На калиновім мості - Панч Петро

Я теж зумію напустити туману. Прочитав передовицю й карьожиться. А ти скажи, як конкретно з цим боротися. Писати не важко".

Він про себе, червоніючи, пригадав, як Датюк глузував тоді, що секретарі цехосередків змагалися за те, хто на словах краще доведе райкомові добрий стан свого цеху.

"Ще й оргвисновками загрожував. Самі, мовляв, напрошуються. Будь ласка! — ображено огризався тепер Сльоза.— Залякали чим. Ви можете хоч за всі прориви на заводі скласти на мене вину, а я себе за винного не визнаю. Коли ми запевняли, що всі змагаються, що промфінплан 136 доведено до верстата, то це дійсно було в свій час зроблено. А все-таки, коли люди не хочуть рости, то в таких обставинах, як не стрибай, а вище носа не підскочиш".

"Робітництво вальцівного цеху 20 серпня прийшло вимагати від мартенівців організації наскрізної бригади. На летючому мітингу обер-майстер Кльопов виступив проти цієї ідеї. А 21 і 22 серпня виробіток при шести справних печах зменшився до ЗО %, зірвавши на кілька день роботу інших цехів, особливо вальцівного".

("Комуніст")

З таким настроєм він тоді через бокову прохідну, розмахуючи довгими, недоладно припасованими руками, вийшов на вулицю. Голова, начинена розбитими вже аргументами, давила, мов камінням, па дуги брів, і вони безперестанно ламалися над почервонілими з диму очима. Повернувши машинально повз заводську браму, він і трьох кроків не зробив, як нагло побачив монаха. Чорний монах немовби виріс із-під землі. У вечірніх присмерках його очі з глибоких западин світилися двома фосфоричними жаринами і ніби освітлювали мертве знекровлене обличчя.

Сльоза не міг тепер уже згадати, спитав його чорний монах вголос чи тільки самими очима:

— Як можна пройти на завод?

Збентежений з такої несподіваної зустрічі, він спочатку навіть не уяснив собі цього запитання і вставився на ченця без слів. На його обличчі десь із безодні приглядалися, гіпнотизували й кидали в жар очі, повні моторошної таємниці. З їх холодного пломеню сукалися дивної сили скалки й прошивали його наскрізь.

Сльоза не витримав цього погляду. Ніби шукаючи чогось замашного, обернувся і побачив, що позаду йде Датюк.

— Що за опудало, ти глянь? Темна сила! —гукнув з полегшенням.

— Де? — запитав Датюк.

— Монах!

— Який?

— Та ось.— І навіть показав рукою.

Датюк почав вдивлятися у сірі присмерки. Ніде нікого щоб хоч трохи подібного до монаха не було. Тільки на брамі гойдалася навкоси зламана тінь від стовпа.

— Ти що? — запитав він.

Сльоза відчув, як холодний липкий піт виступив на його тілі. Цього не могло бути, щоб йому чорний монах тільки привидівся, бо ж він чув його запитання: "Як можна пройти на завод?" Але ж біля брами повзала лише одна навкоси зламана тінь.

— А був же тут.

Коли на другий день він нагадав про це Датюкові, той, ніби не розуміючи, про що йде мова, жартома чи навсправжки сказав:

— Це, мабуть, тобі привиділось, коли ти куняв на зборах.— Потім приклав йому холодну долоню до лоба і, ніби в чомусь переконавшись, мугикнув: — Так, так.

Сльоза тоді роздратовано одкинув його руку, а тепер теж не без серця подумав: "Що він, за хворого мене мав, чи що? Я ж не тільки бачив цього монаха, а й чув його голос, монотонний, терпкий, ну да, чув: "Як можна пройти на завод?" Сльоза знизав гострими плечима. "А може, й справді приверзлося. Може, тому вони так хутко наладили мене сюди?"

Він зиркнув у вікно через мур. Будинок санаторію містився в колишньому монастирі, уславленому своєю природною красою, на березі Дінця. Скелястий берег, високо здіймаючись над білими будівлями, був густо опірений зеленим листям. Розмаїті гіллясті дуби, зігнувшись під вагою віків, дерлися нагору разом з рудими соснами, що зневажливо зупинялися на самих стрімких берегах, над вибіленими крейдою урвищами. Біля них, одвічно пройняті страхом, дрижали бліді берізки. Під ними шуміла ліщина, а на галявинах плутався з кропивою терен.

Густо соковита тінь манила до себе з душної кімнати. Осторонь від будинків, на крутому схилі крізь зелрне хутро до неба пнулась крейдяна гора. Знизу її квітчали рюші з буйних крон клена і тополі, берези і сосни, а зверху безглуздо давила церква на чотири маківки, з золотими банями. До неї вела з монастирського подвір'я крита галерея і білими баштами в лісі позначала свою путь. Западини, що виконували роль вікон до церков, дивилися, мов сови. В другому кінці, десь у зеленому затишку, чахкав паровик на електричній станції, а над нею високо над Дінцем на тлі хмар вимальовувався залізобетонний Артем у позі збудженого оратора 137. Відставивши одну ногу назад, а другою обпираючись на граніт, він стиснув кулак правої руки і рвучко подався вперед. Унизу тихо плинула ріка.

Сльоза порівняв голий, обкурений заводським димом їхній виселок і мимохіть вилаявся:

— Гади, для себе дбали про життя тут, а нам небо... Крайком пам'яті він зачепив чорного монаха:

— А їх же тут сотні таких було. Мабуть, і в цій кімнаті сидів якийсь христосик.

Кімната давила низькою стелею на голови, і єдине маленьке вікно вбирало в себе ліс. Обернувшись назад, Сльоза зустрівся з очима лікаря, який, мабуть, спостерігав його вже довгий час. У захованих за скельцями очах спіймав погляд, яким розглядають експонати, виставлені на полицях в анатомічних музеях. У кімнаті стало душно, а при-пах ефіру, захованого в зборах білого халата, почав неприємно дерти горло.

