Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод
— Спуститися до бульвару Дружби, а там по автостраді — і до Печерського мосту. Я їх проведу ... до клумби ... Чао!
— Чао! — Сказав Вовка.
— Поки! — Сказала Валька.
— Бувайте! — Сказав Ява.
— На добраніч! — Сказав я.
Ми розійшлися. Валька пішла у свій флігель (через чорний хід). Вовка пішов в Лавру (він жив на території Лаври). А ми з будки пройшли через одну велику цегляну арку, через іншу, потім спустилися по вузькій, вимощені бруківкою вулички. І все це мовчки, без жодного слова. При Вовці й Вальці Будка був балакучим, а як залишився з нами, замовк. Видно, він відчував себе дуже ніяково перед нами. Та й нам хотілося мерщій попрощатися з ним. Коли ми дійшли нарешті до автостради, Будка сказав:
— Ідіть ось так прямо — вийдете якраз до Печерського мосту! .. Чао! — І помахав нам рукою.
Страх не люблю, коли слово, сказане тобі, ти не розумієш. Ех, що б йому таке відповісти? Роздумувати було ніколи.
— Цоб! — Сказав я.
— Цобе! — Підхопив Ява.
Мені здавалося, що городянин Будка прийме наш "цоб-цобе" за якесь жаргонне слівце. І дійсно, він найсерйознішим чином помахав нам рукою і пішов назад. А ми почвалали по автостраді. Але якщо ви думаєте, що на цьому наші нічні пригоди закінчилися, ви даремно так думаєте.
Ми підійшли до будинку під тітчин балкон. Мотузка наша була на місці. Будинок спав, навіть вікна, де справляли новосілля, вже не світилися.
Ява за своєю звичкою хотів було лізти першим. Але я рішуче відштовхнув його: забув, чи що? Я ж сьогодні проводом, ось ще! Дурень я, дурень ... Якщо б я знав! Але я нічого не знав.
Я поліз вгору. Дали все ж себе знати силові вправи по витягуванню Будки. Важко було лізти, ох як важко! Я й не думав, що так буде. Всі мускули мої нили і вболівали. Руки зводило, плечі ніби хто ножем різав, ноги весь час губили вірьовку, і я безладно сукав ними, як распеленатий немовля. Якихось три метри — і такі тортури! Добре хоч, що будинок малогабаритний: висота стель два сімдесят п'ять. Підліз до балкону, я вже пихтів, як насос. Ще, ще трохи, і я схоплю за залізні прути балконних перил. І раптом наді мною пролунав крик: "Злодії!" — І я побачив щось біле в чорному провалі вікна (то була кімната, де спали дядько та тітка).
... Все сталося так блискавично, що я не встиг отямитися. На балконі виникла, як привид, тітка в білій нічній сорочці. В руках у неї було щось чорне. Вона перехилилася через перила і з вигуком: "Так ось же тобі!" — Перекинула це чорне прямо на мене. Щось шльопнув мені на голову і полилося в очі, за вуха, за комір, у штани і до самих п'ят. Я відчув на губах знайомий солодкий смак і зрозумів: тітка вихлюпнула на мене з каструлі свій улюблений вишневий компот, що стояв на балконі. Приголомшений, ледь тримаючись за мотузку, я отфирківался і спльовував, струшуючи з голови вишні.
Але тітка вважала, що це ще не все. Я вчасно помітив, як в руці у неї блиснув ніж. І здогадався: зараз вона резанет по мотузці, і я шмякнусь на землю.
— Тьотю, не ріжте! .. — Не своїм голосом закричав я.
Ніж випав у неї з рук і боляче вдарив мене рукояткою по маківці. Я не втримався і з'їхав по вірьовці вниз. На землі не встояв на ногах і сів просто в компот, який калюжею розтікся якраз піді мною. Тільки тоді тітка нарешті закричала зверху:
— Ой, Павлуша, це ти?
— Ні, не я! — Пробурчав я, сидячи в компоті.
Ява не стримався і уривчасто реготнув, наче його хтось несподівано залоскотав під ребрами. Тітка зовсім отямилася і заголосила:
— О боже, як же ти тут опинився? Що тебе серед ночі на мотузку під балкон потягнуло?! І Ваня тут? Ви що, очманіли? Що ви тут робите? ..
— Та не кричіть, тьотю, людей розбудіть! — Крізь зуби промовив я, піднімаючись з землі і гидливо оббираючи з штанів розчавлені вишні.
Тітка нарешті збагнула, що вона не в бальному платті, а в нічній сорочці і не варто в такому вигляді знайомитися з новими сусідами. Сказавши нам: "Ідіть, я зараз відкрию", вона зникла.
Піднімаючись сходами, ми добре уявляли, як повинні себе почувати бійці, що здаються в полон. Найбільше непокоїло те, що ж ми зараз скажемо тітці, як пояснимо свою дивну поведінку. Говорити правду після всього пережитого просто не було сил — вже дуже багато довелося б розповідати. Але тітка ж не відчепиться, сказати щось доведеться.
— Ява, скасуємо до ранку клацання, прошу тебе, — слабким голосом сказав я. — Вранці на все готовий ...
— Гаразд, — сказав Ява.
Часу було обмаль. Потрібно щось вигадати негайно. Голови наші працювали, як лічильні машини, — мільйон операцій за секунду! Але вигадали ми всього лише примітивну брехню: ніби ми посперечалися, хто з нас швидше забереться по мотузці на балкон. А чому вночі? Так адже вдень ніхто не дозволив би.
