Незнайомець з тринадцятої квартири - Нестайко Всеволод
Нате вам ложки! — Кинулася до буфета тітка.
Ми доклали до лобах ложки. І ось так, тримаючи їх, почали розповідати. Все. Чесно. Сповідь наша, як пишуть у газетах, неодноразово переривалася оплесками і різними вигуками, так як тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: "Ох господи!", "Ну ти дивись ...", "Ай-яй-яй!" Розповіли ми найголовніше — про годинник і показали їх ("О господи!"). Розповіли про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди ("Ай-яй-яй!"). Розповіли про Максима Валеріановича, про кіностудію ("Ну ти дивись ...").
Кінчили тим, що ось-ось приїде за нами асистент ... Що тепер буде?
— Ну, хлопці, я ж не знав ... — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти ... Адже ваших фотографій на вулицях ще не продають ... Недоладно вийшло. Незручно висвічувати синцями на весь Радянський Союз ... Вам треба було не обманювати, а відразу чесно зізнатися ... Що ж ми тепер асистентові скажемо?
І тут — буквально як у п'єсі, — тільки дядько сказав цю репліку, в двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (от, знаєте, як в кіно прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент увійшов як раз в той момент, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).
— Здрастє, здрастє, а я за вашими героями, — весело сказав асистент. — Хлопці вам, напевно, вже говорили.
— А як же, — якось винувато сказав дядько. — Тільки вони сьогодні, на жаль, небагато ... так сказати ... не фотогенічні.
У цей момент ми просунули голови в сорочки, і асистент побачив наші гулі.
— Гм, — сказав він. — Привіт, молодці ... Що ж це ви ... А втім ... — Він відійшов, примружився, подивився на нас якось збоку. — По-моєму, нічого. Може, навіть ще краще буде ... для типажу ... для образу. Їдемо!
— Та нехай хоч поснідають, — заметушилася тітка і побігла на кухню.
— А ви ще не снідали? — Здивувався асистент. — Aдже обід скоро.
— Ми не хочемо! Не хочемо! — Відчайдушно закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми будемо снідати! ..
— Ой, тьотю, не треба нічого! — Кинувся я в кухню і зашепотів їй на вухо: — Я вам ніколи не прощу! Ніколи не пробачу, якщо через ваш сніданку ...
— Ну хоч візьміть з собою по бутербродики, — плаксиво сказала тітка.
— Давайте, тільки швидше, бо він піде, — прошипів я. Тітка забігала, закрутилася по маленькій кухні, як квочка. Розлила олію, розбила тарілку, але все ж спакувала нам, нарешті, два "бутербродики", які важили, мабуть, кілограма півтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'янович — і на студію, — сказав асистент, підводячи нас до "газик", який стояв біля будинку.
... Коли ми під'їжджали до Лаври, я подумав про Вальку. Потрібно було б взяти її на студію ... Вона стільки для нас зробила! Чому їй не можна? .. Нехай стоїть де-небудь там, позаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку, може бути і дівчисько ... Тим більше така дівчисько! Яка могла одна піти проти цілої орави ... Яка не побоялася вночі спуститися в підземеллі ... Яка взагалі ні чорта не боїться!
— Слухайте, — сказав я асистентові, — а можна, щоб з нами одна тут дівчисько поїхала?
— Дівчисько? — Посміхнувся асистент. — А хороша?
— Під яка! — Підняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дівчина ... Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.
— Правда, велено хлопчаків, а втім ...
— А її можна загримувати під хлопчиська. Ніхто й не помітить, чесне слово! — З жаром сказав Ява.
— Ну що ж ... кататися за своєю дівчиськом. А я поки заберу Максима Валеріановича. Чекайте мене отут, біля таксомоторного парку.
Ми вилізли з "газика", і асистент поїхав. У Валькіного під'їзду Ява спинився, потоптався на місці, потім помацав свою гулю і сказав:
— Може, хтось один її крикне ... Чого обом бити ноги? Ось крокодил! Він соромиться свого виду! Все одно ж вона помітить — рано чи пізно! І я сказав:
— Як хочеш, можеш іти один ти. Я не проти. Вона ж більше твоя подруга, ніж моя.
— Та ні вже, йдемо разом ... Просто я думав ... Що б він там не думав, а пішли ми таки удвох. Пішли, прикриваючи долонями свої лоби. Далеко йти нам не довелося. Ми відразу зустріли Вальку. Прямо біля під'їзду.
— О, здрастє! — Радісно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все добре?
Будинки не влетіло? Чого це ви за голови тримайтеся?
— Здорово, здорово! — Ухилився ми від відповіді. — Ми за тобою ... Їдемо на студію ... Асистент сказав ...
— Невже? Їдемо! А, та це у вас гулі па лобі! Вгледів-таки! Більше приховувати не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, чому це! — Простодушно сказала Валька. — Це ви, напевно, знову клацання один одному давали ... Точно?
Ми мовчки кивнули. І тут побачили Будку. Він йшов по двору похмурий і насуплений і не помічав нас.
— Ой, а ви знаєте, — зашепотіла Валька, — будка так попало, так попало ... Мати повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай. Він прийшов, а вона дома. А ви ж бачили, який у нього був костюм ... Таке було! .. Мені його шкода ... І взагалі він не такий вже поганий. У всякому разі, не слабак, як деякі ... Хоча б цей самий Юрка Скрипниченко ...
