фашистськими окупантами з перших днів, як він організував партизанський загін.
Нарешті загін почав діяти.
Навіть випускали свою стінну газету. Одного разу її забули в землянці...
Над Москвою тривожно загули сирени. Пробігли коридорні з вигуками: "В бомбосховище, в бомбосховище!" Ми тільки посміхнулись: я шість років був під бомбами на фронтах і не ховався, а Федоров тепер днює й ночує під ними, та щоб ми тікали від авіабомб — ніколи!
Але раптом з'явився міліціонер і безапеляційно скомандував:
— Униз! Негайно!
— А ми не боїмось!
— А може, ви сигнали з вікон будете давати! Ми перезирнулись:
~ Резонно! Цілком!
В гаражі під готелем за круглим столиком під притишений гомін і народилася коротка новела "Пошився у дурні":
"Переходячи на інше місце, партизанський загін товариша Ф. забув у землянці свою стінну газету. Так вона потрапила до рук німецького коменданта. Він прочитав її, надміру зрадів і наказав скликати сходку.
— Ви не вірили,— звернувся він до селян,— з яких душогубів складається партизанський загін, так слухайте, що вони самі про себе пишуть: "Я, партизан Ковеза, забив уже сімнадцять окупантів, беру зобов'язання до Жовтневих свят довести рахунок до тридцяти!" Ну, чули?
— Чули, чули! — загомоніли селяни.— Отакий орел! А було ж таке утле. Читайте далі, спасибі вам, інтересна газетка!"
Ще більше тем черпали ми з закордонного радіо. Що? ночі в ефірі наші співробітники ловили передачі буржуазних станцій, передруковували.
І на ранок у бібліотеці ми вже могли довідатися, що робиться у всьому світі.
Привозили вісті і з усіх фронтів. Майже всі земляки, які приїздили до Москви найчастіше за одержанням урядових нагород, вважали за потрібне навідатися до готелю "Москва", де проживали письменники, яких вони вивчали в школі, а то й читали поза програмою. Більшість з них виховувалася на віршах Івана Неходи, на оповіданнях Олександра Копиленка. Коли гості засиджувалися аж до ночі, то ночували у кого-небудь з нас, бо з дванадцятої години наставав комендантський час і ходити по Москві без спеціальних перепусток вже не можна було.
ХОВАЛИ ВЧИТЕЛЬКУ (Із записної книжки)
Злий вітер тоскно завивав у голих кущах, сіяв мжичкою. Хлопчики, скінчивши розкидати землю, щоб могилка була менш примітна, відійшли під дерево й стали перешіптуватися. Біля горбика лишився тільки найменший, у капітанці, з якорем на рукаві. Шкарпетки йому зсунулися, і голі литки червоніли, як кленове листя під ногами. На щоках шерхли сльози, розтерті кулачками.
Під жовтим горбиком глини лежала його мама, яку сьогодні, потай від фашистських окупантів, зняли з шибениці й поховали селяни.
Порадившись, хлопчики підійшли до малого.
— Марчику, хочеш, ходімо з нами.
— Тільки нікому, нікому...
— Ми Івана Сидоровича вб'ємо!
— Це він видав твою маму.
— Яв. бабуні спитаю,— крізь сльози проказує Марчик.
— Вони вже й бабуню...
Йому не дали закінчити. Засмикали, заштовхали.
— Я ж нічого не сказав! — виправдується хлопець.
— Ти, Марчику, не ходи до вітряка.
— Хочеш, я тобі дам пугач?
— Я ж нічого не говорив...
— А ночувати приходь до нас.
— А бабуня де? Бабо! — враз закричав Марчик і кинувся бігти до школи.
— Я ж не сказав, що й бабу повісили,—продовжував виправдуватись заштовханий хлопець,— ні, не сказав?
Інші поопускали голови й мовчки дивилися на свіжий горбик над їхньою вчителькою.
ОДИН ДЕНЬ 1943 РОКУ
Кожного дня, точно за графіком, на московські вокзали прибувають десятки поїздів.
Вони привозять до столиці Радянського Союзу тисячі пасажирів. Одні з них повертаються додому з тимчасової евакуації, інші — приїздять у відрядження до центральних установ.
Перебуваючи на периферії за тисячі кілометрів од Москви, ці громадяни з завмиранням серця стежили за героїчним містом. Всі знали, що артилерійська канонада гриміла вже навколо Москви, а ворожі літаки нещадно закидали її бомбами.
Але Москва жила, билася з ворожою силою і, нарешті, прогнала ворога далеко на захід.
