Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод
Я впевнений, що годин в кадрі не було. Я б їх помітив ... От проявимо плівку, і ви переконаєтеся ...
— А якщо були?
— Тоді перезніміть. Операторові таки пощастило вмовити режисера, і той оголосив перерву на обід
— Після перерви знімаємо епізод "Зустріч Артема з Марією".
— Ви, друзі, не тікайте, — сказав нам цар-жандарм. — Я зараз приєднуюсь і вийду. Я сьогодні більше не знімаюся. Марію граю не я ... Так що не тікайте ... Сьогоднішній день нам потрібно відзначити. Максим Валер'янович, ви почекайте мене біля прохідної. Добре?
Максим Валер'янович, що вже давно, з третього дубля, сидів на стільці біля тонвагена, закивав, усміхаючись.
Ми пішли переодягатися. А потім підійшов асистент, той самий, який приїжджав за нами, і вручив нам усім по три карбованці. Виявляється, артистам, які беруть участь у зйомці, платять в день по трійці. Ось це здорово! Мало того, що ти в кіно знімаєшся, славу здобуваєш, тобі ще й платять за це!
Прощаючись з нами, Євген Михайлович сказав:
— Спасибі вам, дорогі друзі! За допомогу. Молодці! Створили дуже переконливі образи революційно налаштованих дітей бідняків періоду 1905 року. Якщо доведеться перезнімати, ми вас викличемо. До побачення!
І він кожному з нас потис руку. Ці рукостискання плюс троячки справили на нас дуже гарне враження. Настрій у нас було блискуче. По-моєму, з такого настрою починається щастя.
Біля пам'ятника Пушкіну Олег Іванович — так звали нашого незнайомця з тринадцятої квартири — взяв таксі, і ми поїхали. Поїхали туди, куди не тільки "до шістнадцяти ...", а, напевно, і "до вісімнадцяти ..." — ми поїхали в ресторан. У той самий, що стоїть на горі над Хрещатиком, у найвищій, як кажуть, точці Києва, в ресторан "Москва". І через всі шістнадцять поверхів піднялися швидкісним ліфтом на самісінький дах.
Весь Київ лежав у нас під ногами. Іграшкові машини і тролейбуси снували по Хрещатику, а на тротуарах метушилися якісь мурашки, а не люди. І видно було так далеко, що, здається, ще трохи — і побачиш рідну Васюківки Ми сіли за столик, і до нас відразу підбігла молоденька офіціантка, ще здалеку всміхаючись і вітаючись з нами, а вірніше, з Олегом Івановичем і з Максимом Валер'янович. Так вітаються тільки з тими, кого добре знають, поважають і люблять.
Олег Іванович почав замовляти всілякі страви. Довго замовляв — офіціантка дві сторінки у блокноті списала.
Повз нас пробіг якийсь дядечко-офіціант і теж привітно привітався, киваючи Максиму Валер'янович і Олегу Івановичу. Офіціант тримав на руці велику тацю з тарілками, від яких йшла пара і дуже смачно пахло.
— Що це так пахне? — Тихо спитав мене Ява (Ми ж з ранку нічого не їли — навіть про бутерброди свої забули.) Офіціантка почула і повернула до Яви свою усмішку:
— Це шніцель. Хочете?
Ява почервонів, як мак. Вийшло, що він напросився на цей шніцель.
— А як же ... Всім шніцелі неодмінно. Ми ж голодні, як вовки! Цілий день знімалися ... — голосно, на весь ресторан, сказав Олег Іванович.
Тут вже ми всі четверо почервоніли — від задоволення і гордості.
Офіціантка кудись побігла і почала носити на наш стіл різні пляшки й тарілки.
