Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод

І я готовий був чекати хоч до вечора.

Валька сказала:

— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене цілих два альбоми фотографій. Він скоро прийде, не хвилюйтеся.

Вона говорила таким тоном, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе відчув і відправився до племінника на Куренівку.

Ми йшли назад.

Дивовижне враження залишилося від усього, що ми бачили.

Тільки що була гучна міська вулиця з тролейбусами, потім відразу — церкви, тиша, хрести, старі могили, "Генерал від інфантерії Красовський", потемніла кріпосна стіна, потім — гоп! — Прибили в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано Кривенька сільська вулиця, халупка Максима Валеріановича — кури квокчуть, мальва під вікном, соняшники. А внизу — набережна: трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Справа гігантський міст імені Патона. Зліва інший красень міст, по якому метро прямо з-під землі через Дніпро пролягло.

І як все це, старе і нове, перемішалося — просто дивно.

Ми дійшли до сараїв. На одному з цих двоповерхових "кораблів", на перилах містка, що тягнувся вздовж другого поверху, сидів головатий, широколиций хлопець у картатій сорочці та синіх брезентових штанях, які відразу привернули мою увагу. Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч металевих заклепок. Як ніби не з матерії були ці штани, а з заліза, і не шиті, а клепати.

Побачивши цього хлопця в "залізних" штанях, Валька закричала:

— Гей, Будка! Ти знову вчора дзвонив до нас? Якщо не перестанеш дзвонити, ох тобі за це і буде!

— Відвали, — сказав Будка і сплюнув крізь зуби.

— Ось побачиш, побачиш! — Не вгавала Валька.

— Закрий свій труну і не грими кістками! — Зневажливо скривився Будка.

— В чому справа? — Крижаним тоном запитав Ява. Я побачив, як він почервонів. Нам все було ясно і без Валькіних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона не сказала:

— Ось взяв моду — дзвонить і тікає. Розважається! Ява кинув на мене погляд-блискавку, від якого стало жарко всередині:

— Павлуша, йдемо!

Ми кинулися до дерев'яної драбині, яка вела на другий поверх сараю.

— Та куди ви, хлопці? Киньте! Будете ще з хуліганом зв'язуватися! — Закричала Валька (вона думала, що нас тягнуть лише благородство і лицарські почуття).

Але ми, не слухаючи її, квапливо піднімалися сходами, гупаючи, як моряки під час авралу. Бігти будці було нікуди, та він і не збирався тікати. Він тільки зліз з перил і стояв, притулившись до них спиною і склавши на грудях руки. Він був приблизно одного віку з нами, але міцніше і ширше в плечах. Але ми у себе на вигоні звикли і не до таких противникам.

— Дзвониш, значить! Тіка, значить! — Шипів Ява, підступаючи до будки.

Будка навіть пози не змінив, так і стояв зі схрещеними на грудях руками. Тільки процідив крізь зуби:

— Не тягни щупальця, а то копита протягнеш! Я займаюся самбо і знаю такі прийомчики, що ви у мене тут же послетаете вниз, як груші.

— П-подивимося! — Прошипів Ява і несподівано схопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всією п'ятірнею.

Будка сіпнувся і хотів ударити Яву в живіт. Але той вільною рукою схопив його за руку, я — за другу ... І одночасно ми наступили йому на ноги: Ява — на ліву, а я — на праву, щоб не міг відбиватися ногами. Таке "самбо" ми знали з дитинства. Будка викручувався, рвався, але ми затисли його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо і примовляв:

— Скажи спасибі, що ми тебе по пищалки не б'ємо. Ми просто ... передаємо те, що тобі належить. Нас одна людина просив передати.

Спершу Будка все цідив крізь зуби:

— Кінчай! Кінчай!

Потім виривався мовчки і тільки сопів. Потім на очах у нього з'явилися сльози, і він став просити:

— Пустіть! Ну! Пустіть! Ну! Пус ...

— А будеш ще дзвонити? Будеш?

— Н-не буду ... — ковтаючи сльози, промекав Будка.

Ми підвели його до драбинці і пустили. Я не втримався і піддав йому коліном. І він загримів своїми "клепаними" штанами до самого низу.

Схопився, відбіг, обернувся і, розмазуючи по широкій мордяку сльози, прокричав:

— Ну почекайте, почекайте! Ви ще мені попадетеся! ..

Погрозив кулаком і зник.

Валька і братик Микола зустрічали нас внизу, як героїв-космонавтів. Немов ми не з сарая спускалися, а сходили по трапу з літака "ТУ-104" на Внуковському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.

Братик Микола так і стрибав від захвату:

— Ось здорово! Ось здорово! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви ... Ось здорово! Усім розповім ...

Ми зробили вигляд, що це для нас дрібниця, нічого особливого.

— А чому його будкою звуть? Хіба ім'я таке? — Запитав я.

— Так це його прозвали ... Бачили, яка в нього морда? Ця будка. А так його Толіком звати. Огидний він, шкідливий ... — Микола сказав це з образою: мабуть, йому частенько перепадало від Будки.

Раптом Валька вигукнула:

— О, Максим Валер'янович! ..

З воріт, спираючись на палицю, повільно йшов високий чоловік.

Глава VII. Максим Валер'янович.

Якби не ця важка хода, мабуть, важко було б сказати, старий він чи молодий — такі веселі бісики стрибали в його іскристих, кольору чистої блакиті очах. На лисину й натяку не було — попелясте від легкої сивини волосся густим молодецьким чубом закривали лоб майже до половини. Особа, як яблуко, рум'яно лисніло.