Виходячи з вокзалу, всі з цікавістю озираються довкола. Вони знають, як вирувало життя в Москві до війни, і з радістю помічають: вулиці й майдани такі самі, як були. Вони так само заповнені людом. Над магазинами, як і раніше, виблискують вивіски, тільки вітрини їхні забиті дерев'яними щитами, пофарбованими під колір будинку. На шибках вікон навхрест біліють смужки паперу, місцями на стінах видно сліди шрапнельних куль. Дзеленчать пульманівські вагони трамваїв, повні людей. По сірому асфальту шинами шуршать блакитні тролейбуси і автобуси, мчать автомашини. За емками чмихають малолітражки, слідом сунуть вкрцті зеленими брезентами вантажні машини. Обіч пливуть, мов баржі по річці, тролейкари, навантажені дровами чи качанами капусти.
Серед натовпу людей на московських вулицях ви тепер не зустрінете таких, які б вийшли на бульвар тільки прогулятись.
Бавляться в пісочку лише діти.
І коли вони трохи старші, то вже грають у війну.
Женуть своїх "противників" з криками: "Бий німців!", "Смерть фашистам!"
їхні батьки й матері так само пройняті одним бажанням, однією думкою: якомога скоріше знищити ворога. Одні ходять в уніформі бійців чи командирів Червоної Армії, інші в цивільному одязі. Але всіх єднає це бажання. Воно відбивається на заклопотаних обличчях, на тій увазі, з якою люди ставляться одне до одного і особливо до червоноармій-ців, на темпах життя.
Життя йде розмірено, чітко, напружено і упевнено. Настільки упевнено, що, ідучи по чистих вулицях Москви чи їдучи в прекрасному вагоні метро, ви іноді забуваєте, що за півтораста-двісті кілометрів звідси лютує війна. Але про це вам нагадують аеростати, що вдень, наче гладкі гуси, лежать на моріжку, а вночі, немов риби в голубому басейні, висять над Москвою. Про це вам скажуть вікна ТАРСу, на яких щотижня з'являється бита морда.то Муссоліні231, то Гітлера. Про це вам нагадує п'єса "Фронт" Олександра Корнійчука і його ж "Партизани в степах України". Назви цих п'єс зустрічаються майже щодня на афішах московських театрів.
Сьогодні (21 серпня) обидві ці вистави йдуть удень і ввечері в Малому театрі, але щоб попасти на них, треба дістати квитки за три-чотири дні.
У філіалі Московського театру оперети буде показана п'єса Леоніда Юхвіда 232 "Весілля в Малинівці". У філіалі Державного Академічного Великого театру іде опера "Тра-віата", а у МХАТі — "Анна Кареніна".
Коли ви хочете побачити п'єсу Гладкова 233 і Арбузова234 "Давним-давно", йдіть у Центральний театр Червоної Армії або в Московський театр драми. Вчора там теж ішла нова п'єса К. Симонова 235 "Москвичка". У Великому залі консерваторії в цей день москвичі слухали концерт Державного симфонічного оркестру Союзу PCP під диригуванням Кондрашина 236. В програмі — Бетховен 237, Шуман 238,
Ліст 239. В концертному залі "Ермітаж" — джаз Естонської PCP.
У двадцяти трьох московських кінотеатрах, які працюють з 12 години дня і до 11 години ночі, йшли такі нові фільми, як "Насреддін в Бухарі", "Георгій Саакадзе" (друга серія), "Місія в Москву" (американський фільм), а також "Присуд народу" — про суд над зрадниками в Краснодара Демонструвалися ще "Партизани в степах України" за п'єсою Олександра Корнійчука і кінокартина "Богдан Хмельницький". З'явився і новий документальний фільм "Народні месники" — про героїчну боротьбу наших партизанів і партизанок.
На засіданні президії Спілки письменників СРСР робота над кіносценаріями була основною темою розмови. Ніколи ще не підносилось мистецтво кінодраматургії на таку височінь, як зараз, у дні битви з фашизмом. Говорили про сценарій М. Вірти 240 "Есть на Волге утес", про сценарій Ольги Берггольц241 і Макогоненка 242. Перший присвячений героїчному Сталінграду, другий — невмирущим захисникам Ленінграда.
Гітлерівські банди, відступаючи під ударами Червоної Армії, дощенту руйнують наші села і міста. Відновлення цих міст є постійною турботою наших радянських органііацій і в першу чергу архітекторів. Це питання й було центральним у роботі пленуму Спілки архітекторів, який щойно відбувся в Москві.
На страшних руїнах виростуть нові, ще кращі міста.
