На калиновім мості - Панч Петро

Григор! Машиніст із цукроварні, що була край, їхнього села. У більшовиків він, певне, посідав якусь високу посаду, бо позаду сиділо двоє чекістів у синіх картузах з червоними околичками.

Хтось із перехожих сказав:

— Начальник Чека поїхав.

Саме від органів Чека і ховався Гайсин після того, як почалася в його біографії чорна сторінка.

Хутко відвернувся до перил і навіть трохи пристояв, доки зникла машина. Але за цей час добродій з жовтим портфелем теж зник у натовпі.

Гайсин знову пустив очі по воді, і перед ним яскраво вималювалася постать сухорлявого офіцера в англійському френчі. Відчувалося, що в штабі армії "Юг России" командує саме він, син Альбіону ио, а не російський генерал Падурський.

Вималювалося на воді і обличчя, як у бульдога, начальника оперативного відділу, генерала Падурського, він улесливо зазирає майорові у вічі. Так він поводився навіть тоді, коли денікінська армія вже підходила до Тули.

Огрядна тітка з великими корзинами в обох руках, проходячи мостом, так зачепила Гайсина, що він аж поточився. Спогади, як сполохані пташки, випурхнули з голови. Стало враз холодно, руки й ноги задубіли, а живіт наче притягло до хребта.

На березі, біля самої води, крізь туман миготів вогник. Здавалося, що не може бути більшої насолоди, як простягти до такого багаття закляклі руки.

Гайсин уже зійшов було до води, як зіткнувся з дівчиною в легенькому пальті. Він її зразу впізнав: яскраво напомаджені губи і надто вже напудрене обличчя з кирпатим носиком.

— "Чого, мила, губи дмеш, чому кожуха не вдягнеш?" Чуєш, Марійко, чи як тебе?

Дівчина сердито блимнула підведеними очима й відвернулась.

— Пізнаєш? Під дверима Українського банку. Ну, не сердься. То я спросоння. Ходімо грітись.

— Ой, я замерзла,— зіщулилася дівчина.

— Так нас запрошують. Бачиш, он вогнище, заблукана вівця!

Дівчина пхекнула:

— Туда я й без тебе знайду дорогу.

— Ех, Марійко, Марійко, викинуло нас життя на берег.

— Яка я тобі Марійка?

— Ну, Матильда, Мері, Жаппа.

Повз них пройшла теж крикливо нафарбована дівчина з підбитим оком і гукнула:

— Зосю, приходь сьогодні увечері до Ділового клубу. Не пошкодуєш!

— Зося? Ну, хай буде й Зося. Справи це не міняє.— Гайсин простяг руку.— Бачиш оцю річку? Маленька, а тече. День і ніч тече. А ми все сидимо на березі і тільки філософствуємо: "Доля, випробування..." Тільки для тебе сіє — китайська грамота. Ні чорта ти не розумієш, дівко.

— А може, й розумію.

— Тим гірше для тебе. "Блаженны неведающие" — ска-. зано в святому письмі.

Дівчина вже з цікавістю подивилася на цього бродягу. Коли б його одягти й озути, він був би зовсім не поганий мужчина. І, мабуть, з грамотних. Зосі захотілося хоч чим-небудь показати, що й вона не проста. В цей час на мосту інвалід заграв на баяні. Зося шаркнула ніжкою й мрійно проказала: "Вальс "Осінній сон". Гайсин заплющився й потер лоба. Під осіннім сонцем пломеніє парк, ажурна альтанка, обвита виноградом, наче прибралася в червону плахту. Біле павутиння летіло через алею і повисло на його ментику, як аксельбант...

Під ногами пружинив мокрий пісок і затягав їхні сліди. Над вогнищем булькав казаночок, на який голодними очима дивилися двоє чоловіків у рваних каптанах і личаках.

— Ану, проваливай, правители земли русской! — гукнув Гайсин.— Столбовое дворянство пришло!

Чоловічки зиркнули на непрошених гостей і щільніше обсіли казаночок.

