На калиновім мості - Панч Петро

Хоч голову його, а щоб він був мені тут!

Сотник Тиша не рухався.

— Чуєте, негайно наздогнати командира дивізіону. Я його призначаю начальником артилерії!

— Бурчак зник кудись ще раніше, пане отаман!

— Завернути!.. Прийміть од Бурчака дивізіон.

Здивований таким призначенням, Тиша підніс до скроні руку. Як сновида, вийшов із будинку. Уже здалеку, затихаючи, долітала пісня: "Ми гайдамаки, всі ми однакі, всім нам ненависні пута і ярмо..." Хто сказав, що вони зрадники? Брехня! Вони йдуть до свого народу. А ми? А ми — в болото!

Пісня все більше віддалялася на північ, а Петро Тиша стояв і стояв на одному місці, машинально перебираючи пальцями браунінг "Астра" в кишені. В голові йому виникало одне за одним запитання: де? де? Але мозок ніби забив ядучий дим. Він знову питав: де? де ж правда? І не знаходив відповіді. А відповідь мусить же хтось дати!

Отаман Лизогуб не дочекався з рапортом сотника Тиші ні того вечора, ні другого дня.

Телеграма

Валки Посуньки Панченку 27/1 1920 Я здоровий Як Таня Пишіть Червона Армія 60 дивізія

Петро Тиша108

КОХАННЯ

(Із записної книжка)

Вона зайшла у вагон і сіла біля мене, де було ще вільне місце. Біляві кучерики на лобі, блакитні очі і ямочки на щоках, коли на пухкеньких губах схоплювалась усмішка.

Під підлогою ритмічно стукали колеса, темна ніч запинала вікно, а світло від електричної лампочки майже не сягало до нас.

Сиділи й балакали. Ні про що! А пасажири на кожній станції підводились і сходили. Нарешті ми залишилися тільки вдвох.

Заходила глупа ніч.

Втома наступала все більше. Дівчина винувато посміхалась, і з того її обличчя ставало таким наївним, милим, що мимохіть хотілось приласкати його, приголубити.

Зі сном вона боролась вже через силу, нарешті, як підранена, похилила голову набік і впала мені на плече.

Вона тихо і спокійно спала. Я затаїв подих, бо треба було бути катом, щоб насмілитися збудити її, потривожити сон, що обгорнув її, як подих лагідного вітерця.

Я сидів, мов заворожений, і не зводив з її лиця своїх очей. Хай було незручно, я терпів, бо насолода від споглядання цього личка, схожого на бутон троянди, була незрівнянно більша за все інше.

Так ладен я був їхати без кінця, але наближалася станція, на якій вона мусила зійти.

І я поцілував її у склеплені очі.

Коли вона, винувато посміхаючись, вийшла у темну ніч, я відчув таку пустку, ніби вона занесла з собою моє серце.

РОДОВИТЕ ДВОРЯНСТВО

(Повість у повісті) НА БЕРЕЗІ Я зустрів його в Харкові.

Тротуари були повні люду. Переважала молодь. Вона була заклопотана, гомінка і увесь час кудись поспішала, не звертаючи уваги на інших.

Не звертав ніхто уваги і на Олександра Гайсина, хоча з-під насуплених брів виглядали колючі очі, сухе обличчя заросло чорною щетиною, шинеля була без хлястика. Він не розбирав дороги і, коли перехожі сторонилися, зловтішно посміхався.

Так само зловтішно посміхався він і з свого становища: навіть перекупка виставила його за двері! їй мало було, що він поділяв з нею любов, так ще хотілося, щоб Гайсин став для неї ішаком. "Працюють тільки коні та дурні, мадам Балабухо!"

Не один уже місяць Гайсин тиняється в цьому місті без діла й пристановища, потиняється іще. Кожна справа має свій кінець. А поки що він заночує у свого однополчанина, хоч той, будучи шляхетного роду, де можна й не можна, глузував із прагнень своєї армії, навіть генерала Денікіна називав старим дурнем, а сам спекулював валютою і, певне, мав добрий зиск: умеблював квартиру — дай боже кожному!

