Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод
Ну і чудово! Що ж, хіба я хочу, щоб хтось побивався? Боже борони! Але все-таки потрібно піти туди, до колодязя. А що, як ... Шум води сильніше і сильніше. Яка там ринва, це вже справжнісінький водоспад! Промінь ліхтарика впирається у цегляну стінку колодязя, який, перетинаючи коридор, тягнеться зверху вниз. Я обережно підходжу. І чомусь спочатку дивлюся вгору. Метра на три наді мною світліє круг зоряного неба, перехрещений товстими залізними прутами решітки.
Я направляю ліхтарик вниз. Спершу я бачу світле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нікого. І я вже вирішую, що все в порядку. Як раптом ... Тут я трохи сам не впав у колодязь від страшної несподіванки. Прямо під ногами у себе я побачив мокре обличчя Будки. Вчепившись розчепіреними пальцями в пази між цеглою, він ледве тримався на прямовисній стіні колодязя сантиметрів за двадцять від краю, де я стояв. Він промок до нитки — водоспад зачіпає його по лівому плечу. Я ще не розумію, що він робить, але мені ясно: ще мить — і він зірветься вниз. І я ривком лягаю просто у воду, не встигаючи сказати ні слова, тільки сунувши назад Яві ліхтар і пістолет. Обома руками хапаю Будку за плечі. І тільки тоді хрипко:
— Ява, передай ліхтарик Вальке і допоможи!
Ще мить, і Ява шльопається на живіт поруч зі мною. І вже вдвох ми тримаємо Будку за плечі. Тепер він не впаде, не зірветься ... Але витягти його нагору ось так, лежачи, ми не можемо: він надто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо і тримаємо. Вода затікає нам в штанини, ллється по всьому тілу і через комір сорочки виливається в колодязь. Що це таке, зрозуміє лише той, хто випробує ... Додам тільки, що вода крижана.
— Хлопчики! Ой! Що там? Ой! Ну скажіть! — Ойка Валька, підстрибуючи позад нас. Наші тіла заважали їй підійти і самій зазирнути. І вона, напевно, так і пішла б по нашим тілам (ви ж знаєте дівчаче цікавість!), Якби не примудрилася якось поставити між нами свої ноги: спершу одну, потім іншу, потім знову — вже прямо біля мого носа ... І нарешті заглянула.
— Ой, Будка! Ой, будочки! Ой, тримайся! Та лізь ж, лізь! Ну тут же мало залишилося. Ну будь ласка, будочки ... Ну ще трохи ... — надривалася вона.
Я вже хотів крикнути їй, щоб вона замовкла (сокоче, як квочка, теж мені помічниця!), І раптом відчув, що Будка лізе ...
Валькіни голосіння подіяли на нього більше, ніж наші зусилля. А зусилля наші були прямо-таки титанічні. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тільки тут зрозумів, які ж ми з Явою слабаки. А ми-то себе уявляли Власовим і Жаботинським серед васюковскіх хлопців. Адже ми вичавлювали шматок рейки, у який дзвонять на обід у нашому селі, — Ява дев'ять, а я сім разів ... А "запорожець" Карафолька ледве-ледве три рази, а вже Коля Кагарлицький так і зовсім вичавити не міг. І коли ми стискали свої біцепси, адже вони нам здавалися твердіше, ніж той рейок. А тепер ... В голові у мене чомусь весь час крутяться слова: "Ох, нелегка це робота — з болота тягнути бегемота ...", "Ох, нелегка це робота — з болота тягнути бегемота ...", "Ох, нелегка це рабо ... "Ну прямо як зіпсована платівка ... Ось адже буває: причепиться якась пісня або слова — і крутяться, крутяться, крутяться в голові.
Будка учепився руками за край колодязя. Ми вже не лежимо, ми стоїмо на колінах і тягнемо, тягнемо, тягнемо з останніх сил. Валька теж вчепилася однією рукою у Будкін воріт і теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колінами встав на край ... У-ух ... З тремтінням у ногах від утоми я піднімаюся.
