Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Ну, нехай будемо й ми. Нехай Гапочці оті його несміливі заперечення просто наснилися. Але торгувати на ринку? Ставать за прилавок?.. Він просто не міг уявити свою дружину ще й за базарним прилавком...
"А чому це я? Чому скрізь маю бути я?" — "А хто ж? — аж оглянувся.— Я?" У нього, либонь, було таке обличчя, що Соня не витримала — розсміялася. Сказала майже ласкаво: "Ти, Паню, ти!.. Та й що ж тут такого! Не крадене ж продаватимеш — вирощене твоїми руками,— Тапочка мимоволі глянув на свої руки: кому-кому, а їм таки перепало.— Та й не ти один такий будеш,— продовжувала вмовляти дружина.— Думаєш, мало полковників їздять на ринок?" — "Полковників?" — "Атож! — кивнула дружина, наче їх усіх вже й порахувала.— Справимо одяг цивільний, хто там подумає, що ти в мене полковник..."
Погляд Панаса Юхимовича стає зовсім невидющий. Уже не пригадує, скільки опирався дружині ("А таки опирався!"— ворухнулося гордо в ньому. Казав, що по піде па ринок нізащо. Скінчилося ж, як завжди, капітуляцією пов-ною. І ось цими кошелями...).
Ні, кошелі з’явилися пізніше, тоді ж він поїхав у формі. І до директора Бессарабського ринку у формі зайшов. А якщо сказати точніше, то його майже силоміць затягнула войовничо-рішуча дружина: "Мій полковник не буде де завгодно стояти!.. Моєму полковникові це місце не дуже подобається!.." (Це вже коли рушили по ринку). А він ішов позаду, не розтуляючи рота, і не знав, куди подітись од сорому.
Вибрали місце, яке найбільше припало до вподоби Соні. Недалеко від входу, на початку фруктового ряду. Кожен, хто йде щось купити, у кого непочаті що гротпі, обов’язково наткнеться на Баночку. І Панас Юхимович не втомлювався дивуватися Сониній передбачливості: спродувався один із перших. Там, в кінці ряду, ще й половини не спродували, а він уже брав порожні кошелі та й рушав на вокзал...
Панас Юхимович примощує кошелі, йде за вагою. Ринок майже порожній, високе приміщення ще не наповнилося галасом, який не стихатиме ані на мить (у Гапочки спершу аж голова пухнула, та згодом так звик, що, коли б раптом затихло, його одразу ж охопила б тривога). Люди пораються ще сонно і мляво: розв’язують мішки та корзини, перемовляються стиха; в м’ясних рядах лунає дружний хряскіт: здорові, як бугаї, м’ясники розбирають туші. Поміж порожніми поки що рядами повільно проходять перші покупці — переважно літні жінки, яким давно уже не спиться,— прицінюються, щоб не переплатити... Мо
ли"
лодші ж влітають, як на пожежу. Бо: і чоловікові зготувати сніданок, і нагодувати дітей, і зібрати в дитячий садок, а то вже і в школу, та й самій на роботу не запізнитися... Ці підставляли "авоськи", не торгуючись майже, і бессарабські ханиги дерли з них, скільки хотіли. Панаса Юхимовича завжди обурювало таке безсоромне здирство: сам старожил бессарабський, він ніколи не дозволяв собі завищити ціну. Торгував по совіеті, а не по очах.
Хоч не раз перепадало і йому: довіку не забути Тапочці, як його вперше обізвали спекулянтом ("Спекулянти прокляті!") Він тоді аж захворів, клявся більше на базар не ходити: "Хай вони краще зогниють, оті яблука!" Чомусь найбільше вразило Тапочку, що вилаяла його не якась бабуся, сердита на весь світ через свої болячки, а молода, вродлива жінка з такими вогняними очима, що Панас Юхимович аж усміхнувся, коли вона підійшла.
