На калиновім мості - Панч Петро

Я й пішки дійду!

— Полтйник!

— До біса! Так я завтра раненько... На все, голубчику! — І він, мов барило, покотився по панелі.

ЧУДО І ЩИГЛИК

Землю охопила перша остудь. Заболочене місто мороз обернув у сірий камінь. Вичовгані ногами панелі,, вкриті товстим шаром лушпиння, видавалися тепер за мармур.

Коли Гайсин їхав на вокзал, візникова конячка лунко цокала підковами по бруку й бадьоро пирскала білими від паморозі ніздрями. В нього теж побіліли вуса, які він носив, навіть ризикуючи бути пізнаним.

На пероні довелося добре попрацювати ліктями й кулаками, доки він вліз до вагона. Після третього дзвінка потяг постояв ще стільки, щоб кондуктори і залізничні охоронники встигли висадити мішечників із їхніми клунками й мішками, і тільки тоді рушив. Тепер можна було висмикнути свої ноги а чи руки, затиснуті в натовпі, і присісти на свій чемодан. Гайсин так і зробив. їхати треба було більше трьох годин, та ще стільки ж кіньми. Від такої перспективи він поморщився, розстебнув ґудзики на комірі' френча, а за одним заходом перевірив і свої кишені.

Повітове місто, до якого нарешті приїхав Гайсин, лежало в долині між горбами. За що назвали якусь сотню-дві підсліпуватих хаток містом, було незрозуміло. На,горі виднівся цвинтар. Там, певно, були поховані не люди, а надії всіх, хто в цьому місті чогось прагнув. Справжній Сонгороді

Місцевий літописець описав його так: "Наше місто засноване ще в середині шістнадцятого століття. Сюди ніби засилали з Росії злодіїв. Раніше воно стояло на горі і служило за городище від татар. Але там важко було з водою, тому пізніше спустилося до річки. Вона була межею від Дикого поля119. Посередині міста базарна площа, на якій в три ряди кам'яні крамниці, а посередині ряди столів з неструганих дощок. Базар збирається двічі на тиждень, а ярмарок — чотири рази на рік. Довкола площі кілька двоповерхових кам'яниць, а решта — мазані, під залізом. В місті п'ять церков та шоста на цвинтарі, куди вечорами ходить гуляти молодь. Молодь гуляє і в центрі, на дощатих тротуарах, або йде в кіно "Чари" чи в Народний дім, коли там бувають вистави. Є ще тут тюрма, реальне училище, гімназія, вища початкова школа і скарбниця".

З цією характеристикою ознайомив його в перший же день Оксентій Гаврилович Пугало, адресу якого дав йому Іван Семенович Кваша.

Прочитавши листа, господар заметушився й почав рекомендуватись:

— Учитель гімназії... Будь ласка. Для Івана Семеновича ми душу і тіло, як кажуть. Дочку хрестив. А ви його приятель?

— Так,— коротко відказав Гайсин, розглядаючи задушливий і запорошений кабінет.

— Такому гостеві ми раді. Прощу!

Господар стягнув із стільця старі штани й підсунув його Гайсину. На стільці наслідив щиглик, який пурхав над головою. Такими ж білими крапками була помічена й брудна підлога. Гайсин безцеремонно скривився, а сіре обличчя господаря зморщилося у винувату посмішку:

— Знаєте, тепер і цьому раді.

— У "колишні" потрапили?

— Звичайно, розумний так не подумає. А для мужика, коли ти письменний, то вже й пан.

— А може, в цьому є й зерно правди? У письменного ясніший розум.

— І то правда. А дозвольте вас спитати, надовго до нас прибули?

— Як упораюсь.

На більше у Пугала не вистачило сміливості, і він з винуватою посмішкою замовк.

—— Де тут можна зупинитись? — запитав уже Гайсин:

— Була до революції поганенька гоетиниця, а зараз там якийсь товариш оселився.

Слово "товариш" Пугало ніби проволік по землі. Помітивши примружений погляд гостя, злякався.