На цей раз Гайсииу не довелося поніжитись у м'яких кріслах в стилі Людовика XIV — на дверях квартири його однополчанина вже висіла сургучна печатка. Втягши голову в плечі, Гайсин постарався якнайскоріше замести свої сліди.

Не пощастило і в другому місці. А надворі вже кінчався день, і у вікнах заблимали вогники. Проти світла здавалося, що наша земля пришита до неба золотими нитками. Дощ збільшувався, і треба було шукати хоч дах над головою.

Так Гайсин опинився під дверима Українського банку. А коли набридло стояти, присів у ніші на підстилку.

Дріботіння дощових крапель об жерсть і схлипування ринв створювало якусь лагідну музику, яка навівала сон. Гайсин і не помітив, як і собі заснув, і вже крізь сон почув, як хтось умощується біля нього. Він закліпав сонними очима. Де-не-де крізь туман ще просвічували вогники, але небо вже сіріло.

— Хто тут? — гукнув він злякано.

На підстилці щулилася дівчина. Гайсин теж відчув, як холод проймає все його тіло.

— Чого тобі?

Що це, наче змовилися всі його дратувати!

— Не змогла знайти іншого місця?

— Чуєш, який дощ? — голос був хрипкий, схожий на хлюпання проржавілих ринв.

Гайсин з огидою відсунувся:

— А тобі дня мало. Все гуляєш? Потім порядним людям спати не даєш.

— Ага. Видно, який порядний.

Дівчина аж засичала від холоду і почала схлипувати. Гайсин виштовхав її на панель:

— Забирайся до бісового батька. Тут і без твоїх сліз мокро!

Дівчина почала щось верещати. Але в цей час рипнули двері, Г бородатий швейцар націлився на Гайсина шваброю:

— Так це ти тут слідиш, голубчику? Гайсин вислизнув з-під його рук:

— Ну ти, плебей чортів, обережніше!

— Ти ще будеш мене всякими такими словами?.. Швабри захотів скуштувати?..

Але підходити ближче не насмілився, бо Гайсин і не думав далі тікати, а топтався на брудній панелі, як зігнана з сідала курка. Нарешті з-за рогу перевальцем вийшов міліціонер. Гайсин пирхнув, проганяючи остаточно сон, при-тис поли шинелі і почовгав вулицею.

На околицях міста на всі лади загули фабрики й заводи. Брудні тротуари почали вкриватися людом. Це були переважно робітники з клуночками під пахвою і заспані жінки з кошиками. Гайсин поплентався за ними, аби не стояти на місці. Коли його обганяв хтось у шкіряній куртці, він спідлоба зиркав на нього злими очима й цідив крізь зуби: "Сакраменто!"

Мокрий вітер обсипав обличчя мрячкою, і перехожі були мовчазні й наїжачені.

Перед брамою якогось заводу Гайсин зупинився. Робітники привітно кивали одне одному, підходили до дошки об'яв і розглядали свіжі плакати. На одному під чотирма малюнками були влучні написи: "Каждый прогул — радость врагу. А герой труда — для буржуев удар". ГІа другому плакаті змальовані вряд піп, рабин, сектант і мулла, яких за ниточки смикала рука з діамантовим перснем. Це було й без слів зрозуміло і викликало загальний регіт. Один плакат уже вицвів. На ньому був зображений червоноармієць у будьонівці. Клинком він гамселив генералів і царських офіцерів. Один із них був у дуже знайомій формі. Гайсин скривився, ніби надкусив кислицю, і не став читати підпису.

Ще раз гукнули заводи, і низка робітників біля прохідної будки урвалась. Гайсин вийшов на слизьку бруківку і повз похмурі будиночки попростував назад до міста.

