На калиновім мості - Панч Петро
Бачу, не зрадите свого шляхетства до самої смерті. А тому, капітане, ми можемо без остраху допомогти вам знайти себе.
Гайсин закліпав очима: пощо напускати туману?
— Я згоден.
— Дуже приємно, дуже приємно, сер. А тепер можна сказати, і в чому полягатиме наша допомога.
Задзвонив телефон, і Джойс приклав до вуха трубку. Сказавши на кінець розмови "Гаразд, зараз!", він уже звернувся до Гайсина:
— Мушу залишити вас на часок, але ви не тікайте. Зайдіть до цієї кімнати.
У другій кімнаті, з газетою в руках, сидів той самий дідок, який видався Гайсину знайомим. Він не помилився, бо Джойс сказав:
— Знайомтесь, а може, ви вже й знайомі — генерал, перепрошую, містер Падурський. Сер, займіться гостем. А я маю на часок відлучитись. До речі, капітане, де був ваш маєток?
— На Вкраїні.
— Значить, з провінцією ви обізнані. Тоді можете виявити нам неабияку послугу.— Приклав два пальці до скроні й вийшов.
Клацнув дверний замок, і вони лишилися в кімнаті тільки вдвох. Гайсин здивовано обводив голі стіни напівтемної кімнати, аж доки до нього не підсунувся ближче Падур-ський. Видно, і його збентежив безцеремонний звук замка. Затинаючись, почав розпитувати Гайсина про його колишні зв'язки, про його командирів і з кожним словом ставав уже більш інтимним. Виявилося багато спільних знайомих. Па-дурський нарешті відкинув дипломатичні викрутаси, а вже одверто виклав мету, яку ставлять перед собою "друзі за кордоном". Вони зовсім не вважають себе переможеними і не думають складати зброї.
— Але під лежачий камінь і вода не біжить,— закінчив він багатозначно.
Гайсин, слухаючи Падурського, почував себе так, ніби його обливають холодною водою. Але ця вода щодалі ставала все теплішою й теплішою. Нарешті в думках подякував богові, що не доказав до кінця Джойсові своїх намірів. Він, як малий, дозволив загітувати себе більшовицьким газетам!
Не минуло й години, як вони з Падурським уже разом обмірковували потрібні заходи для виконання планів організації.
— На Америку я ставлю сміливо,— сказав, прощаючись, Падурський.— Ця кобилка не підведе!
Щоб Гайсин міг не тільки напитися й наїстися досхочу, а й одягтись, Джойс видав йому щедрий аванс.
Там, де замурзані вулиці вибігали на майдан, де в ресторані до пізньої ночі неп витанцьовував давно відтанцьо-ваний на Заході танок, двічі на день, мов на екрані, з'являлися свіжі плакати УкрРОСТА П4. В них писалося не тільки про стан роботи на Волховбуді, про відбудову Донецького вугільного басейну, про звільнення від японців Хабаровська, а й про наступ болгарської фашистської буржуазії на уряд землеробської народної спілки 115, про гризню за репарації між Францією і Німеччиною, про придушення робітничих заколотів німецьким буржуазним урядом.
Біля "Вікон УкрРОСТА" збирався натовп і трактував повідомлення, кожен виходячи з своїх політичних переконань. І по цьому можна було безпомилково визначити політичну ситуацію.
Гайсин, який скидався тепер на спритного непмана, ба* чив, що ворогів у Радянської влади ще вистачає.
На вимогу Джойса він влаштувався на радянську службу і з цього часу обернувся з переслідуваного законом у підзахисного. Так і писалося в мандаті, який видав йому "Сільський господар" П6, посилаючи на периферію для інструктування сільськогосподарських кооперативів і надання ,їм допомоги: "...За невиконання винні притягаються до суду".
— Значить, капітане, ви тепер можете совати свого носа, куди хочете} — говорив задоволений Джойс.— То не будемо гаяти часу.
