На калиновім мості - Панч Петро

По службі і тільки.

Слідчий подзвонив, щоб привели Тхора. І знову запитав:

— А вчитель Пугало теж по службі? Але про них ми й без вас знаємо, а ви краще розкажіть нам, як за вашим наказом було денікінцями зарубано без суду тринадцять комуністів і активістів. В якому це місті було?

Гайсин зблід і зразу ніби зів'яв.

— Забули?

В цей час привели Тхора. Він зиркнув на Гайсина і зразу ж відвів свої маленькі очі.

— Громадянине Тхір, ми вже й без вас точно встановили суму, але хотіли, щоб і ви підтвердили, скільки карбованців одержали від громадянина Гайсина, він же Яхонтів, для передачі банді Гаркуші?

Тхір не встиг відкрити рота, як Гайсин істерично заволав:

— Я сам!.. Я сам... Усе скажу, тільки запишіть, що я сам признався. Тхір, Рогач, Пугало... Це вороги народу... Я все розповім...

Минули весна і запорошене літо, а з камери кожну ніч ще водили кого-небудь на допит або переводили до інших камер. Після зізнань Гайсина від нього зразу відвернулася вся камера. З ним тепер ніхто не розмовляв і не відповідав на його запитання.

Його місце на нарах зайняв інший, а йому мовчки, але твердо вказали на підлогу біля параші.

З цього часу Гайсин ніби пустився берега: коли б він подивився на себе у воду з мосту, як робив це колись, то, напевне, не впізнав би. Він перестав не тільки стригтися й голитись, а навіть умиватись. Погасли й очі. На хвилинку вони ожили, коли один із в'язнів постукав до сусідньої камери, під дверима якої стояв вартовий:

— Гей, озовись!

Але звідти ніхто не відгукнувся.

— Може, забрали вже?

— Сидить. Уже аж два коменданти під дверима.

— Американцям і тут привілей, не те що нашому брату. Гайсин наставив вуха, але розмова на цьому й увірвалась.

Одного дня вартовий після сніданку подав у вічко Гайсину ще одну порцію хліба. Всі здивувались, і він здивувався. А коли розламав шматочок, із нього випала записка.

В'язні нависли над Гайсином і почали самі читати: "Пане Гайсин!

Для Чека стали відомі всі мої діла, тому я не стану чекати на кулю після вироку, а скористаюсь із ласки Аспа-зії. Вона пише, що незабаром стане матір'ю вашої дитини. Нещасна! Але не це відіграє роль у моєму рішенні: я зненавиділа себе за те, що змогла вас покохати. Ви ж нікчема, боягуз, шкурник. Ви підла людина. А може... може, і всі ми такі? Жах!

Л. Забойська"

Гайсин вимушено посміхнувся:

— Неврастенічка! Звичайної миші боїться, а то щоб...— Він не доказав, злякавшись очей, якими дивилися на нього в'язні.

Записка Людмили Забойської справила на всіх в'язнів гнітюче враження. Навіть низьколобий зробився ще похмуріший, і повітря в камері ніби стало ще більш задушливе.

— Може б, попередити? — сказав хтось. Але на його голос ніхто не обізвався.

Перед обідом тишу розітнув короткий розпачливий крик в одній із камер.

Загупотіли по коридору ноги, повз вічко забігали якісь постаті. Пробіг лікар у білому халаті.

Нарешті з сімнадцятої камери винесли на ношах жінку, прикриту ковдрою.

Потім був суд. Після вироку Гайсина супроводило вже двоє наглядачів із револьверами в руках, наведеними йому п голову. Вони не зупинилися на цокольному поверсі, а попели в'язня ще нижче, у підвал, де містилася камера смертників.

СИНІ ОЧІ

Я сиджу над версткою чергової книжки журналу "Червоний шлях" 133. На одній сторінці треба підверстати якийсь вірш, а в запасі такого нема. Аж ось хтось іде. Може, бог послав поета?

