На калиновім мості - Панч Петро
Стовпів тільки багато треба закопати.
— Наймати не будемо! Та ти жартуєш?
Василь Якович не жартував. Ще тої осені по селу почали ставити стовпи з порцеляновими чашечками. А коли привезли двигун, динамку і прилади для радіо, в колгоспників уже не було сумніву, що голова правління каже правду. Тепер вони тільки нетерпляче допитувались:
— Коли ж це буде, Яковичу?
У радянського народу вже так повелося, що революційні дні треба зустрічати завершенням початого, тому й голова колгоспу відказував усім:
— На Жовтневі свята!
Скаже, а сам наморщить лоба: ніде не можна дістати електричного дроту.
Стоїть, як писанка, нова електростанція, стоять новенькі стовпи, а між собою не з'єднані. Так збирались провести й урочисте засідання в сільраді. Над столом висіла скляна булька на дроті, а засвітили, як завжди, підсліпувату лампу, що зразу почала чадіти.
— Казав пан, кожух дам,— прорипів зловтішно член правління, який пропонував закласти кінну пошту. Щоб знали й інші, до чого це, він кивнув у бік голови правління.
І саме в цей час скляна бульбашка над столом засяяла, мов уранішнє сонце.
Того вечора Василь Якович, щоб не ламати свого слова, наказав тимчасово з'єднати сільраду з електростанцією колючим дротом. '
Це було давно. Тепер електрикою освітлені хати всіх передових колгоспників. Так само проведено до них і радіо.
— Тепер не треба довго шукати того чи іншого колгоспника,— каже голова колгоспу. Він стоїть на вигоні і лагідно посміхається під вуса: перед ним шелестять по пояс жита, по них ходять срібні хвилі, як на морі. На городах бучно зеленіють помідори, хилиться від вітру бадилля картоплі, між ним рябіють з сапками полільниці. А на луках складають у копиці сіно, біля ставу вибрикують на моріжку телята.
— Час уже й очерет силосувати! — нарешті каже він. Його пояснення слухають члени комісії самоперевірки,
що несподівано заявилася з колгоспу, з яким вони змагаються. Комісія приїхала вперше і була здивована: вулиці обсаджені молодими тополями, на вигоні, під етернітовими дахами,— добротні будівлі, видно, нові. За ними —парники, далі — стайні, а за вигоном — новий клуб.
— І театр маєте? — недовірливо запитав гість.
— Обов'язково,— відказав уже молодий парубійко.—• У нас кожної неділі вистава!
— А дощі у вас часто перепадають?
— Два дні тому вперше...
— А чому ж у нас посохло?
— Ми сіяли,— відказав голова колгоспу,— на підготовлених парах. Ярові теж посіяли на зябі. От і не страшна нам тепер ніяка посуха.
В цей час через вигін стайничий прогулював жеребця, який поводив наллятими кров'ю очима, вигинав шию, сердито роздимав червоні ніздрі й грав на корді, як під музику.
— Так у вас і жеребець свій?
— Навіть два! Та ще бугай.
— То скажіть, яке у вас господарство?
— Більш достеменно ви дізнаєтесь в конторі. А я тільки скажу: землі 1300 га, коней 96, свиноматок 11 та поросят 57, пасіка на 40 вуликів, три машини, два трактори.
— А що це у вас за рівчаки накопані?
Маленький ручай, що біг з бору до річки і утворював мочарі, біля городів був перегачений двома гатками. Від одної рівчак відводив воду поза луками, які стали тепер сухими. Од другої піднята вода давала вологу для підґрунтя на городі, тому й картопля вже Починала цвісти.
— А в нас ще тільки вилазить з землі,— сказав другий член комісії, який, певне, не раз сварився у себе з керівниками колгоспу. Але інший, що, мабуть, чекав тільки слушного моменту, спитав:
— А бібліотека у вас є?
Голова колгоспу блимнув на молодого парубійка:
— Червонієш, товаришу секретар комсомолу? Піди розшукай бригадира третьої бригади. Скажи, комісія зараз до нього приїде.
Секретар комсомолу, молодий парубійко, залюбки виконував роль радиста.
Він забіг на радіостанцію, увімкнув третю бригаду, надів навушники.
— Алло, алло, Колісники! Ви чуєте? Озовіться. Це,ви, Марфо Степанівно? Микити Сидоренка не бачили? На подвір'ї? Покличте! Товариш Сидоренко?..
В навушниках усе ще чується шум, який стоїть у хаті Ганни Іванівни.
Секретар комсомолу трусить головою, ніби витрушуючи з неї спогад про вчорашній день, про докір за бібліотеку. І знову повторює своє запитання:
— Ну, що там у Ганни Іванівни? Відповів уже схвильований жіночий голос.
— Відігнали, спасибі їм! До лісу втік злодюга! За ним знову почувся чоловічий:
— А якби не було цієї примусії, радії вашої?
ДИСПУТ "ЗЕЛЕНА КОБИЛА"
Літературний журнал "Вапліте"І83, що був органом Вільної академії пролетарської літератури, з ліквідацією організації припинив своє існування на п'ятому номері. Не довго виходив і журнал "Пролітфронт" І84, що був уже органом Пролітфронту.
Продовжував існувати в столиці тільки позагруповий художній журнал "Червоний шлях", який злі язики називали лантухом. Колишніх членів Вапліте, а потім Пролітфронту він не задовольняв. Хотілося чогось нового, що не присипляло б, а будоражило думки читача, спонукало б також і письменників, і художників на пошуки нових форм втілення слова для створення більш переконливих образів.
Так виник позагруповий художній журнал "Літературний ярмарок" І85.