— Ви гадаєте, що ця писанина справді чогось варта? Я певен, що цих мандатів ніхто до кінця не дочитує.
— То й краще. А в тумані і кущ видається за вовка.
— А через кого я буду одержувати інструкції, містер...
— Ніякого містера тут не існує! — роздратовано відказав Джойс—Запам'ятайте!
— Є, запам'ятати, ніякого містера...
— І до ARA ви ніякого відношення не маєте. А що вам треба робити, в свій час буде сказано! Готуйтесь до від'їзду.
Такого4 тону в розмові з ним Джойс допустився вперше. І Гайсин тільки зараз зрозумів, що він буде в організації лише тими руками, якими джойси збираються загрібати жар. Відбилося це й на "командировочних".
— Таку суму не важко й на базарі роздобути,— похмуро мовив Гайсин, підраховуючи кредитки.— І прошу обміняти частину на "думські"117. Куркулі їм більше вірять.
— Ви мені починаєте подобатися, товаришу Гайсин,— сказав Джойс, криво посміхаючись тонкими губами.
Коли Гайсин носив на ногах розбиті черевики і навіть світив своїм грішним тілом, зоологічна зненависть до більшовиків витісняла з його голови все інше. Бажання помсти було його ідолом, якому він молився, а ідол за це запинав од його очей світ, якого Гайсину не хотілося бачити. Глибший аналіз подій, зроблений ним через перестраховку Джойса, вніс роздвоєність, а з нею й нудьгу. Вона проходила найчастіше, коли Гайсин залишався в кімнаті наодинці. Він ставав тоді перед вікном, втуплював очі в глуху стіну сусіднього будинку і прислухався до своїх думок, а вони стрибали, мов необ'їжджені коні, доки не впирались у сіру масу.
Сіра, безформна маса щодалі все більше оберталася в робітників і селян, в озброєні загони, у військові з'єднання.;
І тут Гайсин упирався в якусь таємницю. Коли і де вони навчилися військовій справі, що могли вистояти проти кадрових армій чотирнадцяти держав? То, значить, секрет перемоги не тільки в зброї та воєнній науці? А в чому ж? Ясної відповіді він не знаходив, але розумів, що найманці, яких Антанта хоче знову настягати проти комуністів, таким інгредієнтом ніколи не будуть володіти.
Такі висновки аж ніяк не могли розважити Гайсина. Він тоді брав роман Тургенева "Дворянское гнездо" і похапцем ковтав його рядки. Вони допомагали йому знову і знову воскресити в пам'яті і липові алеї, де він під їхньою тінню уявляв себе полковником, генералом. Вимальовувалася і лавка над ставком. Сюди долітав вечірній дзвін із старенької церкви.
І чим більше він згадував, тим більше накипала злість проти тих, хто вигнав його з цих алей, мов пацюка з комори.
Образ Лізи з роману він поєднував тепер із образом Людмили Забойської і відчував, як пам'ять усе настирливіше навертається до фойє театру. Саме до того моменту, коли він уперше побачив цю дівчину.
Він уже любив її і, глибоко зітхаючи, мимрив: "Ми ще повернемо і маєтки, і шану. Ця мужва ще буде цілувати наші чоботи. Я згоден служити джойсам, будь-яким чортам, аби повернути наше щастя!"
Але, де поділася Людмила Забойська, і досі не знав. З того дня, коли Зося залишила його з медальйоном в руках, він по кілька разів проходив вулицю і завулки біля лазні, де ще було багато таких, як Зося, проте її не зустрічав. Не було і біля Ділового клубу. Але несподівано зустрівся тут одного вечора з Іваном Семеновичем Квашею. В ближній церкві саме задзвонили до вечерні, і Іван Семенович зупинився, щоб перехреститись. Гайсин тільки пам'ятав, що він колись скуповував по маєтках і в його батька худобу, але не знав ні імені, ні прізвища. Проте оці довгі вуса, чумарка і чоботи говорили, що він, напевно, працює в кооперації, і Гайсин простяг до нього руку. Кваша був приємно вражений.