— Ходімо, ходімо швидше на повітря ... — заторохтіла Валька. — Ви всі такі мокрі! Ви застудитесь ...
— Стривай! А ну посвіти, присвіти ... — нагнувся Ява. — Пістолет ... Я його десь тут кинув ... десь тут ... Ось! Він підняв мокрий, у багнюці пістолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я ... з-зразу здогадався, — сказав він, брязкаючи зубами і чмихаючи носом.
"Чого ж ти тоді так драпапул, що прямо в колодязь догодив?" — Подумав я. Але промовчав. Незручно було ...
— Йдемо, йдемо ... Ви ж захворієте ... Там поговоримо, — тягне нас Валька.
Та ми й не збираємося тут затримуватися — мокра одежа липне до тіла, зуб на зуб не попадає. І ось сноватеплий і такий легкий-легкий повітря охоплює мене з усіх боків.
— Хлопчики, вичавлюйте! Негайно вичавлюйте одяг! Я відвернуся ... Я не буду на вас дивитись ... Ви що, ненормальні?! Негайно вичавлюйте! Я вже відійшла і відвернулася ... Ну!
Ну і уперта вона! І ось ми стоїмо і вичавлювати. Всі залишки сил, що у нас ще були, ми вкладаємо в те, щоб вичавити воду з своїх штанів і сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчучи і сопім. А Валька варто на віддалі спиною до нас і, не обертаючись, командує:
— Краще, краще вичавлюйте, не лінуйтеся ...
— "Краще" ... Яка розумна! — Скріплю я.
— Сама б спробувала ... Коли воно не вичавлюється, — буркоче Ява.
— Говорити легко ... — подасть голос Будка.
І те, що ми всі троє однаково голі, і те, що всі брязкає зубами і бурчить на Вальку, — все це об'єднує нас з будки. І я не відчуваю чомусь тієї злості і ненависті до нього, що раніше, хоча він змусив нас пережити це страшне підземне пригода. І з годинником ще ж невідомо що ...
І ось що дивно: якщо ти зробиш людині щось хороше, він тобі стає приємним. І навпаки: той, кому ти зробив щось погане, неприємний тобі.
— Де годину-и-и? — Не стільки спитав, скільки пролязгал я зубами, викручуючи штани.
— Є, не хвилюйся ... З-Сейч-а-ас отримаєш ... — залязгал у відповідь Будка, викручуючи сорочку. — А-а, та це такий "чувак"! Б-барахло, а не "чувак"!
Змився ... І взагалі я про "чувака" ... все видумав. Це Вовка Іванов ... Вона його знає ...
— Як?! А годинник?
— Та є ... У нього. Вони з кишені випали, коли Вовка тебе з мене стягав ... Спершу ми хотіли зразу віддати, а потім ... я придумав ось це саме, з "чуваком", щоб було цікавіше ... І щоб вас налякати ...
— Ха! — Сказав я (мовляв, кого хотіли налякати?!).
— Ми думали завести вас, а коли ви почнете плакати, вивести. Але ми домовлялися всі разом це зробити. А прийшли тільки я і Вовка з молодшим братом. Ну і ...
— Ти думаєш, так легко вночі піти з дому! — Подала голос Валька. — Я цілу годину в туалеті просиділа ... поки всі про мене забули і заснули. І тоді — через чорний хід. Тобі добре, у тебе дома нікого, мати в нічну зміну. І Вовка з братом на веранді сплять, я знаю ...
— А ти ... ти як тут опинилася? — Запитав я, судорожно натягуючи штани (Ява і Будка були вже одягнені). Я знав: раз вона почала говорити, зараз обернеться. Де ви бачили, щоб дівча довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А мені Юрка Скрипниченко ска ... Ой! Я не дивлюся, я не дивлюся! Юрка Скрипниченко сказав. Я тільки із студії від Максима Валеріановича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником) ... Іду — Юрка Скрипниченко. Каже: "А ми сьогодні вночі твоїх дружків у печері давити будем!" Що?!