— Чого ви кашляєте? — нарешті проговорив лікар.

— Застудився. Спав па землі.

— І більше ні на що не скаржитесь? Сльоза пригадав історію з монахом і сказав:

— У мене нерви. Барахло, а не нерви!

— Ну, тепер у всіх нерви. Підлікуємо. Ви освіту маєте?

— Ну то що? Маю! Звісно, маю!

Деякі його шкільні товариші вже інженерами стали. Ще й якими спецами! Головач, наприклад, або Ручка тепер, мабуть, уже дачки мають.

А ми що маємо? Горб на спину? Дякуємо! У нас теж душа не з лопуцька і шкіра не з лубка! Хіба я менше заслужив на земні блага, ніж який-небудь Головач або Ручка? А їм, мабуть, і ухилів ніяких не пришивають. Вони, напевне, і голови собі цим не сушать.

Лікареві він відказав двома словами, але про себе розтяг фразу до цілої скарги і ладен був скаржитися ще більше, раз ніхто не визнає цієї офіри. Адже ж він житиме тільки одне життя!

Але лікар знову спитав:

— Ви знаєте, що таке ендокардит?

— Біс його знає.— І, несподівано роздратувавшись, вульгарно запитав:— Кончал, чи що?

— У вас порок серця, товаришу. Хіба ви не відчуваєте? Вас ночами не душать кошмари?

Сльоза, не зламуючись, ніби прибитий, опустився на стілець і мовчки втупив очі в лікаря.

— Батьки у вас здорові?

Але він увесь поринув у себе, ніби перевіряючи, як тукає його серце. І замість відповіді уже сполохано запитав:

— Серйозно?

— Цілком серйозно! Треба, товаришу, негайно лікуватись. А ви ще й застуджені.

Від опуклих окулярів повіяло холодом. Сльоза враз відчув, як серце заниділо і в очах йому застрибали золоті павучки. За вікном бринів оркестр незримих комах, десь у кущах настирливо пискала пташина, на новій будівлі клепали залізо, але він уже нічого не чув. Перед очима, мов у тумані, пропливла така ж довгобраза, як і сам він, астматична постать його батька у форменому сурдуті і з класним журналом під пахвою. Дражливий і жовчний, він задихався від ядухи. Сльоза глибоко зітхнув. Лікар машинально затарабанив поради:

— Гуляйте, спіть, їжте.— Потім похватився і з нотками співчуття в голосі сказав:— Всяку хворобу можна вилікувати, аби на це була спрямована ваша воля. Ще й як видужаєте,— вже весело закінчив він.

"Видобуток у Донбасі неухильно збільшується. Харків. 19 жовтня (ТАРС). 17 жовтня в Донбасі видано 103 674 тонни, майже на 500 тонн більше, ніж 16 жовтня. Добове завдання виконане на 67,4 %. Механізований видобуток 17 жовтня дав 56 442 тонни, що складає 54,4 % загального видобутку".

("Правда")

Сльоза кисло посміхнувся:

— Значить, я вже хворий?

— Є такий гріх,— відповів на це лікар.— Нате вам книжку і йдіть до лісного будинку. Там вас підлікують.

Сльоза взяв книжку, мляво змахнув з лоба липкий білявий чуб і вийшов з кабінету.

Було біля третьої години. Обід кінчився, заасфальтоване подвір'я серед чотирьох будинків гамірно заповнювалося людом. Із їдалень вони переходили на довгі лави або простували на ґанки своїх корпусів і там, усівшись на східцях, апатично вели розмови перед "мертвою годиною". Молодь у хорі дзвінких голосів ходила по довгих алеях веселими разками і серед сірого мурашника миготіла барвистими майками, засмаглими округлими м'язами і червоними комсомольськими хустками. На газонах між кущами троянд і фуксій виглядали з густої листви канни, гречки й тирольки. За ними виднілася бетонна голова Артема, а із стовпа шипіло, наче вимучене остудою, радіо. Молодь доходила до круглої ротонди в кінці алеї, повертала назад, доки не натикалась на двох левів біля воріт, за якими була розмита дорога, і знову, повз убогі кіоски Держвидаву, човгала до ротонди. Кожного разу їм у вічі впадав майстерно зроблений із квітів серед газону чіткий лозунг: "П'ятирічку — за 4 роки", а зверху з тих же квітів — портрет Леніна з бузковою краваткою.

Після розмови з лікарем Сльоза, вслухаючись у себе, дійсно став відчувати, що в нього не так, як раніше, тукає серце і часами ніби хоче зупинитися. Стоячи сиротливо біля розподільника, він уже з заздрістю зупинявся своїми безбарвними очима на кожній здоровій постаті. Заздрість викликав навіть пес, що з задертим догори хвостом норовив поміж ногами навскоси перебігти двір, але наткнувся на дві постаті з кийками в руках, злякано опустив хвіст і з вишкіреними зубами шмигнув у суточки біля кухні. Постаті з кийками, роздивляючись на всі боки, простували далі. На головах у них були облізлі шапки, з-під яких звисало руде волосся, а в руках — плескаті кошики. Вони щоразу задирали руді бороди на вікна верхніх поверхів, на знесені бані колишніх церков, де тепер маяли червоні прапори, і потайки перезирались. Забачивши портрет Леніна над дверима колишньої церкви, а тепер виставки гігієни, вони знову потайки перекинулись словом. Сльоза здивувався, що ці дві постаті в довгих піджаках і стоптаних шкарбунах нічиєї уваги на себе не звертають, ніби прийшли на прощу з глухого монастиря.