Ми "кутілі" в ресторані, як справжні дорослі артисти. Ми їли численні закуски: шпроти, сардини, шинку, галантін (це така куряча ковбаса), салати, ікру, краби ... їли шніцель ... Їли тістечка, цукерки й морозиво ... Максим Валер'янович і Олег Іванович пили коньяк. А нам дали понемножечку шампанського, від якого на нас тільки гикавка напала. Ми прикривали серветками свою гикавка і уважно слухали, що говорив Олег Іванович:
— Дозвольте випити за ваші успіхи, юні друзі! За ваші перші кроки по тернистому шляху мистецтва! Того, хто ступає на цей шлях, чекають і великі муки, і великі страждання ... і велике щастя. Дозвольте випити за ваше щастя!
Ми дозволили.
Ми сиділи і крадькома озиралися на всі боки. Якісь усатенькіе хлопчаки і нафарбовані дівчата, що сиділи за сусідніми столиками, перешіптувалися, позираючи на нас Це була слава. Та слава, про яку ми так давно мріяли. Так ось вона яка — слава! Ресторан, столики з паперовими серветками у вазочках, весь Київ під ногами, галантін, шніцель, шампанське і гикавка ... Хорошо!
Випивши за наші успіхи і за наше щастя, Олег Іванович та Максим Валер'янович залишили нас у спокої і завели мову про яке то Степана Степановича, який "ні біса не розуміє, вибачте, в мистецтві і тільки заважає створювати істинно художні фільми".
Хоч і був той Степан Степанович нехорошим чоловіком, але ми відчували до нього вдячність, оскільки завдяки йому ми могли нарешті прокинутися від свого щастя і приділити належну увагу тістечком, цукеркам і всім тим ласощів, які стояли на столі. І все це було таке смачне, таке смачне, що в нас три дні потім боліли животи.
***
А через три дні, коли одужали, ми почали акуратненько розтринькувати свої вперше зароблені троячки. Ми їх витрачали і колективно — разом з будкою і Валькою, і індивідуально — удвох з Явою.
Ми з Явою ніби переродилися після того "зйомочного дня" — ходили занурені в мрії, задумливі й наче сонні.
Нас не цікавили захоплюючі ігри в густих заростях біля Лаври (Будка ввів нас у свою компанію, яка виявилася зовсім не злобливої і кожен день грала у щось цікаве). Нас не манили тихі прогулянки з Валькою і її подругами.
Нас не тішили всі численні радощі "Городка розваг", куди широку дорогу відкривали нам наші троячки.
Іншого, зовсім іншого жадали серця наші.
Куліси, декорації, грим, приклеєні вуса та бороди, вогні рампи, прожектори, кінознімальні апарати і ... аплодисменти, аплодисменти (ох як шкода, що на кінозйомках не аплодують!) — От чого хотілося нам нестерпно, шалено, до болю ...
Ми виходили на дорогу і дивилися, чи не їде за нами асистент з кіностудії. Але асистент не їхав. На студію нас більше не запрошували. Ні зйомки, ні присмак для нас не було.
Тоді ми вирушали і довго ходили по місту, зупиняючись біля театрів, роздивляючись блискучі афіші і зітхаючи.
А потім йшли і з горя пропивали свої троячки на газованій воді з сиропом.
І ось одного разу, сидячи у павільйоні "Соки — води" на бульварі "Дружба народів" за склянкою доброго лимонаду, ми ... Ну звичайно, це була Явіна ідея. Як все геніальне, вона була дуже проста, і дивно, що вона не народилася у нас раніше. Організувати театр! .. Свій власний театр у Васюківки! Не який-небудь драмгурток, що готує одну зубожілу постановку до свята, а потім розпадається. Ні! Театр! Справжній, постійний театр з багатим репертуаром ... З емблемою (у МХАТі чайка, а в нас може бути крижень, дикий гусак або хоча б лелека), зі швейцаром у гардеробі (дід Салимон — під кандидатура для цього!), З квитками від рубля — перший ряд, до двадцяти копійок — гальорка. Обов'язково! Безкоштовно тільки паршиві драмгуртки виступають ... Словом, справжній художній театр. А що?
