Містечкові історії - Дімаров Анатолій
вони відкрили вогонь з міномета: перша міна провила вгорі тоскно й тривожно, і необстріляний Зайчик, який іще не знав, що та міна, яка виє, то ще не твоя, а твоя та, що шелесне, плюхнувся прямо в твань, що й дало привід комбатові поцікавитись саркастично: "Як ти з такими воювати збираєшся, Тапочко?" — наче не він Зайчика і прислав; але за кілька секунд вже сам лежав у болоті, бо друга міна вже не завила — зашелестіла над головами. І рвонуло, і вибухнуло, й обкидало тванню...
Добралися до наших окопів, як чорти, перемазані, а в Зайчика було зблідло обличчя і великі, страхом налиті очі. 1 в першому ж бліндажі Тапочка наказав бійцеві почекати їх тут. Хай прийде до тями, трохи оговтається: по собі упав, що перші хвилини під вогнем найстрашніші. Хай потім буде ще гірше, набагато гірше, але перший осколок, перша куля не забуваються.
Комбат облазив усі окопи, перевірив майже кожну гвинтівку, не кажучи вже про кулемети, нагнав страху на командирів взводів, пообіцявши з їхньої шкіри пошити собі чоботи, якщо не втримаються, і знову ж, не чекаючи, поки смеркне, поліз у болото. Цього разу Зайчик не впав, як завило вгорі,— втягнув лише голову в плечі, а коли врешті добралися до ріденького лісу, засміявся нервово, назад оглядаючись: хоч як німці по них стріляли, а вони, бач, уціліли! І в очах його сяяв радісний подив...
Комбат нарешті пішов, Тапочка ж, діждавшись вечора, вирішив ще раз провідати взводи: не те що не довіряв своїм командирам — просто йому не сиділося в землянці. Не сиділося й політрукові, і вони тепер уже втрьох, разом із Зайчиком, рушили на передову.
Було темно й тйхо: жодного пострілу, жодної з того боку ракети ("Вони що там — повмирали?" — спитав по-літрук новдоволепо), Тапочці теж було не по собі від цієї незвичної тиші, і, добравшись до командира першого взводу, він спитав занепокоєно:
— Ііу як?
— Все так же: мовчать.
— Мотори не гули? — Гайочка найбільше боявся, щоб німці не підтягнули танки, хоч танкам робити тут було нічого: в болоті одразу зав’язнуть.
— Та мовби не чутно... Гули б, то почули б...
— Кулемет пристріляли? — В "станкача", що на фланзі, став заїдати замок, кулеметники провозилися з ним майже весь день, поки кулемет знову ожив: послав у бік німців таку довгу чергу, що ті врешті озвалися кількома мінами.
— Пристріляли. Строчить, як швейна машинка...
Пройшли і в другий взвод, і в третій, і всюди одне
й те ж: жодних ознак, що ворог готує наступ.
Попередивши командирів, щоб не спускали очей з ворожих окопів, Ганочка, трохи заспокоєний, повертався до свого командного пункту. Пройшли болото і тільки ступили до лісу, як зіткнулися з німцями.
Не зіткнулися, власне, німці самі накинулися на них. Вброжа розвідка, яка просочилася через нашу лінію оборони, либонь, ще минулої ночі, а може, й позаминулої. Німці, напевне, вистежили їх, коли вони добиралися до передової, але ще не стемніло, а фашисти не хотіли йти на невиправданий риск, тож залягли і стали чекати, коли командири вертатимуться. Про це подумав Ганочка вже пізніше, коли все минулося, як і про те, що ворожі розвідники вирішили взяти саме його, а не політрука (ноліт-рук був убитий одразу ж — у серце ножем), а тоді позаду раптом шелеснуло, тріснуло, щось паче судомно зітхнуло,— Гапочка обернутись не встиг, як на нього навалилися, здушили за горло, затиснули рота. Він рвонувся, покотивсь по землі, щосили ударив когось, аж хряснуло, ухопив, крутонув, вивертаючи руку, що тягнулась до рота, знов зірвався на ноги, наосліп б’ючи кулаками, і одразу ж попереду, од темної постаті, гостро спалахнуло, тріснуло, обпекло Гапочці шию. Чиясь куца тінь метнулася напереріз, затуляючи Гапочку, метнулася й одразу зламалась, бо тріснуло ще раз і ще,— Гапочка зірвав автомат, який чудом утримався на ньому, навідмаш ударив прикладом, присів, крутонувся, тиснучи водночас на гашетку. Автомат забивсь, як живий, сипонув гарячими гільзами,— Гапочка тиснув і тиснув, прошиваючи темінь довжелезною чергою, аж поки сухо клацнула сталь. Гарячково висмикнув порожній ріжок, вставив новий...