Все це надавало йому якийсь "недедовскій" вид. І знову, як на пляжі, я подумав: скільки ж у Києві таких ось молодцюватий дідів!

— Здрастуйте, Максим Валер'янович, а ми якраз до вас ходили! — Кинулась йому назустріч Валька.

— Привіт, привіт! Що трапилося? — Білозубо, в усі вставлені щелепи посміхнувся нам Максим Валер'янович.

— Ой, така справа серйозна, така справа ... — заторохтіла Валька. — Ви нам повинні допомогти.

— Навіть так? Ну що ж, я до ваших послуг, любі друзі! Все, що зможуть зробити для вас мої сімдесят шість років, вони зроблять, будьте впевнені, — сказав старий артист.

Валька вже розкрила рот, щоб розповісти, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом підняв руку:

— О ні, дочка моя! Благаю! Стули уста свої! Ні слова! Раз справа серйозна, його не можна вирішувати ось так, на ходу ... Ходімо в мій чертог! І там знайдемо в бесіді насолоду.

Цей жартівливо-піднесений тон якось одразу викликав симпатію до старого артисту. Особи наші самі собою розпливлися в веселих усмішках. І так стало легко і добре з ним, як ніби ми давно-давно знайомі.

— Напевно, дивуєтеся, що я живу в такій халупі? — Посміхнувся він, коли ми підійшли до його хати. — Мене вже стільки разів пробували переселяти, та я все отбриківалась. Не можу я без цих квітів, без всього цього. Прошу! ..

У хатці було дві маленькі кімнатки і зовсім маленька кухня. Стеля низький — господар міг легко дістати його рукою. Через це, а також через те, що вікна закривали знадвору кущі і дерева, в будинку, незважаючи на сонячний день, були зелені сутінки. Та й якось важко було уявити ці маленькі кімнати світлими й сонячними. Їм більше йшли якраз сутінки. Обидві кімнати і кухня були заставлені квітковими горщиками і горщиками. Горщики стояли на підвіконнях, на табуретках, на спеціальних полицях і прямо на підлозі. У горщиках були всілякі кімнатні квіти: лілеї, фікуси, примули. Але найбільше кактусів. Я ніколи раніше не думав, що буває стільки різних кактусів: і маленькі, круглі — ніби зелені їжачки, і великі, крислаті, схожі на якихось доісторичних ящерів, і вкриті густими колючками, і майже зовсім без колючок. Різноманітної форми і різних кольорів. Тут були і дорослі, солідні кактуси, і зовсім ще маленькі, пухнасті кактусята. Прямо якесь казкове царство кактусів.

Крім кактусів, в будинку панували ще фотографії. Стіни кімнат були суцільно обвішані фотографіями в рамочках. І на більшості фотографій сам Максим Валер'янович. Незліченна безліч Максимов Валер'янович дивилося на нас звідусіль. І всі різні.

Максим Валер'янович у циліндрі. Максим Валер'янович у смушевій шапці. Максим Валер'янович у тюбетейці. Максим Валер'янович з вусами і без вусів. Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак. Максим Валер'янович босяк (у лахмітті). Максим Валер'янович у шубі. Максим Валер'янович у халаті. Максим Валер'янович ... голий. Ну, правда, не зовсім голий, а в пов'язці на стегнах. Напевно, в ролі якого-небудь дикуна, бо й кільце в носі.

Аж голова обертом іде, якщо дивитися на всіх Максимов Валер'янович!

А в кутку, де у богомільний людей ікони, висить щось. Спершу я так і думав, що ікона: і рушники вишиті з боків, і рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усміхнений в пенсне і з цигаркою. Ні, не ікона. Адже господь бог, як бабусі кажуть, не курив і окулярів не носив. Та й не посміхався ніколи. У всякому разі, не бачив я жодної ікони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або просто з посмішкою. Завжди серйозний і незадоволений. І як у нього тільки вірять, в такого невеселого!

Так цей дядечко з цигаркою, як потім нам Валька сказала, був портрет знаменитого артиста Станіславського, який організував у Москві театр МХАТ. А для акторів він був дійсно справжнім богом — добрим, усміхненим, радісним ... Він створив дуже хорошу систему. Що це за система, Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що системою Станіславського користуються і зараз у всьому світі.

Але це було потім. А поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково і жваво, як ніби це з нею самою сталося, розповідала про наші пригоди і про історію з годинником. Раз Максим Валер'янович був її знайомий і вона відчувала себе з ним вільно, ми цілком довірили їй розповідати і тільки іноді вставляли окремі слова.

Максим Валер'янович слухав дуже уважно і серйозно.

А коли Валька скінчила, заусміхався.

— Так-с, панове-товариші, — весело сказав він. — Сюжет ясний. Без вини винні ... Лиходії мимоволі ... Буває, буває. Але впадати в зневіру не слід. Якщо він і справді артист і якщо він у Києві, ми його з-під землі відкопаємо, а знайдемо. Те, що ви його по фотографіях у фойє не відшукали, ще нічого не означає. Він може бути і приїжджим. У нас же зараз на гастролях і Московський драматичний імені Пушкіна, і Львівський імені Заньковецької, і Запорізький імені Щорса. Шукати є де. Але, друзі мої дорогі, доведеться відкласти це до завтра ... Ось ці дві пані, — він показав на свої ноги, — дуже в мене примхливі.