"Який же я спекулянт?" — видушив злічено. "А хто ж?.. Дерете три шкури, та іце й ангелами вас називати?.." Тут обурився уже весь ряд, навалився дружно на жіпоч-ку ("Не подобається — но купуй! Іди в магазин! Думаєш, як очі наштукатурила, то можна й людей обзивати!"). Панас же Юхимович до вечора не міг заспокоїтись.
— Знайшли чим журитись! — втішала його Кіндратівна.— Це як кожне слово лихе брати до серця, то й дня не прожити...
При згадці про сусідку Тапочці аж защеміло всередині. Ось воно, місце, ще вчора порожнє, а сьогодні вже зайняте: шеренга, як то кажуть, зімкнулася. І скільки б не кликала її болісна пам’ять — не обізветься...
Панас Юхимович супиться, намагається не дивитися ліворуч, де що три дні тому стояла Кіндратівна. Вона завжди приходила першою, і в Ганочки аж легшали кошелі, коли він бачив її ще здалеку.
— Доброго ранку, Кіндратівно! Що вам цю ніч снилося?
Бо Кіндратівні сни снилися щоночі, і вона їх пам’ятала усі. Може, тому, що були завжди світлі та радісні: Тапочка не пригадує, щоб їй щось наснилося неприємне й важке. Витирала долонькою акуратні, готові до усміху губи, розповідала охоче, а жваві руки її перетирали, викладаючи з кошеля, яблука й груші. Терла їх так, щоб вони аж блищали.
— А як же інакше! — І складала любовної яблучко до яблучка, грушку до грушки.
Коло неї й зупинялися найчастіше. Інший аж охрипне, аж голос зірве, вихваляючи та закликаючи: "Громадяночко, ось у мене візьміть!.. У мене найсмачніші — не пожалієте!" Ганочка не пам’ятає, щоб Кіндратівна розхвалювала свій товар чи когось там покликала. Стояла, тиха і приязна, і здавалося, що й яблука-груші її, викладені в акуратну гірку, сяють од усміху...
Немає Кіндратівни...
Ганочка засмучено виставляє вагу, викладає з кошеля яблука. Перетирав їх так, як робила Кіндратівна, викладає в акуратну гірку. Ні справа, ні зліва ще немає сусідів, але ринок уже виповнюють люди. До Гапочки підходить високий та цибатий чоловік з довгим, як у лелеки, носом, що звисає над старечо усохлими губами. Строго питає: .
— Почому?
Гайочка киває йому, називає ціну.
— А чого так дешево? — цікавиться той.
— Не вродили дорожчі,— відповідає, усміхнувшись, Панас Юхимович: знає цього дивакуватого чоловіка давно, чн не з першого дня своєї появи на Бессарабці. Кіндратівна тоді поштиво сказала:
— Ото гінеколог. На весь Київ, вважайте...
— Ви що, лікувалися в нього?
— Хіба ж попадеш! — безнадійно махнула рукою Кіндратівна.
Ганочка теж довго думав, що — гінеколог. Аж згодом довідався, що чоловік цей — філолог, та ще й професор, і довго сміявся з Кіндратівни. Переконати її, однак, так і не зміг: що не кажіть, а таки гінеколог!..
— Якби були дорожчі, то, може, й купив би,— сказав чоловік невдоволено.— Бувайте здорові!
— Бувайте,— посміхнувся Панас Юхимович: знав, що професор ноникає-поникає по ринку, а таки купить у нього. Брав завжди тільки в нього та у Кіндратівни. От і тепер, пройшовшись поміж рядами, повернув назад:
— Почому? — наче вперше оце підійшов. І, не чекаючи відповіді: — Так умерла?.. Навіщо?..— Йому теж, мабуть, важко примиритися з думкою, що Кіндратівни немає на світі.— Ото так: живемо, живемо...— В горлі у нього захрипіло, забулькало, він закашлявся до сліз на очах, махнувши рукою, з натугою вимовив: — Хай ти згориш! —
І невідомо, чого оте "згориш" стосувалося: власного кашлю чи обірваного зненацька життя.— То сипте!
