Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод
І цими щитами пускають здоровенних сонячних зайців на місток, де стоїть дореволюційний царський жандарм у мундирі, з шаблею. Поруч з ним — чоловік в косоворотці. Обидва курять і про щось мирно розмовляють.
На цьому березі — грузовик-фургон, схожий на ті, що хліб розвозять, приглушено гарчить, як собака, яка збирається гавкнути. І не в моторі гарчить, а в самому фургоні. Як ми потім дізналися, це був так званий "тонваген", який записує звук. А в траві звивалися, переплітаючись один з одним, як змії, товсті гумові кабелі. Ух скільки цих кабелів! Одні до тонвагену тягнуться, інші пірнають в озеро, прямо у воду, і в самого плоту виринають г, щоби в кінокамеру і в прожектор вповзти ... А ще по землі розкидані оббиті залізом ящики, стоять лавки, стіл якийсь. І посеред усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помітив я жінку в білому лікарняному халаті. "Ну ось ... Значить, і справді небезпечне діло — кінозйомка. Недарма у них у вестибюлі аптекою пахне ... а тут лікар ... "— десь у глибині свідомості ворухнулася в мене думка. Але далі подумати я не встиг ... Вже знайомий нам лисий Женя (Євген Михайлович), в мисливських високих чоботях, таких високих, що вище нікуди, тупцювали біля кладки, раптом побачив нас і закричав:
— Що ж ви запізнюється? Зриваєте мені зйомку! .. І, збаламутив воду, заспішив на берег.
— Привіт, старики!
Шльопаючи чобітьми, він підійшов до нас. Підійшов, схилився, пильно вдивляючись у паші особи, потім випростався і суворо глянув на асистента:
— Що це за інваліди? Я їх не знаю ... У мене завмерло серце.
— Що це таке, я питаю! — Вже на нас суворо дивився він. — Що ви все — з глузду з'їхали?! Як змовилися! Той захворів, а ці ... Що це за гулі? Хіба я просив вас підготувати на сьогодні гулі на лобі? Я шишки не замовляв! .. Такий був типаж ... Я-то радів! Зіпсували всю справу! ..
І раптом — як ніби тільки що і не він кричав, — тихо і дружелюбно промовив, подморгнув нам:
— Ша, хлопці, все гаразд ... Гулі, звичайно, не потрібні, але у нас є для цього Людмила Василівна ... Людмила Василівна! — Покликав він жінку в білому халаті. (Та тут же підбігла.) — Людмила Василівна, зашпаклюйте їм, будь ласка, ці ... штуки. І взагалі зробіть їм обличчя.
Людмила Василівна відкрила свій чемоданчик. У ньому були якісь щіточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилін ... Словом, різні причандалля для гримування.
"Тю, — майнуло у мене в голові, — я-то думав, що це лікар на всякий нещасний випадок, а це гример, на зразок перукаря ..." Людмила Василівна спершу взялася за Яву, він був ближче до неї. Раз, раз, раз! .. Чимось підмазати, підфарбувала, припудрила — і гулю як корова язиком злизала. Потім Людмила Василівна взялася за мене. Було якось незвично і лоскотно відчувати ніжні дотики гримера, який щось тобі на обличчі мазав, розтирав, та ще й пудра (а я-то думав, що тільки жінки пудри!). Ніколи адже в житті нас не гримували. Це ось вперше ... А коли Людмила Василівна почала нам брови й очі підводити, а потім ще й губи помадою губної мазнув, я не витримав і зареготав. От якщо б ми так по селу пройшли ... "Тю! Тю! "— Закричали б з усіх боків, а може, й чим-небудь нехорошим почали б кидатися.
Будка з Валькою стояли осторонь сумні, як собаки під дощем. Вони вже вирішили, що їх не беруть, що про них забули, що вони тут нікому не потрібні ...
Кепське почуття!
Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василівни, заходив то з одного, то з іншого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.
Нарешті сказав:
— Ну, порядок! А тепер ось цих ... — і повернувся до Вальке з будки.
Ті одразу засяяли ... Якби у них були хвости, вони б, напевно, завиляв хвостом.
Будка стояв під час гримування підкреслено серйозно, насупивши брови й підібгавши губи. Валька кокетувала, зиркаючи крадькома в дзеркало, виправлення в кришку чемоданчика. Але красиву кінозірку з Вальки не зробили. Навпаки: за вказівкою режисера Валькіну сучасну зачіску "кінський хвіст" ліквідували, а волосся безладно скуйовджене, і вона відразу стала схожа на беспрізорніцу. Потім всіх нас вимазали сажею ...
"Мабуть, босяків якихось будемо грати", — подумав я.
— Де Клава? Де костюми для дітей? Що таке? — Закричав раптом режисер.
— У гардеробної побігла ... за сукнею для дівчинки, — сказав хтось.
— Не могли раніше?
— Так не знала ж, що дівчинка буде ...
— Треба було знати ... Як же так — хлопчики, та щоб не було дівчаток ... Все вам пояснювати потрібно!
Валька навіть збентежилася — стільки галасу через неї.
— Я тут! Я тут! — Підбігаючи, закричала струнка, яскраво нафарбована дівчина (ось це справжня кінозірка!). У руках вона тримала якусь рвань.
— Ходімо, хлопці! — Весело покликала вона. За тонвагеном на лавці висіла наша кіноодежда. Не одяг, а якесь дрантя — в руках розлазиться, латка на латці. Я б такого зроду не надів. Але для мистецтва ... Валька з Клавою відійшли за кут тонвагена, і ми почали переодягнувши ... тобто перевтілюватися ... А коли одяглися, вже не могли втриматися і, хапаючись за животи і тикаючи один на одного пальцями, стали помирати зі сміху:
— Ти дивися, ти дивись на нього — от опудало-то!