"Як?" — Кажу. "А так", — говорить. І розповів ... Ух я розізлилася! "Ви всі бандити! — Кажу. — А ти ще й зрадник, своїх видаєш ... "Він мене за косу ... А я його трах по спині ...
— Нічого ... Ми з ним ще поговоримо ... А зараз йдемо Вовку шукати, — сказав Будка. — Він зовсім втекти не міг ... Він десь тут.
І Будка повів нас по кущах, через чіпкий чортополох і пекучу кропиву у яр.
Так ось воно що! Налякати нас хотіли ... Вигадали все — і про "чувака", і про міліцію, і про схованку у печері. А ми повірили! Як дурні. Як малолітки. Тут і сліпому було б видно, що все це брехня. Підземелля. Дванадцята година ночі ... чорна маска ... Навіть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж ... Хай тільки віддасть годинник! Це все тільки через годин. Якби не годинник або якби це були мої годинники, я б взагалі ... Хай тільки віддасть годинник! .. А що ми йому зробимо? .. Налупцуем? Якось немає настрою ...
— А ви молодці! — Раптом сказав Будка. — Не побоялися. І годинник-то адже не ваші. Могли б просто плюнути, і все. З вами у розвідку можна йти.
Ну от бачиш! Як же ти його налупцуешь після цих слів! Медом розлилися по нашим серцям ці слова. Похвала, почута від ворога, — найвища похвала. Стривай, а звідки він знає, що це не наш годинник? І тільки я розкрив рота,-щоб запитати, як з темних кущів, зовсім близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у відповідь. Зашелестіли гілки, і з кущів вийшов "чувак" — Вовка. Він був все ще у масці.
— Давай сюди годинник! Барахольщик! — Наказав Будка.
— А ти-то хто? Теж мені! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довгов'язий хлопець, який рушив мене тоді по нозі.
— Ти давай, давай, а не базікай! — Роздратовано повторив Будка.
— На! Дуже вони мені потрібні ... — Вовка витяг із кишені годинник.
У мене радісно забилося серце. Нарешті! До останньої хвилини я боявся, що трапиться щось і годинника я не побачу.
Будка взяв у Вовки годинник і протягнув мені (видно, він власноручно хотів їх віддати):
— Бери.
— Спасибі! — Якось само собою вирвалося в мене.
— Будь ласка, — зніяковіло, буркнув Будка. Я не поклав годинник у кишеню. Я не довіряв більше кишеням. Я затиснув їх у руці і вирішив не випускати, поки не прийду додому і не покладу під подушку. Ніяка сила не змогла б тепер відібрати у мене годинник.
Ми пішли назад тією ж дорогою. Знову біля кріпосної стіни по вузенькій дерев'яних сходах, майже в повній темряві, лише ледь розбавленій світлом двох ліхтариків (тільки тепер один з них був Валькін — Будка свій розбив у колодязі).
— Звідки ти знаєш, що годинник не наші? — Нарешті спитав я.
— Ми всі знаємо ... — таємничо сказав Будка.
— Та ні, серйозно.
— Та це її брат, — він кивнув на Вальку, — сказав його братові, — він кивнув на Вовку, — от і все. Вони дружать.
— А-а ...
— Слухай, Будка, — сказала раптом Валька, — а чого ти поліз вгору по колодязю? Ти ж міг через нижній тунель вийти на схил.
— А! — Махнув рукою Будка.
— Що "а"! Серйозно.
— А що, якби вони пішли не в ту сторону? І заблукали б? Відповідай потім, так же ж? У них же ні ліхтарика, нічого.
— І пістолета не побоявся?
— А я б кричав ...
Ти дивись! Та цей Будка майже герой — ліз нас рятувати! Ось тут і розберися в людях. Начебто негативний тип, і раптом ... Ні, не так воно просто сказати, що людина — негативний тип.
— Слухайте, — сказала Валька, — а як же ви доберетесь додому? Трамваї-то вже не ходять.
— А що там добиратися! — Сказав Будка.