І коли тітка, вже в халаті, відкрила нам двері, ми дуже правдиво виклали їй цю вигадку. Тітка була мужня, рішуча — в цьому ви щойно переконалися, — але добра жінка і дуже мене любила (може, тому що своїх дітей у неї не, було), І вона повірила. Компот нам у цьому навіть допоміг: тітка не помітила, якою мокрій і жалюгідною була на нас одяг. Ми всі звалили на компот. Для цього я порадив Яві обляпати компотом свої штани і сорочку, ніби й на нього попало. Хоча його, чортяку, жодної вишенькою не зачепило! Вся порція мені дісталася.
Тітка почувала себе страшенно винною перед нами і дуже вибачалася. А потім сказала:
— Такий компот був! На три дні варила. Я ж думала, що злодії. Жалість-то яка ...
І незрозуміло було, що їй шкода: нас або компот.
— Тьотю, ви дядькові поки ... не кажіть, — попросив я, прислухаючись до до-ре-мі-фа-солям в сусідній кімнаті і боячись, як би дядько не прокинувся. Він був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити "до чортової матері додому".
— Добре ... А компот? Ну ладно, скажу, що ненавмисно перекинула, коли вночі на балкон виходила свіжим повітрям подихати. Тільки щоб ви мені більше такі номери не відколювали! Ну, роздягайтеся — і в ванну. А я ваш одяг почищу да сушити повішу. Ну, швидко!
Ми жваво роздяглися. Я спритно, щоб тітка не помітила, зняв з руки годинник — їх я надягав перед тим, як лізти, — і поклав під подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадуєте запах? Точно так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Немов то не люди милися, а дві каструлі з-під компоту.
І ось ми вже в ліжку. І вже провалюємося-провалюємося в сон. У-ух ... Нарешті скінчилися наші нічні пригоди. Нарешті ... Након ... Хр ... Хр ... Хр-у-у-у ...
Глава XIV. "Увага! .. Почали! .. Мотор! "Годинники знаходять свого господаря. Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича-Данченка.
Снилась мені якась страшна чортівня. Якийсь мокре Могильне підземеллі ... Я повзу по ньому. Зовсім один у повній темряві. Але все бачу: на склепіннях висять кажани, по стінах збігає вода, а внизу, під ногами, течуть якісь брудні помиї. Внизу уздовж стін сидять огидні банькаті жаби. І в голові у мене думка:
"Та я, виявляється, умію бачити в темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба ... Бачити у темряві — це мені, як дурневі з гори втекти! .. "І я повзу, і мені не страшно, а все тому, що я вмію бачити в темряві ... Раптом я бачу — ніша в стіні ... І в цій ніші сидить на здоровенному кріслі-троні, на яких колись царі сиділи, наша стосемілетняя бабуся Тріндічка. І каже вона мені голосом вчительки Галини Сидорівни:
"Ти чого це годинник наші царські досі не віддаєш, поганець?" Я здивовано дивлюсь на неї і відповідаю:
"Годинник я віддам, не хвилюйтеся. Але чому ви лаєтеся на мене? Нам в школі завжди зауваження робили за грубість, а самі лаєтеся. Недобре ".
"Та ти ще й огризатися, Шмаровоз?! Ось зараз як дам! "— Вже голосом мого друга Яви каже бабуся Тріндічка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І от я лечу, лечу, лечу ... І раптом відчуваю, що хтось мене тримає за плечі. Стійте, так це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить в колодязі ... І то я ... І це я ... І мені не дивно, що нас — двоє. "Закон парності!" — Думаю я спокійно.
І тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?
Я розплющую очі. І мені здається, що сон ще триває. У тахти стоїть дядько. В одній руці він тримає стартовий пістолет, в іншій ... наш лист, яке ми залишали замість пістолета (ой-ой-ой, ми ж забули про листа!).
— Годі спати, трупи! Вже одинадцята година ... То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтесь, — суворо говорить дядько і читає: — "Шукайте наші тіла у підземеллях Лаври ..." Приємне ви мені заняття готували, що й казати. Між іншим, це на ваші тіла перекинули каструлю з компотом?
А? А то я цій жінці, — він кивнув на тітку, — не вірю!
Тітка стояла поруч і засмучено дивилася на нас. "Я не винна, голубчики!
— Говорив її погляд. — Але навіщо ж ви мене, стару, обдурили? "Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А потім я відкинув ковдру, сів і сказав Яві, підставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести! Ява теж сів і говорить:
— І ти мені ... Разом заробили ... Порівну ... І ми одночасно вліпили один одному по шести клацань. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:
— Я не знаю, що це означає. Мене це мало цікавить. Але робите ви правильно. І я хочу підтримати вас і додаю кожному від себе. Прошу!
І дядько так заліпив по лобі спершу мені, а потім Яві, що мені здалося, ніби голова моя репнула, як кавун, на дві половини і з обох посипалися іскри. Ви б бачили дядькові пальці — кожен, як сарделька.
— А тепер розповідайте, — наказав дядько.
— Та зачекайте ... Всі з голови вилетіло! Так б'ють, та ще й розповідай ... — простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби скріплюючи дві її половинки.
Під моєю рукою росла на лобі здоровенна гуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетово наливалася точно така ж. Я дивився на Яву, як у дзеркало: одночасно і відчував і бачив, як росте моя гуля, хоча те, що я бачив, було не моє, а Явіно. Пізніше я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — Застогнала тітка. — Так адже дітей і повбивати можна!
— Нічого, нічого, — спокійно сказав дядько. — Вони хлопці міцні, витримають.
— Так, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматися будемо? — Трагічним голосом сказав я.
— Що? Яке кіно? А ну розказуйте!
— Та ви хоч холодну прикладіть.