Сільська "Третьяковка" може бути, а сільський МХАТ ні?
Більше в Києві робити нам не було чого. І хоч ми ще мусили гостювати не менше тижня, ми того ж дня застогнали, що страшно скучили за домівкою, вмовили тітку взяти квитки і почали збиратися.
Великі справи чекали нас в рідний Васюківки.
Глава XV. Погибель Яви Станіславського і Павлуші Немировича-Данченка. І все-таки ми живемо!
І ось ми лежимо горілиць у траві, дивимося у небо, де глузливо підморгує нам зірки, і страждаємо. І навіщо ми придумали цей самий ВХАТ на свою голову!
Ну як тепер показатися людям після такої ганьби! Як дивитися їм в очі ...
І це ж не вперше. Адже був уже сигнал! Зла доля підкрадалася до нас вже давно.
Вперше відчули ми це в той час, коли показували в клубі новий, тільки що випущений на екран фільм Київської кіностудії імені Довженка "Артем".
Про те, що в цьому фільмі головні ролі революційно налаштованих дітей грають артисти Рень і Завгородній, давно знало не тільки наше село, а й три сусідніх: Піски, Яблунівка і Дідівщина ... І оскільки фільм показували спершу у нас, нетерплячі наші родичі із Дідівщини , Яблунівки та Пєсков прітарахтелі в той вечір на возах, мотоциклах і велосипедах в Васюківки. У клубі яблуку ніде було впасти через родичів.
Ми з Явою сиділи у першому ряду в білих сорочках і новеньких, скрипучих черевиках поруч із головою колгоспу Іваном Івановичем Шапкою і завклубом Андрієм Кекало. На афіші, яка вже три дні висіла на дверях клубу, величезними літерами було написано, що після перегляду буде "зустріч з учасниками картини". Андрій Кекало вважав це "пунктом номер один" у плані роботи на травень. Ми три дні не грали у футбол — писали конспект зустрічі і хвилювалися.
І ось почали крутити кіно. Ми витягли вперед шиї і завмерли.
Кіно крутилося.
Вже прокрутили полкартіни. Нас не було ...
І раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Івановича, "нашого жандарма", вбили революціонери. Ми похололи ... Як же це так?
Як же він, мертвий, буде затримувати Артема на містку? І як же тепер буде з нами?
Судорожно вчепившись руками в стільці, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тільки не буває в кіно!). Але дива не сталося.
Жандарм не ожив. Не було у фільмі ні річки, ні містка, ні бац, шльоп, шубовсь, ні революційно налаштованих дітей бідняків ... Не було того епізоду, в якому ми знімалися ... Не було зовсім.
І коли в залі нарешті спалахнуло світло, ми сиділи у своїх білих сорочках і нових скрипучих черевиках жалюгідні й нещасні. Але наші родичі були хороші, благородні і добрі люди. Замість того щоб сміятися і єхидствувати, вони, навпаки, заспокоювали нас.
— Нічого, нічого ... Напевно, у них щось сталося таке, що ... — сказав двоюрідний дядько з Дідівщини.
— А швидше за все з технічних причин. За якого-небудь шлюбу ... Самі ж розказували, з яким скрипом воно знімалося, — сказав троюрідний брат з Яблунівки.
— Ага, ага ... Плівка засвітилася або ще що ... Всяко буває, — підтакує пятіюродная тітка з Пісків.
Один тільки завклубом Андрій Кекало поглядав на нас косо — ми йому зірвали "пункт номер один" у плані культработи на травень.
Родичи як у воду дивилися. Через кілька днів прийшло з Києва лист від Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вітання і дуже вибачається, що епізод на містку довелося, на жаль, вирізати, так як він "не монтувався" (а взагалі, вийшло здорово , він нам дуже вдячний за допомогу і прямо плакав, коли вирізав, — це його власні слова).
Ось такий пшик вийшов у нас з кінематографом ...
Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долі мусив застерегти нас, попередити про небезпеку.