Ганочка висипав яблука, дав з десятки здачу. Була б поруч Кіндратівна — обов’язково пораділа б за нього: добрий почин. Не жінка підійшла першою, а чоловік: Кіндратівна свято вірила в прикмети, і, як не дивно, вони таки частенько збувалися.
Потім підходили ще покупці — Панас Юхимович машинально зважував і все думав про Кіндратівну. Не як про мертву, а про живу: здавалося Гапочці, що ось-ось залунають легкі кроки і вона появиться поруч.
Натомість з’явився чоловік, який зайняв місце померлої: Панас Юхимович його тихо зненавидів з першого ж погляду. Поспішав, аж засапався, кинув важкенні кошелі на лаву, неспокійними очима обмацав надібрану коло Ганочки гірку.
— Ого, скіки вторгували!.. То я побіг но вагу, а ви припильпуйтс!
Кіндратівна, та привіталася б, усміхаючись щиро та приязно, що й пораділа б, що в сусіда так гарно почався день, а цей по яблуках наче дьогтем мазонув. І потім, принісши вагу і ви клавши яблука, поглядав заздрісним очком на Ганочку, переймав покупців: "Дамочко, осьо в мене беріть!.. Луччих не знайдете!.. Молодий чоловік, та куди ж ви?! Осьдечки яблука!.." — наче яблука були тільки в нього — на всю Бессарабку.
І так гидко, так тоскно й незатишно стало Гапочці, що він врешті не витримав: зібрав ненродані яблука, зсипав до кошеля.
— Куди ж це ви, на день глядя, зібралися?
— Додому,— буркнув, на сусіда не дивлячись, Ганочка.
— Захворіли, чи що?.. Ну, а я поторгую!..— І той тріумфуючий голос сусіда довго лунав Гапочці у вухах...
У вагоні було порожньо, ще жодного разу не повертався Ганочка так рано додому. Було аж не но собі: чи то від згадки про ненродані яблука, чи од невтішних думок про сердиту на нього дружину. Вийде обов’язково на кухню — подавати обід. Приготує одну з найулюбленіших страв, хоча б той же шніцель з нарізаною дрібно, до хрускоту просмаженою картоплею, поставить тарілку і чашку з дорогого, що його тільки на свята діставала, сервізу,— Ганочка вже й дихнути боятиметься, відчуваючи свою велику провину, а вона, все те подавши, понесе застигле обличчя у вітальню. "А ти, Соню?" — видушить із себе
Ганочка. "Я вже сита. Сита тобою!" — почує Ганочка. І м’ясо в горло не лізтиме, і гіркий буде хліб, акуратно нарізаний Сонею...
Панас Юхимович дивився у вікно, на знайомі краєвиди, що повільно перед ним пропливали, дивився і думав, що немає, мабуть, нещаснішої од нього людини...
Двір був порожній: навіть Трезор зашився у будку. Горблячись, Ганочка пройшов у підвал, виклав яблука. Постояв, не знаючи, куди подітися далі, вирішив податися в сад. Не перевдягаючись (боявся зіткнутися з Сонею), узяв граблі та лопату і попід вікнами, попід стінами майже бігцем в сад.
Дерева, обкопані, доглянуті, мов під шнурочок побілені, тихо дрімали проти ласкавого осіннього сонця, — пі війне, ні шелесне, тільки вряди-годи зірветься ПОЖОВКЛИЙ листок та й, тихенько погойдуючись, нопливе-понливе у прозорому повітрі донизу. Була така тиша, така урочистість, що в Ганочки аж серце стенулося од солодкого щему: наче його хтось узяв та й погладив но давно уже сивій чуприні. Він стояв, весь омитий оцією прозорістю, наскрізь пронизаний нею, і невтішні думки, що досі важко гнітили його, не те що розвіялись, а якось наче вляглися, втихомирились. "Все пройде, все владнається",— нашіптували йому і яблуні, і весь простір довкола. Тапочка хотів уже був рушити до крайніх груш, які стояли ще не обкопані, та враз відчув якийсь неспокій: у саду наче щось змінилося, щось із ним скоїлось, що саме, він ще ніяк не міг зрозуміти.