Сама назва і суперобкладинка, зроблена видатним художником Анатолієм Петрицьким 186, зразу виділили жур: нал серед сірої маси друкованих органів. Був оригінальний і зміст. До цього доклав сил кожен з письменників, що друкувалися в ньому. В цьому плані створена була і трибуна для обміну думками, що фактично заступала критичний відділ.
Назвали її, для оригінальності, "Зелена кобила", в якій діють постійні казкові персонажі — Циган, Золотий Півник і Сірий чортик Зануда.
Уже сама назва і фантастичні особи звільняли авторів од нудного академізму і давали можливість не додержуватися збитих штампів і канонів і навіть про серйозні справи говорити з лукавим смішком або як хто уміє, аби це було не нудно і дошкульно.
Редакція журналу називалась "Ярмарок". Складалася вона з одного відповідального секретаря, закоханого в цю справу Івана Сенченка І87, а на кожен новий номер визначався і новий редактор, який укладав його відповідно до своїх уподобань. Це гарантувало оригінальність кожної книжки не тільки своїм змістом, а й формою.
В цьому є сенс, як і в "Зеленій кобилі"! Мій виступ поданий був так:
Диспут — "Зелена кобила"
Ярмарком, при найближчій і найактивнішій участі Цигана, його ад'ютанта Золотого Півника в синій свитці нао-паш та Сірого чортика Зануди, нарешті влаштував цими днями в Будинку літераторів ім. Блакитного 188 диспут на тему "Зелена кобила". В диспуті взяли участь мало не всі (принаймні харківські) письменники. Канцелярія Ярмарку, на жаль, не мала часу як слід попрацювати над стенограмою диспуту і тому змушена подати тільки уривки цієї стенограми.
Ми певні, що промову попереднього оратора всі вже чули.
Голова. Слово має товариш Панч.
Панч. Товариші! Кинута Золотим Півником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, є не що інше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше!
Півник. Наприклад ...ціоналізм?
Панч. Я говорю з кафедри, а не з шпальт нашої дорогої "Літературної газети" 189.
Голос з місця. А "Літературну газету" і справді час уже зробити міжгруповим органомі
Півник. Ку-ку-ріку!
Панч. Хоч ви й тричі вже кукурікаєте, а що таке "Зелена кобила", досі не знаєте. Півник. Чому?
Панч. А тому, Золотий Півнику, що знання — досить складний психічний акт, і предмет знання не те, що ми під цим розуміємо, а щось зовсім інше. Зовнішні явища, Золотий Півнику, хоч і реально діють на наші почуття, проте уявлення виникає лише після відміни явищ там десь у діяльності наших центральних органів. Вам, Золотий Півнику, "Прокламація "Авангарду"190 видається за зразок динамічного конструктивізму, а Циган каже, що коли б він так динамічно торгував на ярмарку коней, то поснули б усі дядьки. Значить, причина сприймання, як бачимо, знаходиться настільки ж в об'єкті, як і в суб'єкті. Або, кажучи словами Дрозда, "реальність не є у самім предметі, а Тіль* кн в мрії його розуму". Розумієте, Півнику? Півник. Ку-ку-ріку!
Панч. Так що ж таке "Зелена кобила"? Зелена кобила, товариші, це геніальний витвір природи, економіки й політики. її реальний образ прямо пропорціональний пульсації нашої крові. І це прекрасно ствердили своїм уявленням деякі товариші. Одні уявляють цю Кобилу в образі Дульцінеї Тобоської *91,— інші —в образі дошки, на якій колись батожили таких вульгаризаторів, як Михайло Би-ковець або Кость Буровій.
Чортик Зануда. А породив цю Кобилу царат.
П а и ч. Сірий чортику Занудо, навпаки. Не царат П9-родив Кобилу, а Кобила був родоначальником дома Рома-нових І92.
П і в н и к. І письменника Романова? 193
Панч. Про це запитайте у Сергія Єфремова 194. ]3 чотирнадцятому сторіччі він переселився, на нашу голову, з Персії195.
Півник. Єфремов?
Панч. Не Єфремов, а Кобила, Андрій Іванович.
Чортик Зануда. Так Кобила ж жіночого роду.
Панч. Було колись, а зараз один земвідділ наказав райвиконкомові надіслати відомості про жеребців "обоє-го пола". Значить, ваше зауваження недоречне. Кобила — це...
Сенчеико. У нас у Червонограді це просто жива шістка в такій грі, що зветься "циган".
Циган (вилупив очі). Сенченко, ану без національних моментів.
Півник. Ку-ку-ріку!
Панч. Ще один доказ, що моє твердження правильне. А чому, товариші? Тому, що це є індивідуальне уявлення кожного розуму про той самий предмет. Як і про весь світ.
Коли я охоплюю своїм поглядом нашу планету і придивляюся до низки віків, серед мороку минулих часів бачу атом із задертим трубою хвостом. Довкола цього атома зростає прогрес людства. Він безперестану міняв форму, але ядро зоставалось, міняв поведінку, але суть зберігав. З цим погодився колись і Гізо 196, але Альтер і Коші197, як Сеген і Муньє 198...
Сава Б о ж к о 199 (перебиває). Що він торочить? Зеленою кобилою у нас називається великий кавалок глини для горшків, а він про чортзна-що. Дайте мені слово.
Голова. В гончарній справі? Гаразд, будете мати слово, а зараз не перебаранчайте ораторові. Вам залишилась одна хвилина.
Пап ч. I глина складається з атомів, товаришу Божко. Я кінчаю. Ви знаєте, що світ складався, складається і буде складатися, як і Божкова глина, з атомів. Значить, Зелена кобила жила в минулому і буде жити в майбутніх віках. (Оплески.) Ще два слова. Семенко 200 уявляє Кобилу без хвоста.