До кабінету несміливо, як у холодну воду, входить пропечений сонцем парубійко. В нього сині очі. На ходу стягає з голови кашкет і широкою долонею пригладжує волосся, схоже на свіжу стерню. Мовчить, але плямкає губами. Бачу, читає об'яву, що висить над моєю головою: "Коли ти хочеш відпочити, іди в профсад".

Мені уривається терпець:

— Ви до нас?

— До вас,— відказує парубійко, витираючи кашкетом лоба.

— Сідайте.

Парубійко націляється задом і присідає на кінчик стільця.

-г— Що скажете?

"Поет, прозаїк чи ще нормальна людина?" — угадую собі. Зім'ятий піджачок і злинялі штани, заправлені у чоботи, годиться на плужанина 134.

Парубійко мовчки сує мені потертий папірець. Читаю: "Цим посвідчується, що Гнат товариш Струг член КНС* з 1925 року, занімається хліборобством і всяким образо-ванієм..."

Я намагаюся вгадати, яка халепа трапилася з цим посвідченим членом комнезаму, і думаю, що йому, певне, потрібна не редакція, а прийомна ВУЦВКу або район міліції, що були поруч.

— Що трапилось?

— Сочинєніє сочинили,— несподівано відказує парубійко і чомусь відвертається від столу.

* Комітет незаможних селян.

Він киває круглою головою і сує мені стару, з пожовклими вже сторінками книгу метричних записів якоїсь Ус-пенської церкви.

— Це тільки початок,— каже оживаючи.— У мене вже три романи і вірш "Векапе".

Читаю заголовок — "Трактор на хресті, або Піп-душо-. губ". Написано і криво і косо. Питаю:

— Це ж ви як, колективом сочиняли, чи що?

— Атож, колективом.

— І багато вас писало?

— Так що один я.

— Значить, колектив із одного чоловіка!

Парубійко схвдльно киває на кожне моє слово, а очі сині-сині, і мені вже не хочеться іронізувати з нього.

— А чому це у вас скрізь "я" таке чудернацьке?

— То я сам вигадав, бо в лікнепі ми ще "я" не проходили. Так продивитесь? Будьте ласкаві!

Які ж у нього сині очі та чисті-чисті.

Невже ж доведеться чекати, доки він вивчить літеру "я", щоб я міг щось путнього підверстати на порожню сторінку? Але ж тоді ці очі вже помутніють, не буде вже синіх очей, чистих-чистих, як у немовляти!

ЧОРНИЙ МОНАХ (Матеріал для повісті)

Поки лікар вписував до курортної книжки визначені для хворого процедури, Сльоза, що приїхав на відпочинок, мускулястими руками натяг на себе сорочку і, байдужий до висновку, одійшов до вікна. В очі впав хрест, глибоко висічений на кам'яному мурі, і мимохіть нагадав йому про монаха. От уже тиждень, як нав'язався цей образ чорного монаха. Перший раз Сльоза побачив його біля брами свого заводу. Було засідання комсомольського осередку, на якому стояла доповідь про ударні бригади та результати соцзма-гання в доменному цеху. Він перший склав договір на соц-змагання, він же перший утворив ударну бригаду з комсомольців!

— Чули вже про це! — тоді ж іронічно вигукнув Да-тюк, представник ЦК ЛКСМУ.— Ви писали до райкому, райком до окружкому, а той — до ЦК. Шуміли газети, а от які наслідки?

Наслідків він не знав. Він їх не перевіряв, бо замість ударних бригад були утворені наскрізні: потім увесь завод оголосив себе ударним.

Звичайно, що наслідки мусили бути гарні, а йому роботи вистачало й без того. Мало не по десять засідань на день, а що бригади не завжди були дисципліновані, що деякі комсомольці мали по три, по чотири догани на виробництві, так на інших заводах було ще гірше. Хіба не мали інші комсомольські бригади по шістдесят прогульників?