Виручила господиня, подавши голос з другої кімнати:

— Окс, може, товариш із нами пообідають?

— Дружина, Тамара Микитівна! Мабуть, голодні, так просимо. Як вас величати?

Коли Гайсин назвав йому прізвище, Пугало поблимав очима й засяяв:

— Яхонтів? Аякже, чував, чував!

Якщо господар був сухоребрий, з впалими щоками, порослими колючою щетиною, із ріденьким чубчиком на голові, то його дружина була кругом з достатком, червонощока і з чорним пушком на верхній губі. До пари їй був такий же одутлуватий самовар на столі і величезна труба грамофона, під якою посадили гостя.

— От товариш Яхонтів,— сказав Пугало,— цікавляться, у кого б їм зупинитися. Ненадовго?

— На тиждень, на два,— відказав Гайсин.

Тамара Микитівна вже встигла оглянути гостя і визначити його стан.

— Може, скажеш, у Гречки? Хіба це по них? Як ненадовго, то й у нас же. можна перебути. Тільки вибачайте, ми тут по-провінціальному.— Наливши чаю в обрізану зелену пляшку, недобрим оком зиркнула на Пугала.-— Одна залишилася ще справжня склянка, так і на ту влучив сісти йаш Оксентій Гаврилович.

Господар засовався, але Тамара Микитівна попереджаюче виставила пухленьку руку.

— Ти краще не виправдуйся, бо ще більше осоромиш мене.— Потім тяжко зітхнула.— Чи воно ще довго буде мучити нас ця свобода?

Господар засовався ще дужче:

— Ой які ж ви страхополохи, а ще мужчини. А я кажу те, що думаю!

— Думати думай, а язикові волі не давай,— мовив похмуро Пугало.

— Тамара Микитівна користаеться з свободи слова,— заспокоїв його Гайсин.

— А в столиці як там з цими свободами? — уже сміливіше запитав Пугало.

— Дивлячись для кого.

— Та ну да... Який-небудь товариш може тебе облаяти останніми словами. А попробуй ти його—контра!

— Мене один молокосос назвав гідрою. Так я йому як дала по потилиці, і досі обминає третьою вулицею.

— То ще й хоробрий! — ущипливо сказав Пугало.—Ну, а що там чувати відносно Антанти?

— Антанта вважає, що більшовики не доросли ще до державної влади.

— Значить, не думає складати зброї?

— Інакше б уже визнала новий уряд.

— І не визнає. Не знаю, як там у столиці, а тут уже почали закривати церкви. Я, звичайно, розумію, що релігія — опіум для народу. Але чому автокефальну церкву 120 вже опечатали, а старої не чіпають? В народі невдоволення — чому та чого? А з релігії і на політику. І безбожники підливають масла в огонь: загнуздали старого батюшку і давай кататися по вулиці.

— Ти про отця Спиридона? — докинула й собі господиня.— Та на такому снопи можна возити, не те що якогось хлопчака. Другий вам Распутін. І все, щоб молоденька! Кажуть, у Петлюри полковником був.

— Це так вони завтра й мене загнуздають! Я ж пан, учитель. Двадцять років учителюю.

— На біса ти їм здався! З тебе й Горобець уже сміється. Каже, заліз, як тарган у шпарку.

— Це що, прізвище таке — Горобець? — зацікавився Гайсин.

— То він сам себе так назива. А по паспорту — Воробец. Із щирих!

— Хіба то щирий? Рогач, ото щирий. Слова не скаже інакше, як тільки по-українському.

— Рогач — то самостійник!

— Він і сам не зна, що йому треба. Всі ви такі, доки не поженитесь!

— А він що, із заможних? — спитав Гайсин.

— Ото й дивно,—мовив уже Пугало.—З голодранців голодранець, а руку за куркулями тягне.

—Йому аби по-українськи балакали!

— І Горобець такий?

— Цей більш розвинений. Патріот справжній!

— А за кацапкою бігає.

— Цікаво з такими познайомитись.