Бруківка привела його до річки, яка сонливо проносила попід дерев'яним мостом покидьки міста. Від води тягло припахом болота і в'ялої зелені. За мостом починалася вулиця з кам'яними будинками і запиленими вітринами, в яких неп 109 починав уже виставляти свої принади — барвисту білизну, сукні, єдваби і кондвироби. Перед вітринами зупинялися перехожі і голодними очима пожирали виставлене.

Гайсии зліг на перила мосту й замріяно задивився в далину.

Чому в нас несподівано виникають перед очима ті чи інші картини спогадів, не берусь пояснювати. Гайсин пересмикнув плечима від холоду, враз перед ним вималювався довгий дортуар кавалерійської школи. Він у ліжку. У ногах на табуретці його сорочка, штани, ремінь і чоботи. Більше жодної речі не дозволяється тримати. Біля дверей під лампочкою сидить черговий юнкер. По дортуару гуляє вітер, і він, Гайсин, аж дрижить від холоду. Черговий десь вийшов, Гайсин шмигнув у гардеробну, схопив сусідову шинелю і засунув її під свою ковдру. Став уже засинати, коли почулися кроки чергового офіцера. Він, Гайсин, хутко перекинув шинелю на сусідове ліжко, але так обережно, що навіть не розбудив його. Це зробив уже черговий офіцер і за порушення правил дав тому три наряди поза чергою.

Гайсин озирається. Через міст тягнуться підводи, вантажні машини, пошарпані автомобілі різних марок. По вузеньких пішоходах поспішають люди, а на кінцях мосту сидять баби і торгують насінням. Поруч з ними жебраки з дітьми в дранті. Під бородатими копитами битюга глухо гудуть мостини, а Гайсин уже бачить манеж і чує команду капітана: "Без стремен, сі-і-дай!" Юнкери легко вискакують у сідла, тільки він, Гайсин, ніяк не може видряпатися на свого Аполлона. "Барейтор!" — знову чує Гайсин. І хоч не озирається, але знає, що капітан уже взяв із рук барейто-ра батожище. "Юнкер Гайсин, сі-дай!" Він це чує не тільки вухами, але й задом, в який в'їдається кінець батури. Ноги самі підкидають його вище коня, і він летить головою вниз аж на другий бік і падає на укіс з дощок, вибухає грім, коні шарахаються, кидають задом, а юнкери від несподіванки сиплються на землю.

Биндюжник з дровами прямує до центру міста. Там підноситься над присадкуватими будинками дзвіниця собору з круглими годинниками. Щодалі від центру дрібнішають будинки і нижчають церкви. А ще далі, мов палі з води, стирчать димарі фабрик і заводів. Вони вже ожили, і сіре небо з диму прикриває їх, як папаха.

ОСУГА НА ВОДІ

В Європі почав піднімати голову фашизм. Проглядаючи сторінки газети, вивішеної у вітрині редакції, Гайсин перш за все шукав кореспонденції з Італії. Він був певний, що фашизм, як і всяка пошесть, не знатиме кордонів і через цей міст теж переповзе. Переповзе і поглине Радянську владу. В який спосіб, ще не знає, але твердо вірив, що все має свій кінець.

Повз нього пройшов сухорлявий добродій з жовтим портфелем. І кроєм широкого пальта, і лайковими рукавичками він вирізнявся з-поміж перехожих. Його сухе обличчя з коротко підстриженими вусами Гайсину видалося ніби знайомим. Але де й коли він з ним зустрічався, згадати не міг. А коли його стало вже не видно, згадав: при штабі армії "Юг России". Представник англійської місії.

— Майор Джойс! — вигукнув він, зрадівши, і навіть подався вже слідом, але авто, пробігаючи через калюжу, обдало його болотом. У відкритій машині сидів чорнявий чоловік у шкіряному кашкеті з зіркою і невдоволено гукнув на свого шофера: "Обережніше, хлопче!" Гайсин упізнав його зразу.