"...а профорганізація, мов папуга, твердить у своїх казенно-оптимістичних реляціях, що "ударництво на належній височині". А насправді воно завмерло. Обліку виконання виробничих завдань від бригад, за винятком вальцівного цеху, не було.

Недбайливе ставлення деякої частини іиженерно-тех-нічного персоналу до своїх обов'язків призвело до збільшення аварій.

Рівняючи до минулого року, вони зросли у вальцівно-му цеху на 25 %, а в доменному — на ЗО %".

("Комуніст" І35)

І в його цеху за цей час майже наполовину змінився людський склад. Вони, може, й зовсім не чули про ударництво. Зрозуміло, що треба було з ними працювати. "Та хіба нам мало ще чого треба?" Сльоза закашлявся. Своєю незграбною постаттю з довгими жилавими руками та рудим пухом на довгобразому обличчі він нагадував верблюда, коли той тупо дивиться своїми застиглими очима на навколишній світ. На потрісканих губах від сухого кашлю осідали прозорі пухирці і збивалися в кутках у біленькі зернятка. Витягаючи в один бік оголену шию, він про себе забурмотів:

— А вони мені цифри тикають. Чавуну вилили тільки вісімдесят п'ять відсотків, сталі — дев'яносто вісім.— П'ятдесят тисяч тонн чавуну не додали країні.

Від такої несподіванки, правда, він і сам збентежився і, мабуть, тому на тодішні докори представника ЦК огризався ще дужче:

— Хіба це я не додав, чи що? Давайте реальні плани, то й виконаємо на всі сто. А то сидять там за тридев'ять земель у затишних крісельцях і гадають, що самими наказами можна наганяти проценти.

— Мобілізувати комсомольську масу, використати ентузіазм робітничих мас. г

— Використати ентузіазм робітничих мас?

"Дорогі друзії Повідомляємо вам, що ми приїхали до місця 6 вересня, поступили на роботу у шахту вибійниками. По вугіллю робота очень опасна і тяжела, так що ми, мабуть, будем дома в скором Бремені. Так що нас хоч і щитатймете симулянтами, то то вже як хочете, Й ми тільки будем дома, може, скоріше листа, бо тут нам дуже плохо, так що вугільной промишленості ми не в змозі виконати. Писали втрьох —Демешко Іван, Черненко Клим і Демешко Грицько.

Від комсомольців села Бурімки. Лист 1930 року, 12 вересня".

("Комуніст")

Сльоза саркастично викривив свої тонкі губи. Ентузіазм! Він ніби навіть з садистичним задоволенням пригадував факти. А це теж ентузіазм? Удень винесли резолюцію. Ми, мовляв, робітники заводу "Світанок", свідомі бувши всієї важливості завдань, поставлених перед нами, зобов'язуємось усіх зусиль докласти, щоб завод виконав п'ятирічку за чотири роки. Ще й ударними себе оголосили, а вночі шість годин задаремно держали виплав у печах, бо канавники спокійно собі спали попід теплими стінками.

"А що тут може зробити секретар? Самому ставати до роботи? Гасло нове малювати? Або другої ночі по півтори тисячі тонн металу з печей хіба не пішло в рівчак? Коли б він випадково не помітив, що в інших печах не поставлено як слід жолоба, що й там знову не вибили "козла", могла б статися аварія ще гірша.

Припустімо, що тут винен майстер, що йому треба було перед здачею уважніше оглядати, а не спихати, з рук, а якби біля цієї роботи ходила не наша єгипетська тьма, а більш кваліфікована сила, хіба б це сталося? Темні ми, от що! А вони тільки й знають: верхоглядство і відрив од мас!"

Сльоза знову закашлявся і, червоний од натуги, сплюнув на підлогу. Лікар одірвався від пера і покачав головою, але його пацієнт не помітив цього і продовжував дратуватись:

"Представникам усяким легко говорити, що подолання труднощів залежить від уміння вести нещадну боротьбу з розгнузданістю й вахлайством.