— Слышь, Митрий,— сказав один,— столбовое дворянство пришло.

І обидва дрібно засміялись.

Гайсин тупнув черевиком під самий казанок, що аж розлетілися ґоловешки, на обличчі йому видулися щелепи:

— Розчавлю, сволота!

Чоловічки схопилися на ноги й позадкували від вогню. А Гайсин, як господар, всівся на пісок і показав біля себе місце дівчині.

— Прошу! Будьте господинею у моїй хаті! — І криво посміхнувся.

З кожним ного словом дівчина все більше дивувалася і вже розгублено переминалася з ноги на ногу.

— Ну, якого чорта витріщила баньки? Сідай, будемо призволятись. Бачиш, товариші приготували для нас суп з фрикадельками і картоплю а-ля сарданапаль.

Язики полум'я коливалися від вітру. Важкий і мокрий, він летів над водою і брижив її дзеркало. Ударяючись об повалені паркани, вітер тоскно завивав. І від цього холодне небо, що свинцем лежало на дні річки, здавалось ще холоднішим.

Дівчина присіла до вогника й простягла до нього руки. Вони були червоні, з короткими вузлуватими пальцями. Але Гайсин не помічав цього. Він усе ще придивлявся до мосту, на якому зустрів майора Джойса. В голові йому невідступно вертілася думка: "Чому тут опинився Джойс? Що він може робити у більшовиків? Чи пізнає він у мені колишнього командира ескадрону?"

— Ну, гаразд,— повернувся він до дівчини.— Розповідай, як ти дійшла "до жизни такой"! Ти служила в офіцера. Він тебе спокусив, обіцяв одружитись, а потім вигнав. Так?

Дівчина з кожним його словом все більше витріщала очі:

— А звідки ти знаєш? Гайсин засміявся:

— Так нічого нового й не придумала?

Дівчина не розуміла його іронії і винувато посміхалась.

Під берегом, як вхід до печери-, чорнів отвір каналізаційної труби. Вона сльозилася, мов роз'їдене трахомою око.. Саме'на цю трубу звернула увагу Зося.

Тим часом Гайсин уже заходжувався біля казаночка.

— Ложку маєш, продукт класової боротьби? Нема! Ну то почекай.— І почав сьорбати гарячу юшку.

Дівчина все придивлялася до чорного отвору труби. Вище був повалений паркан.

— Од нього можна відірвати одну-дві дошки? — запитала.

— Дошки? Навіщо тобі дошки? — здивувався Гайсин.-— Дров вистачить!

— Щоб покласти на дно труби. Там хоч вітру не буде.

— В каналізаційній трубі? — Він поморщився з огиди.— Ти, дівко, ке той?.. Але чекай, чекай. Справді, хороша ідея. На ложку.— Він схопився на ноги.— Справжній будуар зробимо!

Дівчина морщила вузенький лоб, певне, силкуючись зрозуміти цього незвичного бродягу. А він уже вовтузився біля труби. Вдоволена з цього, Зося почала сьорбати юшку.

— Ну, йди! — загукав Гайсин.— Будуар готовий! Дівчина похапцем сьорбнула ще кілька разів і побігла

по мокрому піску до труби. Спершу, як гуска, витягла довгу шию, щоб заглянути всередину, а потім обоє зникли в чорному отворі.

Двоє чоловічків у драних каптанах і личаках мов виросли з-під землі. Схопили свій казаночок і зникли.

Спочатку з труби виліз Гайсин. В руках він тримав золотий медальйон. За ним колінкувала Зося й істерично кри" чала:

— Віддай, віддай!

— Украла, кажи?

Одною рукою він намагався розкрити медальйон, а другою відпихав дівчину:

— Гарна штучка.

— Віддай, віддай! — кричала Зося.

— Скажи, де ти його взяла? Тоді віддам.

Зося забігала розгубленими очима. Нарешті вже сердито відказала:

— Ну купила. На базарі!

— За скільки?

