Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод

Я мріяв про такі хлопці! Старики, я вас дуже прошу! — Він доклав руку до грудей. — Я вас просто благаю! Я пришлю за вами машину!

Завтра ... в 12:00 ... на зйомку ... сюди в студію ... Я домовлюся з вашими батьками ... Усього на один день ... Де ви живете? — Він уже вийняв з кишені блокнот. — Якщо зможете, приводьте ще одного-двох хлопчиків ... — говорив він, записуючи адресу. — О пів на дванадцяту за вами приїде мій асистент ... Домовилися ... Прекрасно, прекрасно ... Привіт! До завтра.

І тільки коли він відбіг, я нарешті взяв у толк, що нас — мене і Яву — запросили зніматися у фільмі, що завтра, буквально завтра, ми станемо кіноартистами і наші мордахой побачить весь Радянський Союз, а може, навіть і весь світ, що , коротше кажучи, як у казці збувається те, про що ми могли тільки мріяти ... Ой! Бугуль-буль-буль! Щось радісно забулькало, загуло і засвистіло у мене всередині — так гуде і свистить самовар, закипаючи ... Ще трохи — і у мене з носа піде пар від вируючої радості ... Я дивився на Яву — такого радісно-дурнуватого обличчя я ще не бачив ні разу ...

— Ну от! Я вас вітаю! — Весело сказав Максим Валер'янович. — Виявляється, режисерові Євгену Михайловичу ви були до зарізу потрібні. І завтра вже будете зніматися ... Кіно, братці, велика річ!

— Найважливіше з мистецтв! — З гордістю сказав Ява.

— Я так рада за вас! .. — Тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Ніколи, мабуть, вона не шкодувала так, як сьогодні, що вона — не хлопчисько.

— Нічого, іншим разом будуть потрібні дівчата ... Ось побачиш! — Сказав я тоном, яким говорять з маленькими дітьми або з хворими. Я був великодушний. В душі моїй пурхали метелики ...

Ми повернули ліворуч в маленьку двері й опинилися в величезному темному залі. Ми довго петляли майже навмання серед якихось перегородок і споруд, спотикаючись об товсті гумові кабелі. Нарешті вийшли на яскраво освітлену площадку ... Ух ти! На майданчику стояв літак! .. Тобто не весь літак, а частина літака. Передній салон розрізаного вздовж "ТУ-104" ... Але все, як у справжньому літаку: і крісла, і ілюмінатори, і все-все (я ж літав, знаю). Зйомка ще не почалася, і пасажири, і стюардеса, і пілоти спокійно походжали вздовж майданчика. Біля величезних прожекторів на підставках метушилися люди в спецівках. А по рейках, що тяглися вздовж літака, хлопець у картатій сорочці повільно рухав візок, на якій стояв кіноапарат. До апарату припав чоловік у чорному халаті.

— Виключити четвертий! — Крикнув він, як раз коли ми підходили.

Щось клацнуло, і один з прожекторів, що стояв нагорі на якомусь містку, погас ...

Ох як тут цікаво! Та ще й літак! (Начебто на студії знали, що я майбутній льотчик.) І мене охопила хвиля бурхливої ​​радості ... Все тут було таким незвичайним і святковим, що відчували ми себе прямо як на власних іменинах, коли гості вже зібралися і сідають за стіл. Я не міг встояти на місці від думки, що зараз почнеться найцікавіше — кінозйомка.

— Де Вася? — Крізь зуби процідив "Поцілуйте мене, друзі!". — Знову спізнюється? .. Ну що ж, сядемо і будемо його чекати. — Він різко опустився на стілець, уперся руками в коліна і завмер з кам'яним обличчям.

Але не минуло й хвилини, як на майданчик вибіг з темряви захеканий юнак у формі льотчика:

— Віктор Васильович, вибачте! Вибачте! Годинник ... стали ... Я не винен ... Забув завести ...

"А мої? — Раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба регулярно заводити ... Батько он кожен день заводить. А то ще зламаються ... Потрібно завести ... "Я засунув руку в кишеню ...

Мені здалося, що величезний прожектор падає на мене ... Я похитнувся ...

Годині о кишені не було! ..

Глава Х. Де годинник? Ми йдемо в лігво ворога.

— Зараз почнеться! Зараз почнеться! — Схвильовано говорить Ява. — А той довгий, в кашкеті, — вилитий Філіппов ... Скажи!

— Ява ... — кажу я мертвим і якимось далеким-далеким, наче з іншої планети, голосом.

— А може, це справжній Філіппов ... От було б здорово познайомитися! .. Підійти і сказати: "Здрастє, а ми завтра теж знімаємося ... хочемо порадитися".

— Ява!

— Хлопці від заздрості так і лопнуть! — Захлинається Ява. — Ось випало щастя-то! Ось випало ...

— Ява ...

— Я ж тобі казав, що ми будемо артистами ... А ти — "льотчиком, льотчиком" ... Як папуга ...

Я хапаю його за руку і силою тягну у темряву за перегородку.

— Що таке? — Намагається вирватися він.

— Годинник ...

— А?

— Нема ...

— Що?

— Часов немає ...

— А де?

— Так були в ... кишені. І ... і ... нема. — Я вивернув кишеню, хоча в темряві він все одно б нічого не побачив. Ява мовчить, вражений.

— А зараз після зйомок знайдуть хазяїна і ... — в розпачі кажу я.

— Це під час бійки! Точно! Коли ви по землі каталися, вони і випали! .. Йдемо! Ми ще встигнемо, поки зйомки будуть ...

Я крикнув Вальку.