Ми з Явою перезирнулися. І, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж. Треба взяти його на кіностудію! ..
Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопців. І ми візьмемо Будку. А що? Нехай зіграє в кіно. Нехай прославиться наш учорашній ворог, який завів нас у підземелля і думав налякати до смерті ... Хай! Нам хотілося бути сьогодні добрими і великодушними.
Будка не одразу зрозумів, чого ми від нього хочемо.
— Га? Що? — Повторював він, кліпаючи очима.
— Та на кіностудію ... У кіно зніматися ... Не хочеш? — Втлумачували ми йому. — Ти що, здурів? Від такого відмовлятися ...
Словом, коли асистент, як домовились, під'їхав до таксомоторного парку, нас було четверо.
Асистент був чоловік наглядова. Помітивши, крім Вальки, ще й Будку, він сказав:
— Ясно ... Значить, у пропуску потрібно поставити цифру чотири? Я не помилився?
— Ага, — посміхнувся Ява.
Максим Валер'янович, що сидів у машині, зустрів нас, як завжди, жартівливо:
— Привіт, панове хороші! Нічого не питаю. Бачу: все гаразд ... Були серйозні бої, але перемога на нашому боці ... Так?
Я мовчки кивнув і відвернув рукав лівої руки, на якій був годинник.
— От і добре ... От і добре. — Максим Валер'янович якось загадково посміхнувся.
— А що, не знайшли ще того ... царя? — Запитав я.
— Подивимося, подивимося ... — І він знову посміхнувся. Мені здалося, що він щось знає, але чомусь не хоче сказати. І одночасно я відчував: те, що він знає, добра звістка.
— Ну скажіть, ну будь ласка ... — нетерпляче попросив я.
— Терпіння, панове, терпіння! Все з'ясується на студії ... Кіно, дорогі товариші, саме дивне диво двадцятого століття ...
Всі ці загадкові слова ще більше розпалювали. Мене взяло таке нетерпіння, що я не міг всидіти на місці: весь час крутився і заглядав у вікно — коли ж ця студія ...
І ось знову низькі ворота. Знову щити з крилатими словами. Знову: "У людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки ..." "Ось ти ще, їй-богу! Ніколи, напевно, не бути мені людиною ", — подумав я, чіпаючи свою Гулю.
Ми під'їхали до тих самісіньких дверей, що крутяться, і вилізли з машини.
— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер'янович. — Мені в павільйон, а вам на озеро ... Ми у різних картинах ... Запам'ятайте цей день, горобці. Може, для когось із вас він буде історичним і знаменним на все життя. Як знати, може, хтось із вас стане в майбутньому справжнім артистом. І буде згадувати цей день, як творче хрещення. Ну, ні пуху ні пера. У мене епізод маленький, як звільнюся, прийду на вас подивитися.
І Максим Валер'янович пішов до дверей, а ми попрямували по асфальтовій дорозі. Ми відчували якусь урочистість, як ніби він тільки що присвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили ліворуч білий бюст крутолобий мужньої людини. Нам здалося, що ця людина з крилами і схожий на якусь горду білу птицю. То був Олександр Довженко, письменник і режисер, чиє ім'я носить Київська кіностудія. Ми дивилися його фільми "Земля", "Сумка дипкур'єра", "Щорс" (їх показували позаминулий рік в нашому клубі). Ось це фільми! Особливо "Щорс". Люблю такі фільми — про героїв. І "Поему про море" ми бачили, і "Повість полум'яних літ" ... А "Зачаровану Десну" — і книжку читали, і кіно бачили. Дуже цікава там прабаба, яка лається. Так навіть наш Бурмило не вміє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.
І те, що відразу після "благословення" Максима Валеріановича ми пройшли повз Довженка, надало словами старого артиста якийсь особливий вага і значущість і налаштувало нас ще більш урочисто.
Асфальтова дорога повертала ліворуч, до великого сірого будинку, а ми пішли прямо по стежинці повз якихось довгих сараїв. Біля них у безладді стояли вози, тачанки, сани, як на колгоспному дворі. Причому деякі старі-престарі — ніби з музею взяті, а інші новенькі — тільки що зроблені. І зовсім міцні були, і поламані. Стали попадатися залишки якихось декорацій: там частину стіни з двома колонами і вікном (певно, від поміщицького будинку); там поламана драбинка з поручнями — все, що залишилося від якогось капітанського містка; а он гармата стоїть, низенька, на колесах , зі спицями, як у воза, — прапрабабуся сучасної артилерії. А в одному місці прямо купою навалено якісь уламки розмальованої фанери, шматки картону, черепки.
Несподівано з-за кущів блиснула вода. Озеро. Ми підійшли до нього. Звичайне невелике озеро. Справжня мокра вода, справжні живі лілії, справжня осока, справжні верби схилилися над водою; та хиткий місток-кладка, перекинутий з берега на берег, — теж справжній. І все-таки немає, не звичайне озеро! Кінематографічне. Посередині плавав невеликий дощатий пліт на залізних бочках-понтонах, і на тому плоту розчепіривши триногий кінознімальна камера, біля якої пораються двоє у спецівках. Тут же, поруч з кінокамерою, стирчить на залізній підставці головатий прожектор. А на тому березі стоять люди в таких же спецівках і тримають великі дерев'яні щити, обклеєні срібною папером, тієї самої, в яку дорогі цукерки загортають.