— А тобі яке діло? За три тисячі.

— Ну й брешеш.

Нарешті половинки медальйона розкрилися, і Гайсин аж занімів. Лоб його наморщився. Зося, не звертаючи на нього уваги, вже рішуче простягла руку,

— Віддай!

— Де ти його взяла, кажи! — враз заревів він несподівано.

Від його очманілого вигляду дівчина позадкувала..

— А може, мені кавалер подарував,— уже розгублено сказала вона.

— Уб'ю. Кажи, де взяла?

Перелякана Зося кинулася з усіх ніг тікати на набережну, але Гайсин і не думав гнатись. Думки його вже витали далеко звідси.

Частини кавалерійського корпусу саме були під Воронежем, як несподівано, мов грім серед ясного неба, ударила кіннота червоних, і кавалерія білих вперше за весь час наступу денікінської армії на Москву покотилася назад,

Для Гайсина саме з цього дня і почалася, як він сказав, сторінка з чорними очима.

Частини денікінської армії відступили вже до Харкова. Офіцери, зголоднілі на видовища й розваги за час походів, заповнювали театри й ресторани. Але паніка, яка супроводила армію, перекинулася вже й на місто, і гулі оберталися на пир під час чуми.

Один із загонів, який за його звірячу поведінку називали "Вовчим загоном", на другий день мав іти "показувати зуби" червоним, тому офіцери цього загону напередодні використовували будь-яку нагоду, щоб побувати в жіночому товаристві, і тому майже всі опинилися в міському театрі, щедро ілюмінованому з нагоди вишуканих гостей. В декорованому царськими прапорами фойє була влаштована лотерея на користь якогось благодійного товариства. Гайсин з гомінкою групою офіцерів підійшов до столу, заставленого сувенірами.

Назустріч із крісла підвелася і стала серед кришталевих ваз молода панна.

В її великих очах ніби цвіли волошки. Каштанове волосся, зібране позаду в грецький вузол, тонкий і рівний ніс і біла сукня робили її подібною до мармурової статуї, висіченої рукою талановитого скульптора. Так принаймні здавалося Гайсину, що місяцями бачив тільки сільських бабів та своїх озвірілих солдатів.

У вічі кинувся медальйон на золотому ланцюжку, який, мов сонячний зайчик, миготів на ніжній шкірі.

Гайсин, звиклий правити дамам компліменти, на цей раз розгубився і ніби втратив мову. Панна посміхнулася й проговорила:

— Прошу, панове, на користь інвалідів Добрармії!

— О чарівна Людмило Іванівно,— сказав один офіцер.— Познайомтеся з найлютішим вовком нашого загону Олександром Петровичем Гайсиним.

Панна граційно простягла руку:

— Забойська!

Коли в театрі почали гаснути вогні, Гайсин допоміг панні Забойській одягтися і вийшов з нею на вулицю. Зруйноване й темне місто дубіло на вітрі. Спаніковані обивателі причаїлися за глухими віконницями, а по бруку клацали підкови й деренчали вози.

Панна Забойська розгублено слухала свого кавалера, а серце все більше сповнювалося тривогою. Гайсин побачив її настрій і вдавано весело сказав:

— Гарний ми дивилися сьогодні спектакль, але завтра під Харковом покажемо ще кращий. А вже коли в бою беруть участь "Вовчі загони", то в тилу можна почувати себе спокійно.— І він інтимно стиснув її лікоть.

Панна Забойська звільнила свою руку:

— Ви б сказали це моїй мамі. Вона вже не вірить ні Денікіну, ні Шкуро111. Каже, що червоні нікого не щадять. Тюрми забиті...

— З вашого дозволу я охоче познайомлюсь із мадам Забойською. Не такий страшний чорт, як його малюють. А про моїх хлопців ще довго будуть згадувати: у них один закон, чи правий, чи винуватий. Не хотів царя — сикір башка, як каже мій джура.

Прощаючись, Гайсин притримав її руку, затягнуту в ланку.