— А ти, а ти! На себе подивися! Як з в'язниці втік!
— Ой, не можу! Ой, не можу! У такому драні, і губи нафарбовані ...
За рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному, подертому платті, яке ледь трималося у неї на плечах. Ми разом витягнулися і схилилися в поклоні:
— Здрастє, ваше благородіє ...
Валька взялася пальчиками за край своєї "одягу" і присіла, як балерини на сцені присідають. Ми зареготали всі четверо.
— Досить, досить вам! За роботу! — Почувся крик режисера.
Коли ми вийшли через тонвагена, він повів нас по березі озера до дерев'яного столу з двома лавками, який, як це буває в селі, стояв вкопаний у землю під розлогим деревом. Посадив на лавки, сів сам і почав:
— Значить так, старики! Картина, яку ми знімаємо, розповідає про революційні події на Україні в 1905 році ... Ви запрошені взяти участь в одному з епізодів ... Зміст епізоду таке. На містку, над річкою, робітника-революціонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду ... Артем тікає ... Ви — у човні, недалеко від містка. Рибалите. Ви бачите цю сцену, страшенно радієте, аж підстрибуєте. І все ... Тільки радість повинна бути на повну котушку. Для цього ви собі уявіть, наприклад, що ви не тільки взагалі не любите жандармів (ви адже діти робітників), а що саме цей жандарм — ваш головний ворог, що він вас завжди ганяє, і так далі. А ну, прорепетіруем! Значить, я жандарм. Біжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну! ..
— Га-га! Га-ля-ля! І-і-і! Го-о-о! — Підкидає ми, розмахуючи руками, стрибаючи і горлаючи на все горло.
— Стоп! — Піднімає руки режисер. — Не те. Це вже занадто. Базар. Так ніхто з нормальних людей не радіє. Це з репертуару божевільних. Так ви тільки самі попадаєте у воду, от і все. Потрібно, щоб було природно, переконливо.
От тобі й раз! Сам же велів "на повну котушку", і раптом ... занадто!
Подивився б він, що коїться у нас в класі, коли вбігає Стьопа Карафолька з криком, що математичка захворіла і уроку не буде. Ось це котушка! Ось це радість! .. А це ...
— А ну ще раз спробуємо. Тільки серйозно, по-справжньому. Жандарм падає ... Плюх! Ну!
— А! .. О! .. І! .. — Слабо вигукуємо ми, ледь посміхаючись.
— Стоп! — Знову піднімає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозуміли. Це вже крайність. Так радіють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радіти? Це ж ваш ворог!
Найзапекліший! І його кидають у воду. Адже як радісно бачити таке! Він же так знущався над вами! Стійте! Це ж він вам учора гулі понабивали ... Ну да, він! Що, ви забули хіба? .. Вчора ви читали прокламацію, наклеєну на паркані, а він став розганяти вас, двинув раз-другий — ось вам і гулі ... Гад проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — Режисер говорив так, як ніби це було насправді.
Слухаючи його, я на якийсь час повірив, що це не дядько, а й справді жандарм набив мені гулю.
— І ось цей катюга біжить по містку, наганяючи Артема. А це ж ваш хороший друг — Артем! — Збуджено продовжував режисер. — Схопив Артема за руки ... Артем розвертається. Р-раз — жандарма. Той — плюх у воду! Ну!
— Го! .. Ха! Ха! .. ИГИ! Ой! .. — Стрепенулися ми всі разом у щирому пориві.
— От-от! Годиться! Молодці! Спасибі. Щоб так було під час зйомки. Домовилися? .. Людмила Василівна!
Людмила Василівна! (І знову підбігла жінка у халаті з чемоданчиком.)
Поєднувати їм, будь ласка, їх гулі. Та підмалюйте гарненько, щоб було видно. Доведеться в епізоді на явочній квартирі дати репліку про ці гулі ...
Поки Людмила Василівна поралася з нами, Валька шепнула мені на вухо:
— Чи пишаєтеся! Ваші гулі увійдуть в історію кіно. Вони допомагають створити художній образ.
— Кінчай! — Сказав я недбало, але тільки для вигляду, щоб приховати горду радість: а що ж, через нас навіть репліку якусь нову у фільмі дають!
— Ходімо, ходімо! Будемо починати зйомку! — Сказав режисер.
Він підвів нас до човна.
— Гребти вмієте?
— А як же! — Вигукнув Ява. — Ми ж у плавнях виросли!
— Чудово! Значить, так. Дівчинка сідає на носі. Ти, — показав він па Будку, — ось тут ... Ти, — взяв мене за плече, — з веслом ось тут ... А ти, — обернувся до Яви, — з кермом на кормі ... На кормі і на носі, як бачите, вірьовки з каменями. Кинете їх замість якорів там, де скажуть. І стежте, щоб човен не знесло. І ще одне: ні в якому разі не дивіться в апарат! Тільки на жандарма. А то зіпсуєте кадр.
Ми сіли в човен, Ява відштовхнувся веслом. Я гребнул раз, ще раз, намагаючись це робити якомога красивіше і зручніше, — хай бачать, як я вмію! .. Але третій раз вже гребнуть не встиг.
— Стоп! — Скомандував оператор, який по той бік містка націлився на нас з плоту кінокамерою. Від несподіванки я сіпнувся, чиркнув веслом по воді, затримуючи його, і оббризкав Будку і Яву. От тобі й показав, як умію!
— Назад! — Закричав оператор. — І трошки лівіше ... А тепер правіше ... Вперед трохи ... Ні-ні, це багато ... Назад ... Вліво тепер ... Ще трохи ...