Він прослизнув між людьми до Вальке, зашепотів їй на вухо. Вона рот бубликом: "Ох", — і вмить вони обидва вже були біля мене. Ми почали обережно, щоб не привертати уваги, пробиратися до виходу. На знімальному майданчику панувала така метушня, що було не до нас. Тільки якась огрядна жінка в білому халаті помітила наші маневри. Але вона зрозуміла їх по-своєму. Нахилившись до нас, вона тихо сказала:

— Друга двері наліво — жіноча ... Третя — чоловіча.

Ми зніяковіли, але пояснювати нічого не стали.

... Ніколи в житті я так не поспішав. Здавалося, що я роздвоївся: перше "Я" рвалося вперед, а друге "Я" ніяк не могло встигнути за першим.

В метро по ескалатору вниз ми котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радіотеті: "Бігти по ескалатору забороняється!" А потім на "Арсенальній" — вгору, аж серце з грудей вискакувало.

І на двадцятому тролейбусі хотілося вистрибнути і випередити його: так він, здавалося, повільно йде ...

А по горі мимо церкви Різдва Богородиці бігли так, що п'яти стосувалися потилиці.

Нарешті ... От воно ... Ось це прокляте місце! .. Всі троє ми кинулися на коліна і почали повзати на четвереньках. Колючий дереза ​​дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалася в волоссі ... Часів не було ... Ви можете сміятися, але я навіть водив над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання не було. Мені тільки здалося, що я чую, як тяжко б'ється піді мною гігантське серце землі. Це глухо билось у мене в грудях моє власне серце.

— Ось тут ти йому дав підніжку ... — бурмотів, повзаючи, Ява. — Ось тут ви котилися ... Тут ти сидів на ньому ... Ось тут тебе з нього стягли ...

Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.

— Ява, — тихо сказав я, — вони витягли їх з кишені. Коли стягували мене за штани ... Точно ... Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я нічого такого тоді не подумав ...

Ява і Валька теж сіли на землю. Ми сиділи і мовчки переглядалися ... Час від часу не легше! Якщо до сьогоднішнього дня я був, як то кажуть, умовним злодієм (так як годин-таки не крав, хотів повернути і, головне, міг повернути), то тепер усе було набагато складніше — я не міг повернути годинник. Адже ось: крав не крав, а через мене годинника не стало, і за всіма законами я за них відповідаю! За всіма законами я — злодій!

— Ідемо до будки! — Схопилася з землі Валька. Я безнадійно зітхнув і з гірким жалем подивився на неї: і що вона говорить? Ну ми підемо, ну ми скажемо:

"Віддай!", А він тільки хмикнет глузливо: "Знати нічого не знаю!" Піди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті сказати, переміг, був до мене добрим і чуйним. Ось дивна!

— Ідемо до будки! — Твердо повторила Валька. — Якщо не хочете, я одна піду!

— Та що там одна ... — буркнув Ява, піднімаючись і кидаючи погляд у мій бік: — Йдемо ...

— А-а ... — безнадійно махнув я рукою, але теж піднявся (ще, чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли стежкою один за одним: попереду Валька (вона найбільше вірила в успіх справи), потім Ява (він намагався вірити — заради Вальки), а за ним вже я (який зовсім не вірив).

Ми йшли в лігво ворога ... Я відчував себе розвідником, якого закидають у німецько-фашистський тил. Я не боявся, ні, просто не дуже хотілося даремно отримувати ляпаси.

— А де він зараз? Ти знаєш? — Запитав Ява у Вальки.

— Напевно, за сараями — там у них штаб ... Або на майданчику — у футбол грають ... Або дома. Я знаю, де він живе, — впевнено сказала Валька, В "штабі" за сараями жодного "воїна" не було ... На майданчику теж.

— Пішли додому до нього! Скажімо матері, що ми в міліцію заявимо, і взагалі ... За це і в колонію відправити можуть! — З жаром сказала Валька.

— Он він! — Вигукнув раптом Ява.

З парадного, де жила Валька, вийшов Будка. Ми кинулися до нього. А той і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він нас побачив, очі його радісно спалахнули.

— Де годинник? — Підскочила до нього Валька.

— По-перше, де ваше "здрастє"? — З єхидною усмішечкою сказав Будка. — Які ви нечемні, невиховані ... Невже вас мама не вчила, як треба себе вести?

— Ти нам зуби не заговорюй! Де годинник? — Виставивши нижню щелепу, грізно сказав Ява.

— Ой, як страшно! Я почну заїкатися! Не потрібно мене лякати! — Знущався Будка.

— Де годинник?! — Зло повторив Ява.

— Так про які годинах, вибачте, йде мова? — Невинно закліпав очима Будка.

— Про тих самих, які ви витягли у нього з кишені! — Крикнула Валька, тицьнувши пальцем в мою сторону.

— Позолочені? З чорним циферблатом? Марки "Салют"?

— Так! Так! Так! — Вигукнув я радісно.

— Не бачив, — зітхнув Будка і скрушно похитав головою.

— Ах ти ... гад! — Крикнула Валька,

— Не кричіть на мене ... я нервовий. На мене навіть мама в дитинстві не кричала.

"Так я і знав! Ну що з нього візьмеш? "— Віддай годинник, а то ... — Я затнувся, так як сам не знав, що ж тепер робити.

— Ах, ви хочете, щоб вам їх принесли на блюдечку з блакитною облямівкою? А ключ від квартири вам не потрібний? Де гроші лежать ...

Він, мабуть, начитався "Золотого теляти" Ільфа і Петрова і корчив із себе Остапа Бендера.

— Ну нічого! — Прошипіла Валька. — Не хочеш по-хорошому, ми підемо до твоєї матері ... До міліції підемо ... Усюди! .. Раз ти злодій ... крадеш ... хай тебе в колонію візьмуть! Йдемо! — Кивнула вона нам.

— Ах яка ти швидка! Злодій ...