Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод
Але ось суддя ще раз свиснув — гра почалася.
— У-У-У-У-У!
— А-а-а-а-а!
— Канева давай, Канева! ..
— А-а-а-а!
— Срібло давай! Давай Серебро! ..
— О-о-о-о-о!
— Базилю передай! Передай Базилю-у-у!
— У-у-у-у-у-у!
— Дай Бібі! Бібі дай!
— А-а-а-а-ай!
Величезне корито стадіону вирує, як киплячий котел ... І здається, що пар здіймається вгору і збирається там в хмаринки.
... Біля нас сидів не те професор університету, не то артист цирку. З одного боку, він був дуже схожий на професора — інтелігентне обличчя, окуляри, борідка, портфель під пахвою. А з іншого боку ... ну абсолютний циркач! Весь час підскакував, бекав, свистав, іржав, як жеребець. А коли кияни забили гол, він підкинув свій портфель трохи не під хмари, а потім спіймав його однією рукою. Та так і не кожен циркач зможе! І не змовкав професор-циркач ні на мить. Коли-небудь футболіст з м'ячем проривався вперед, він підганяв його пронизливим:
— Пішов-пішов-пішов-пішов! — І верещав таким страшним голосом, яким навіть "караул" кричати соромно.
Верещав до тих пір, поки у футболіста не відбирали м'яч. Тоді він з досадою махав рукою і кричав:
— Так і знав! Передавати треба! Базилевичу треба було передати! .. — І тут же переносив увагу на іншого футболіста: — Ну ти дивись! Ну просто пасеться! .. Бігати треба, бігати! Ти ж футболіст, а не корова!
Неначе бідному захеканого, засмикані футболісту і секунду перепочити не можна! Такий безсердечний уболівальник!
Поруч з ним сиділа жінка — напевно, його дружина, — товста, в саморобній капелюсі з газети. Вона переживала мовчки, але так тяжко і шумно дихала, що свіжого повітря над стадіоном, здавалося, стає все менше і менше. Професор-циркач раз у раз заспокоював її:
— Рибонька, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибка! Все буде добре. Наші виграють.
Ява підморгнув мені і тихенько сказав:
— Якщо б цю "рибонька" в воду кинути, от би звук був, ось плескоту було б!
Я уявив собі це і посміхнувся:
— Да-а ...
Але і професор-циркач і "рибонька" недовго залучали нашу увагу. На полі було так цікаво, що ми забули про все на світі. Ми вже не були Павлушею і Явою, у яких свої характери, смаки, інтереси. Ми були якоюсь маленькою частинкою величезного істоти, яке називалося "стадіон" і яке трясло як у лихоманці.
І коли суддя несправедливо, як вважав за стадіон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедівцям (а "рука" точно була!), Ми разом з усіма завили, загорланив, надриваючи животи:
— Суддю на мило! Суддю на мило! ..
Ну прямо як шкуродери ... І не існувало в ту хвилину на світі нічого, крім одинадцятиметрового удару.
Велика річ — футбол! По-моєму, він міг би навіть бути лікувальним засобом. Наприклад, для лікування нервовохворих. Та й від всяких неприємностей і поганого настрою футбол дуже допомагає. У всякому разі, я на час матчу про всі свої неприємності забув. І згадав тільки тоді, коли матч закінчився. Потрібно було знову звільнитися від дядька.
— Ну, дядьку, ви йдіть додому, а у нас тут ще справи ... — сказав я, наче ми були дорослі, а він дитина.
— Ой, дивіться мені з цими справами! — Сказав дядько. — Рано ви почали женихами. Дивіться, щоб батьки ваших дульціна вуха вам не нарвали.
Але через те, що кияни виграли у торпедівцям (3: 2), дядько був у чудовому настрої і відпустив нас.
На цей раз нам довелося чекати. Хвилин десять, а то й більше. Причому це було зовсім не так легко, як ви думаєте, тому що ми не просто чекали, а ... боролися. Весь час боролися з нестримним людським потоком, який намагався змити нас і виплеснути кудись на Бессарабку або навіть на площу Калініна. І це вимагало страшних зусиль. Нарешті здалися хлопці.
— Йдемо! — Скомандував Будка.
І ми, з полегшенням зітхнувши, попливли за течією.
— Ну? — Нетерпляче запитав я, підрулюючи до будки.
— Потім! Тут не місце ... От уже тягне гуму!
Ми випливли на Бессарабку і пірнули в якийсь прохідний двір, який вів на Печерськ. І тут, в темній підворітті, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав він тихим, конспіративним голосом, озираючись по сторонах. — У нас була розмова з цим чуваком. Ми ледь умовили його. Ось хлопці скажуть ...
— Так, ага, ага! — Вроздріб, але твердо підтакнув хлопці.
— Він погодився віддати годинник, — продовжував Будка. — Але ... тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно. Тому що вранці він чеше з Києва — його шукає міліція ...
— Ну? — У мене стислося серце.
— Залізо! Годинник у нього в схованці ... в печері ... біля Лаври. Днем туди не можна — проженуть ... Так от, домовилися зустрітися опівночі біля церкви Різдва Богородиці, а точніше, біля могили Кайсарова. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Обдурити, чи що, хочуть? Невже обдурити? Але навіщо?! А хоч би просто так ... Що ж робити? А що тут зробиш!
— Боїтеся? — Зневажливо примружився Будка. — Ну, якщо боїтеся, як хочете. Годинники ваші, а не наші ... Одні ми, звичайно, не підемо, нам-то що ...
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо. Якщо б це були мої власні годинник, я б ще подумав, йти чи ні. Але ви ж самі знаєте, що це за годинник!