— Будь ласка, хоч і сьогодні. Тільки гукну... .

— Краще, щоб такі сюди дороги не знали. Пугало знітився:

— Гадаєте, що вони до нас заходять? Ми з такими компанії не водимо.

— Видно, чим вони дихають.

— Правда, Воробец служив у Червоній гвардії і проти гетьмана воював. Цьому пальця в рот не клади.

— Ви член партії? — враз спитав Гайсин.

Пугало навіть голову втяг у плечі від несподіванки. Він був певний, що коли кум Іван Семенович Кваша рекомендував йому Гайсина, то керувався чимсь важливішим, ніж звичайне пристановище. Але цей Гайсин чи надто обережний, чи в ньому помилився Кваша. Як тепер відповісти на цс запитання?

І Пугало, заникуючись, відказав:

— Тому, хто був у інших партіях, треба аж п'ять рекомендацій. Це не так легко. Співчуваючий! А ви давно в партії?

— Лежить анкета. Все ніяк не зберуся заповнити, хоч Наркомзем121 обіцяє свою рекомендацію.

— То чого ж ви? З такою рекомендацією...

— Почекаєм! — відказав Гайсин, натиснувши на це слово.

Пугало аж зітхнув:

— Та це така справа, в ліс не втече.

Тамара Микитівна не дуже вслухалася в їхню розмову, але, почувши слово "нарком", стрепенулась. Повні її губи враз склалися в солодку посмішку.

— А як же ваша родина — дружина, дітки?

— Хіба я вже такий старий! Ще не встиг одружитись!

Господиня метикувала щось з хвилинку, потім схопилась і рішуче сказала:

— Окс, треба ж і совість мати: Олександр Петрович з дороги. Я зараз вам постелю.

— Ми такі раді новій людині,— сказав Пугало.— Про чудо чули?

— На Вінниччині? Кажуть, ікона обновилась.

— І в нас теж. Під Іванами. Справжнє чудо. Баштан там. Сидить собі сторож у курені, коли щось заговорило. Під ним. І на другий день. Тут уже й люди зібрались. Сторож приклав вухо до землі. "Хто там?" — питає. "Дух святий",— відказує голос "А коли скінчиться більшовицьке движеніє?" Ну, тут дід уже щось наплутав, а може, не дочув, бо трохи глухуватий. "Чи ніколи, чи на Миколи",— каже.

— В природі все можливе,— сказав Гайсин, але так, що не можна було розібрати, чи він серйозно говорить, чи іронізує.

— Звісно, на темних селян покладатися не можна,— сказав Пугало.— І піп, мабуть, підлив масла. А баби, як той зіпсутий телефон. Я про це хочу написати до газети. Про релігійні забобони. Як ви гадаєте. "Вісті" надрукують?

— Кожна тема, як палиця, має два кінці.

— Я вже розпочав. Хочете, почитаю?

Але в справу рішуче втрутилася Тамара Микитівна:

— Буде ще й завтра день, а зараз дай людині спокій. Десь наша Аспазія забарилась.

— Де ж тут так допізна можна бути?

— Розпустилася молодь,— буркнув Пугало.

— Мабуть, у хорі на репетиції. Вона в нас така: і в "Просвіті" 122, і в драмгуртку.

Тим часом Пугало вже надів окуляри і з рукописом приладновувався до каганця. Але Тамара Микитівна потягла його за рукав:

— Облиш. Який писака знайшовся. На добраніч! За постіль пробачте. В столиці, звичайно, краще!

Сонгород — місто невелике. Воно не мало ні фабрик, ні заводів, хіба що одну сушарню, на якій працювало п'ять чоловік. Тому все, що було більш вимогливе, тікало до губерніальних міст. А ще більше було тих, кого гнали туди злидні. Під солом'яними стріхами, та й під бляхою, залишалися або немічні, або старі та молодь, що не встигла ще вилетіти з батьківських гнізд.

Місто не жило, а ниділо. Десятками років не міняло свого вигляду: вулиці вимощені бутом лише в центрі.