Довкола було тихо і мертво, лише на передовій, за
Б А. Дімарив, ки, И
якихось двісті метрів од нього, затріщали автоматні й гвинтівочні постріли, довгою нервовою прошвою обізвався кулемет. А з невидимої звідси висотки, зайнятої ворогом, щедрим розсипом злетіли ракети, повисли вгорі, і в тремтливому світлі, поміж танцюючих тіней дерев, майже під ногами у себе побачив Ганочка непорушні тіла.
— Лейтенант!.. Лейтенант!..
Мовчало, тільки потріскувало (Гайочка не розумів, що то у нього в вухах).
— Рядовий Зайчик!
Знову то ж гнітюче мовчання. Й огидно тремтіння у враз ослаблому тілі. Й похапливий тупіт з боку землянки, і чавкіт, і хлюпіт — вже од болота: бігли свої...
— Здорово ж ви їх! — сказав старшина, коли тривога вляглася і порахували зрізаних чергою німців.
— Обшукайте, заберіть документи,— глухо наказав Ганочка: не відчував навіть радості, що лишився живий.
Шия, зачеплена кулею, всо дужче пекла, кров гаряче стікала за комір, ало Гапочка по квапився з перев’язкою, Гапочці зараз інше боліло:
— До лейтенант?
— Ось, вбитий. — Старшина навіть ліхтарик на секунду ввімкнув — вихопив з темряви зламано тіло.
— Зайчик?
— Ось лежить.
— Що з ним? — надіявся, що хоч Зайчик лишився живий.
— Те ж саме.
— Мертвий?
— Мертвішого не буває...
Нелюдська втома враз навалилася на Ганочку. Втома і байдужість до всього на світі. Ледь переставляючи ноги, вій почовгав до землянки...
Дізнавшись про німецьких розвідників, комбат не примусив себе довго чекати: прикотив одразу ж, закричав ще з порога:
— Ну, Гапочко, ти даєш!.. Цирку не треба!.. Фріци у нього в тилу, наче у себе вдома, розгулюють! Як вони всіх твоїх командирів не переловили?
Гапочка, який досі лежав з туго забинтованою шиєю (рана все дужче пекла, набухаючи під бинтом, його вже нудило)... Гапочка звівся при появі комбата, вислухав мовчки оту саркастичну тираду: поряд із тим, що сталося, всі слова для нього зараз нічого не важили.
Комбат рушив до грубо збитого столу. Війнув полами бурки, аж захилитався язичок у "катюші", сів на єдиний ослінчик.
— Доповідай, як сталося!
Слухав, недовірливо гмикав.
— Не знаю, що й робити з тобою, Гапочко... Як воювати далі будемо, га?..
Ганочка похмуро мовчав. Відчував себе винним у всьому. І в тому, що саме в нього, в тилу, з’явилися,— будь вони й прокляті! — німці, що загинуло двоє наших людей і навіть у тому, що він лишився живий. Тож він і не пробував якось виправдатися перед комбатом: стояв і мовчав. Комбата ж чомусь найбільше обурювало те, що Ганочка не полонив жодного німця.
— Перестріляти й дурень може!.. Скільки їх утекло?
— Не знаю.
— Не знаєш!.. Що ти, Гапочко, знаєш?.. Командир з тебе, як з лайна куля! Тобі не ротою командувати, а похоронною командою!..
