Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод

Але ми були легковажними шмендрікамі, похлеще Хлестакова, і не звернули на це уваги. І ось тобі на! Лежи тепер і плач, і гризи землю, і вовком вий на рогатий місяць ...

І не так нам боляче й гірко через свого власного провалу, через свого власного ганьби і сорому. Що там наші особисті болі і страждання!

Скільки разів переживали, переживемо й тепер!

Головне, що доставляє нам найбільші, наібольнющіе, наігоршіе страждання, так це те, що ми вели себе як провокатори, як зрадники, як жалюгідні підлі штрейкбрехери ... Ми ж зірвали весь спектакль, підвели всіх. Кількамісячна робота всього ВХАТа через нас викинута в смітник ...

Багато всяких гріхів було на нашій совісті. Але ніколи не були ми зрадниками. З найбільшим презирством і огидою ми самі завжди ставилися до зрадників. І ось ...

— У-у, позорнікі нещасні, шмаркачі задрипаний! — Крізь зуби лає нас Ява.

— Зазнайки погані, барахольщики паршиві! — Крізь зуби лаю нас я.

— Валізи безголові, а не артисти ...

— Індики общипані ...

— Звичайно, було соромно стояти і мекати, як барани, слів не знаючи. Але ми повинні були залишатися на сцені і як-небудь виплутуватися.

— Ну да, повинні були нарешті набратися мужності і запитати суфлера, що там говорити далі. Ну посміялися б люди трохи, і спектакль би продовжувався. А так ...

Нам навіть страшно уявити собі, що зараз коїться в клубі ... Ось, мабуть, вийшла на сцену Галина Сидорівна і слабким голосом сказала, що спектакль відміняється, так як всі бачили, що Бобчинський і Добчинський втекли, як зрадники, зі свого бойового поста. Зал обурено гуде. Які тільки слова не сиплються на нашу голову! Рідні матері і ті відмовляються від нас у цю хвилину. Що ж робити тепер? Чим же зарадити біді? Який вихід знайти з нашого безвихідного становища?

Немає виходу ...

Кинутися з моста в воду, втопитися?

Адже ніхто навіть не пошкодує ... Скажуть: так їм і треба, штрейкбрехерам сопливим! Немає виходу. Нету.

***

Прийде завтрашній день, і ми дізнаємося, що малість забагато на себе взяли, переоцінили свою роль в житті. Ми дізнаємося, що спектакль зовсім не зірвався, що городничий після нашої втечі не розгубився і сказав: "Так я й знав, що ці нікчемні боягузи Бобчинський і Добчинський злякаються і втечуть. Добре, що я перед цим зустрів їх па вулиці і вони мені все розповіли ... "І спритник Карафолька дивно переказав усе те, що повинні були говорити ми з Явою. І спектакль пішов-поїхав як по маслу. Актори спритно перебудовувалися на ходу, і те, що повинні були говорити ми, говорив хтось із них. Глядачі нічого навіть і не помітили. Ніби Гоголь написав "Ревізора" без Бобчинський і Добчинський. Спектакль пройшов з шаленим успіхом. Аплодували так, як ніколи не аплодували ніяким справжнім приїжджим артистам ... А виконавець ролі Хлестакова Коля Кагарлицький, тихий, забитий Коля, якого навіть не всі сусіди знали, в один цей вечір прославився на все село. Прославився так, що ще трохи і його ім'ям назвали б одну з сільських вулиць. І тоді ми раптом зрозуміли, що для того, щоб домогтися успіху, потрібно перш за все довго-довго і наполегливо трудитися, як трудився Коля Кагарлицький. Ця стара і така відома істина, яку повторювали, вбивали, втлумачували нам впродовж всього нашого життя і батьки, і вчителі, і дитячі письменники і яку ми завжди так легковажно розуміли: "А, це для дурнів, для нездатних!" — Ця стара істина раптом дійшла до нас. Дійшла до самої глибини душі. Дійшла так, як доходили правила арифметики: раз — і все ясно. Довго з сумом будемо міркувати ми над суворою невблаганністю цієї істини. Але все це — завтра. Завтра! ..

А сьогодні ми ще нічого цього не знаємо ... Ми лежимо горілиць у траві і тихо стогнемо.

Покотилася в небі зірка.

Заклацав в кущах безтурботний закоханий соловейко Неподалік у свинарнику щасливо рохкає спросоння свиня, згадуючи із задоволенням що те своє, свинячі.

Десь далеко-далеко, в дідівщини, голосно гавкають собаки.

Пахне молодою свіжою зеленню, медвяним кольором і коровами.

Прекрасна і неповторна земне життя торжествує, продовжуючи політ в передсвітанковому просторі всесвіту ...

Раптом Ява підхоплюється, сідає, обхоплює коліна руками і обтикатиметься в них підборіддям. В очах у нього стрибають бісики.

— Артистів з нас не вийшло — це точно! — Рішуче говорить Ява. — Я тепер сам нізащо не хочу бути артистом. Нехай навіть мені платять у день сто рублів — не хочу. Мені така нервова робота не підходить. Провалюватися ... переживати ... Це просто шкідливо для здоров'я. Знаєш, у мене ідея, Павло ...

"Павло"? Я глянув на нього. Ніколи він не називав мене Павлом. Щось у лісі здохло ... Дуже вже, мабуть, серйозна ідея, раз він так офіційно мене називає.

— Денисович ... якщо вже так, — підказую я.