— Добродій Гайсин! —— і кооператор схопив обома руками простягнуту руку.— Господи боже мій, живі? А ми вже давно вас поховали і в граматку записали на поминки душі. Та це, коли я скажу своїй Свиридівні... Ще не забули чорнявої покоївки? Так вона скорше мені межи очі плюне, ніж повірить. Панич Саша живий! Що ж ви поробляєте? А змарніли як. І на мене гляньте, яким став. А пам'ятаєте, яким був Іван Семенович Кваша, коли орендував у вашого пгпаші хутір Караван? А тепер у внутрішню еміграцію записали, чорти б їх...— Злякано глянув на Гайсина, який стояв мов істукан.— Може, ви той... а я той... Я такий радий...
— Я теж радий,— буркнув Гайсин, розмірковуючи над останніми словами Кваші. Нарешті, як про дрібничку, сказав: — Маю дещо попросити у вас.
— То кажіть, кажіть.
— Завтра я їду в Сонгородок. У вас там, напевно, є знайомі.
— Коли б у Кваші та не було знайомих.
— То дайте мені адресок.
— Адресок? Чий адресок? У мене в Сонгородку багато знайомих.
Гайсин подивився йому пильно у вічі:
— Надійної людини, яка б змогла нам допомогти. Кваша боязко озирнувся на сірий будинок у провулку
і навіть зіщулився.
— Стали серед дороги.— І потяг Гайсина у підворіття.— Кому це нам? Якої людини? Ви що думаєте, як Іван Семенович дозволяє собі іноді покритикувати, то вже й... Ні, ви жартуєте! Кому, кому, ви сказали?
— Я сказав — нам. Тим, хто не хоче, щоб його злопали так, як і бідну Росію.
— До чого тут Росія, хай вона зашморгнеться! — переполошено викрикнув Кваша.— Я з діда-прадіда українець. Та й папашенька ваші...
— Не галасуйте і не прикидайтесь. Кваша втяг голову в плечі:
— Добродію Гайсин...
— Яхонтів! Так по паспорту — Яхонтів Олександр Петрович, запам'ятайте. І не добродій, а товариш!
— Товаришу... Олександре Петровичу,—уже плаксиво проказав Кваша.— Я з вами по щирості...
— І я по щирості. Не став же б я зразу розкриватися перед вами, коли б не покладався на вас Чув, що ви і в сірожупанниках 118 були.
Кваша знову боязко озирнувся на грузький будинок, хоч його вже й не видно було:
— В полоні чого не примусять.
— Ми тепер, товаришу Кваша... Кваша сердито плюнув.
— Ми тепер, Іване Семеновичу, в однаковому з вами становищі. Питання стоїть — хто кого? А ви в кущі?
Але страх ще цупко тримав Квашу, і він почав запевняти, що давно вже покинув політику.
— Яка може бути політика, коли Свиридівна наплодила мені аж п'ятеро. А хіба з їхнього пайка прогодуєш таку ораву! — Видно, Кваша намагався перевести балачку на іншу тему. Але Гайсин уперто вів своєї:
— А все-таки ваші зв'язки нам дуже й дуже пригодяться. Зайдемо до мене, там буде зручніше побалакати.
— Ніколи, ніколи, голубчику. Поспішаю.
— Не тікайте, не тікайте. Я їду завтра, увечері. Мені теж ніколи.
— То це можна й завтра зробити. А зараз знаєте що? Поїдьмо разом. Я знаю одну панночку. Порцелянова! Разом з моєю живе. Чи, може, бракує грошей? То до завтра я позичу. Тільки щоб повернули по курсу.
Гайсин мовчав.
— Ось і візник. На Піщану скільки? Одного, одного. Ви ж не їдете, Олександре Петровичу? Скільки, скільки? Карбованця? Сказися тричі.