Налаявшись досхочу, звівся й сказав:
— Гаразд, повірю ще раз у тебе... Гляди ж! Гляди мені, Гапочко!..
"Хоч би ти швидше забирався!" — тоскно думав Ганочка: йому вже не хотілося й жити. І коли комбат нарешті пішов, Ганочка знову отупіло опустився на ліжко. Сидів і дивився безтямно на стіл, де лежали дві книжки солдатські, записник у потертій обкладинці, кілька листів та фотографій — усе, що лишилося од недавно живих по-літрука й Зайчика... Л тепер уже мертвих... Тепер уже мертвих... Ганочка глянув у куток біля входу і враз пригадав, як там сидів Зайчик і гравсь автоматом і як він засміявся, ще вдень, здивовано-радісно отам, на узліссі, коли вони вибралися з-під мінометного обстрілу, живі й неушкоджені, й куцу тінь, вже уночі, дві години тому, яка метнулася напереріз, його затуляючи, і зламалась одразу, і впала,— Ганочка аж застогнав, бо зрозумів, що отією тіппго і був його вістовий. Зайчик кинувся під кулі, рятуючи його, командира. І в мозку Гапочки настирливо й болісно билося: "Похоронки... Пиши похоронки!.." — і знову й знову навертало його погляд до столу, де лежали документи вбитих. Гапочка ніколи їх не писав, оті похоронки, не міг їх писати: всі слова здавалися йому нікчемними й блідими поряд з тим горем, яке несли оці похоронки, він лише підписувався, а писав політрук, і от
уже треба писати й па нього... Й на Зайчика... "Не зараз... Хай потім... Хай вранці..." Але похоронки не були написані й ранком: німці таки рушили в наступ і вибили з окопів два його взводи — загнали в болото, під кулі та міни, і Гапочка, поклавши в кишені гранати, з автоматом в руці сам пішов піднімати людей під нещадний вогонь,— підняв і повів у атаку. Стріляючи, кидаючи, щось кричачи, він перший доскочив до шанців, перемахнув через бруствер, погнався за сіро-зеленими спинами, що густо дерлися вгору,— його обганяли, і він обганяв, і не було вже нічого, крім бажання наздогнати, ударити, збити, втоптати у землю...
Так його рота не тільки одбила ворожу атаку, а її захопила висотку, всіма прокляту висотку, з якої німці продивлялися весь наш передній край оборони — голову не давали підняти.
— Молодець, Тапочко! — кричав у трубку комбат.— Я знав, що ти у мене орел! — Гапочка одразу ж згадав про "лайко".— Можеш вертіти дірку під орден!..
А Тапочка, слухаючи комбата, приречено думав, що треба сідати й писать похоронки. По тільки на політрука й Зайчика, а що па чотирнадцятьох, що їх иоховали сьогодні в братській могилі. По подякувавши навіть комбатові, Тапочка поклав трубку, довго дивився на гору документів, що належали вбитим. Важко зітхнув, підсунув до столу осліп, вийняв з кишені трофейну ручку з "віч-пим" пером.
Знову задзвонив телефон.
Гапочка здригнувся, кинув з досадою ручку. Ні, йому таки не дадуть і дихнути! Що за проклятий день!
Звівся, взяв трубку, що аж підскакувала,— дзвонив знову комбат.
— Як там у тебе, Тапочко? — голос комбатів лунає весело, по-панібратському.— Тихо?.. Фріц не ворушиться?.. Тоді чекай гостей. Гостей, а не німців! — і засміявся власному дотепові.
Гостями могло бути тільки начальство, комбат, либопь, уже роздзвонив на весь полк, Гапочка занеиокоєно глянув на дві пом’яті постелі з кинутими жужмом шинелями, заходивсь прибирати. Навівши у землянці такий-ся-кий лад, глянув на себе в люстерко, що лишилося після чепурупа-політрука: брудною щетиною заросле обличйя, праве око червоне од крововиливу, ще скроні синець отакенний, гімнастерка з обірваними гудзиками, на шиї
рудий валик бинта.