— Можна й Денисович ... — сказав він, навіть не усміхнувшись. — Так от, Павло Денисович, минулого літа у нас з вами було, по-моєму, чимало пригод. Так? Так. Якби ці пригоди були не з вами, а з кимось іншим і цей хтось розповів би їх вам, було б цікаво? Так? Так от у мене ідея: ми сідаємо і пишемо книгу про наші пригоди ... Напишемо книгу, заробимо купу грошей і поїдемо у кругосвітню подорож. На матеріалі цієї подорожі знову напишемо книгу, знову отримаємо купу грошей і знову махнемо кудись. І закрутиться машинка ... І ми станемо письменниками ... А що — погано? Письменники ... Ми з тобою ... Стоїмо і даємо автографи ... Карафолька, Колі Кагарлицькому, Гребенючка ... А? Здорово! Як ми раніше не додумались?

Письменники ... Це, брат, не те, що артисти ... Артистів тисячі, а письменників — одиниці. Ось скільки ти письменників знаєш? Ну, Пушкін ... Ну, Шевченко ... Ну, Глібов, Квітка-Основ'яненко, Котляревський ... Ну, Толстой ... Ну, Чехов ... Горький ... Це класики. А з сучасних? Ну, Гайдар ... Ну, Чуковський ... Михалков ... Ну, Забіла, Бичко, Кава ... Ну, Близнюк ... І — все! Письменники — це, брат, такі люди, що ... А в дитинстві, між іншим, були звичайнісінькі пацани, начебто нас ... А Горький, так той взагалі босяком був ...

Я слухаю і дивлюся на Яву з захопленням. Ех, Ява! Ну що за хлопець! Який він все-таки розумниця! Як добре мати такого розумного друга!

— І головне, ризику ніякого, — продовжував тлумачний Ява. — Ніяких провалів. У крайньому разі надішлють на доопрацювання ... Як Андрію Кекало.

Наш сільський поет, завклубом Андрій Кекало, вже скільки років розсилає свої вірші в усі республіканські, обласні та районні газети України. Стільки листів, як він, ніхто в селі не одержує.

Коли його запитують: "Ну, як поетичні справи?" — Він гордо відповідає: "Прислали на доробку .." Допрацьовує він, допрацьовує, а там, дивись, в який-небудь районній газеті — раз! — І надрукували.

— Ага, звичайно, звичайно, — кажу я з жаром. — Доопрацювання так доробка!

Подумаєш ... Все допрацьовують. Нічого страшного.

І ми тут же починаємо обговорювати Явіну ідею.

Як будемо писати?

Дуже просто — від руки. Як Пушкін і Шевченко. Деякі письменники пишуть тепер на машинці. Ми не будемо. По-перше, з нашим умінням одну сторінку три дні доведеться мурижити. По-друге, хто нам дозволить тюкати в сільраді на машинці. Правда, є ще у Кекало, але він свою машинку конкурентам не дасть. Він сам щодня тюкает.

У якій формі будемо писати?

Прозою ... Тільки прозою. Ніяких віршів. І все — як було. Нічого не прибріхуючи. Хіба що, як воно у письменників називається, "художні деталі". І писати будемо від першої особи, так завжди правдивіше виходить. Та й смішно називати себе самих "вони". Ми — це ми. Але весь час писати "ми" теж якось не того ... Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі длубати. Треба буде писати "ми пчихнули", "ми почухати", "ми длубатися в носі" ... Дурниця якась Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться? Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить.

Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший.

Кому першим бути "Я"? Тут же кинули жереб. Випало мені. Ява спохмурнів. Йому дуже хотілося бути першим "Я": і ідея-то його, і взагалі він звик завжди верховодити. Він, напевно, розраховував на моє благородство, що я запропоную:

"Будь ти, Яво, першим". Але я не запропонував. Мені не хотілося на цей раз бути благородним, мені хотілося бути "Я", тим більше раз чесно випало. Я ж не махлевал. Ява, звичайно, не став сперечатися.

— А назва знаєш яке буде? — Сказав він. — "Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого". Здорово? І підзаголовок: "Пригодницька повість". Читачі у черзі стояти будуть ...

— Здорово, — сказав я. Хоча назва мені не зовсім сподобалося. Дуже вже детективна, несерйозна. Мені хотілося б яке-небудь романтичне, піднесене ... Але змінювати Явіно назву після того, як він не став "Я", — було б свинством.

Так і залишилося: "Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого. Пригодницька повість ".

Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так. Починаємо з того, як приїхали до Києва. Пишемо і про корито в метро, ​​і про Явіно вухо, і про Будку ... Потім — про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник, про утопленика ... Словом, про все, що з нами трапилося ... І кінчаємо тим, як ми провалилися на "Ревізорі". Чесно! Письменники передусім повинні бути чесними.

Ми піднімаємося з землі і розправляємо плечі. І нам здається, що головами ми впираємося в самі небеса. Ява одним вухом навіть якусь зірку збив — під-він покотилася ...

Ну — все!

Завтра ми купуємо у сільмазі велику загальний зошит в лінійку, три авторучки (одна про запас!), Сідаємо і пишемо.

Пишемо, пишемо, пишемо ...

Потім посилаємо ...

Потім допрацьовуємо, допрацьовуємо, допрацьовуємо ...

Потім знову посилаємо ...

І — все!

Ну, дивіться ж!

Ми ще покажемо людству, на що ми здатні!

Почекайте!

Ви ще побачите, хто такі Ява і Павлуша!

***

А потім я все-таки буду льотчиком!