— До зустрічі, — весело сказав Будка. — Тільки не проспіть!
Глава XII. Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогади).
Вечір. Одинадцята година. Ми лежимо на широченною, як Хрещатик, тахті у відкритій двері балкона.
Лежимо тихо, не рухаючись — робимо вигляд, що спимо. Чекаємо, коли заснуть дядько і тітка, щоб можна було потихеньку втекти.
Ні, мабуть, більш тяжкого очікування, ніж ось таке, коли лежиш без сну, нерухомо і чекаєш. Та ще чекаєш, не знаючи, що тебе чекає. Коли тобі потрібно опівночі йти кудись у страшну темінь до могил ...
В голову лізуть набридливо всякі страхи і спогади.
Спогади! Я, звичайно, не Вольф Мессінг, я не можу читати чужі думки на відстані, але, навіть не дивлячись на Яву, який лежить поруч зі мною, я готовий заприсягтися, що він згадує зараз те ж саме, що і я ... Упевнений на все сто відсотків! Він просто не може зараз згадувати щось інше ... То було теж вночі і теж серед могил ... І точно так же пересихало в горлі, і стискалося серце, і німіли ноги.
***
... Це було в минулому році, у вересні, якраз після "Робінзонський" історії. Несподівано до нас у село приїхали археологи. Ціла експедиція з кількох людей. Вірніше, не зовсім несподівано ... Двох з цієї експедиції ми добре знали. Це були мисливці з Києва, які щороку приїжджали до нас на полювання та на риболовлю, їм-то ми і ловили коників. З ними ми завжди трималися трошки зверхньо і насмішкувато, як з усіма міськими, хто так непристосованій відчуває себе на селі. Ми сміялися, коли вони насилу піднімалися на зорі на полювання, коли перекидалися на наших човнах у плавнях, коли невміло, ранячи до крові руки, вони чистили рибу. І ми не могли собі уявити, що вони так багато цікавого знають.
Адже ось як буває ... Їздили вони до нас на полювання і не думали ні про які розкопках, ні про яку своєї археології, просто відпочивали, і все. Але от якось увечері, сидячи біля багаття за кулешем, розговорилися з нашими мисливцями — дідом Варава і дідом Саливонів — про археологію. І відразу забули і про куліш, і про полювання, і про все на світі ... На наступний же день поїхали до Києва (хоч обидва були у відпустці і збиралися полювати цілий місяць). І ось нагрянули до нас з експедицією ...
Виявилося, що край наш історичний і село теж саме що ні на є історичне і жахливо древнє. Що воно давнє, ми і так знали, але те, що історичне, якось не замислювалися. А виявляється, Васюківка наша лежала не тільки на знаменитому шляху "із варяг у греки", за який ми отримували двійки в школі, але ще й перебувала на самому перехресті походів славних запорожців.
І під старим дубом, під тим самим, що за околицею Васюківки, зупинялися перепочити в холодочку і Володимир Мономах, і цариця Ольга, і Богдан Хмельницький ...
Роззявивши роти, слухали ми розповіді археологів про Запорізьку Січ, про легендарного ватажка козацького Івана Сірка, якого п'ятнадцять разів обирали кошовим отаманом, чого не заслужив ніхто в історії Запорізької Січі, і якого вороги боялися "більше вогню, більше бурі, більше кінця світу"; про останньому кошовому Запорізької Січі Петру Калнишевському, якого цариця Катерина II заслала до Соловецького монастиря, де він просидів в сирій, холодній ямі цілих двадцять п'ять років, але не скорився, не відрікся від козацтва і, незважаючи на нелюдські муки, прожив на світі сто дванадцять років — такий був богатир.
Ми ловили кожне слово ... Ось це так! Ось які були наші предки!
В той же день експедиція початку розкопувати козацький курган в степу, кілометри за два від села. І звичайно ж, ми, хлопчаки, до темряви пропадали там, на розкопках І коли археологи відкопали козацьку зброю (шаблю, пістолети), та ще й грановану пляшку з-під оковитої [4] (хоч і порожню), та ще дерев'яну колиску, на якій перлами було викладено вислів: "Козацька люлька — добра думка ..." — ми трохи не попадали в яму. Це було незабутнє видовище! Археологи спершу обережно копали заступами, потім розгрібали землю руками, а потім, намацавши щось, вже зовсім не дихаючи, розчищали спеціальними щіточками ... Ми дивилися як зачаровані. Із землі з'являлися речі, які пролежали в ній більше трьохсот років.
Археологи сказали, що в кургані був похований якийсь славний запорожець з війська Івана Сірка, так як саме туг розбивав свій табір Сірко, коли повертався з Криму, розгромивши кримського хана у Сиваша. І, видно, якраз тут помер від ран один з його товаришів. Тут його і поховали. А за звичаями запорізьким клали в могилу козака зброю його, люльку і обов'язково пляшку горілки, щоб і на тому світі було йому весело.
Ми довго роздивлялися ці речі, особливо пістолети і шаблю, піхви якої були оброблені сріблом, а рукоятка зі слонової кістки.
Ява зітхнув і прошепотів мені на вухо:
— От якщо б знати ... Ми б самі могли відкопати!
Крім кургану, експедиція вела ще розкопки у дуба. Правда, викопали тільки один іржавий кухоль [5] з кришкою, але сказали, що це кухоль мало не самого Івана Сірка.
Потім археологи ходили по селу, подовгу розмовляли з найстарішими нашими дідами і бабками — цікавилися легендами, переказами, а також нащадками козаків-запорожців.
