Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Охоплений поясного тривогою, повів очима попід дерева, по стовбурах, глянув угору. І занімів: яблука!.. Оті, угорі, на вершечках самісіньких, що їх з року в рік лишав Ганочка, як святкові прикраси... Обпадало геть листя, а вони все висіли... Падали заморозки, а вони горіли жаринами... Бувало, вже й перший сніг ляже, а вони все горять і горять — весело, переможно, червоно,— Гапочка щоранку виходив милуватися ними, йому здавалося, що, поки яблука угорі, доти й садок ще зовсім не завмер, не заснув остаточно, скутий морозом... Заходив, аж у самого щоки рожеві, потирав бадьоро долоні: "А яблучка наші висять!" І, снідаючи, усміхався про себе... Яблука, з-за яких Ганочка щоразу воював уперто з дружиною (Соня все поривалася зняти їх разом з усіма: це ж не один кілограм пропадає... задля якоїсь примхи дурної!), не одну сварку витримував, а таки рятував — зберігав до зими... Яблука, які і вночі йому не раз насипалися,— хтось наче краде, зриває безжалісно, і він прокидався в тривозі, й підбігав до вікна, й прислухався, чи не гавка Трезор... Яблука вже не висіли вгорі... Голо, порожньо, сумно стало в саду, осиротілі дерева якось аж зіщулились, ображено повисли спустілим гіллям — обірвала, всі до одного обнесла!.. Гайочка аж задихнувся від образи, він все ще дивився угору в надії побачити хоч одне, хоча знав наперед — не побачить; Соня якщо вже коло чогось заходжувалась, то доводила до кінця... Йому аж в очах запекло при думці, що дружина зробила все це, аби йому досадити, якомога болючіше вдарити... "За віщо?.. Що я їй такого зробив?.."

І вперше подумав, що дружина в нього зла й нехороша...

Кинув граблі, пішов геть із саду. Потинявсь, потинявсь по дворі, не знаючи, де подітись. Вийшов на вулицю. І так захотілося випити Гапочці, така спрага здушила за горло, що він, уже не вагаючись, подався до магазину...

Горілка не принесла ні забуття, пі втіхи. Хоч Гапочка щедро мішав усі компоненти: горілку, пиво, вино, але цього разу його по "брало". Нив, паче воду, в голові й не шуміло, і він, втупившись очима похмурими в чорну стіну навпроти, не пробував навіть співати.

І спогад, найважчий той спогад, що гірше фізичного болю терзає людину, примушує стогнати і морщитись, все настирливіше достукувався в його судомно напружену свідомість. І, хоч він гнав його досі од себе, наказував забутися, щезнути, зникнути, тепер піддавався йому з якоюсь похмурою насолодою.

Все почалося з сусідів. Не з тих, які жили по праву од Гайочок руку, а з тих, що ліворуч.

Вони стали будуватися па півроку пізніше; приїхали з Німеччини. Ганоччине дворище було вже обнесене суцільним парканом; з паркану, власне, й розпочиналося в ті роки будь-яке будівництво, бо все, з трудом роздобуте і не з меншим трудом завезене: і цегла, і цемент, і залізо, й дерево,— все це треба було оберігати в десять очей, щоб не попливло серед ночі з двору; тож Ганочки майже місяць закопували височезні стовпи, прилаштовували лати та обшивали дошками (скільки складометрів дощок пішло, страшно й згадати!), аж поки й звели — не паркан, а парканиіце... Ганочки вже майже сховалися за

муром фортечним, коли одного червневого ранку, на пустирищі ліворуч, де густо росли бур’яни та червоніли купи цегли потовченої, з’явилося троє: він у погонах підполковника, вона у формі військовій, але без погонів '("Вільнонаймана!" — сказала зневажливо Софонька),і малесенька дівчинка, дуже схожа на нього. "Ну, бути ще одному парканові поруч!" — подумали Гапочки, щиро зрадівши сусідам, бо не вони тепер крайні, але паркану так і не діждалися: сусіди поставили не паркан, а штахетник — півтораметрової висоти дощечки, дитині перелізти — раз плюнути. Ще й пофарбували в біло-блакитне: одна штахетина біла, друга — блакитна. Тож поруч з Гапоччиним парканом сірого й строгого тону штахетник той мав вигляд зовсім легковажний. "Ну, сусіди дають!" — сказав весело Ганочка. Соня ж додала майже вороже: "Подивимося, як вони цеглу свою берегти

муть!" — легковажність людська її завжди дратувала.

Сусіди, одначе, про цеглу й не думали: дістали фінський дерев’яний будиночок, які саме входили в моду, та за тиждень і поставили: три кімнати, кухонька, ванна, туалет і кілька комірчин. Ще й розташували не ближче до вулиці, щоб лишилося більше місця для саду, а посеред двору, наче ніколи й не бачили, як будуються нормальні люди.

Будиночок той довго мозолив Софоньці очі: мало того що за тиждень і поселилися ("Може, і нам би отак",— сказав сумно Ганочка, дивлячись на тільки-тільки викопану яму під майбутній фундамент), а ще й розмалювали його стіни, мов писанку. Малювали вже мати з дочкою: величезне еонце, квіти якісь екзотичні, острови, пальми і хвилі, що несли білі парусники,— сюжети підказувала, либонь, мала, яка щоденно заляпувалась фарбою по самісіньку маківку: як мати її й одмивала! Со-фонька після цього остаточно переконалась, що сусідам бракує десятої клепки. "З привітом!" — сказала вона, ще й постукала пальцем по лобі.

Згодом і познайомилися. Прізвище — Юрченки, обоє з Чернігівщини, з одного й села, він, Юрко, брав участь ще у фінській, артилерист, пішов у відставку з посади заступника командира полку по стройовій ("Мій полковник після війни обіймав лише генеральські посади!" — не забула поінформувати Софонька: Ганочка перед відставкою місяць виконував обов’язки начальника штабу дивізії) — далися взнаки пробиті легені ("Чи не сухоти в нього? — скаже потім стривожена Софонька.— А тн з одного кухля ще й нив!" — "Які там сухоти. Просто чоловік спирту вхопив, от і закашлявся!"), вона медсестрою в санбаті ("За п’ять років можна було й до лікаря дослужитися!"— і тут не витримала Софонька: дуже ж бо моложавою була оця Катя. "Ну, дослужитись! На лікаря вчитися треба!" — "А чого це ти її так захищать почав?" — спитала підозріло дружина. Ганочка одразу й зів’яв: "Хто її захищає! Я просто так..." — "Отож-то, що так... До них ще пригледітись треба: дуже якісь несерйозні"). Зійшлися лише на тому, що Соня, поки розмовляли з сусідами, так і тяглася погладити дитячу голівку. А потім сказала з тугою: "Це і в нас уже була б така Леся!" — "Що ж, Соню, вдієш: так сталося",— відповів на те Ганочка: докоряв собі, що не зупинив колись дружину. Дурні були, молоді: думалося, що вся вічність попереду...

Після знайомства і почалося поміж сусідами мовби негласно змагання: Ганочки заклали сарай цегляний, Юр-ченки розводи квітник попід штахетником, ще й дві, під вікнами, клумби: Ганочки зацементували двір перед будинком, Юрченки ж пустили спориш, посадили калину й берізку; Ганочки розбивали сад строго науково: тут — яблуні, тут — груші, там — сливи, вибираючи найуро-жайніші сорти, Юрченки ж перемішали грішне з праведним: і яблуні, й груші, і вишні — докупи ("Веселіше їм буде рости",— сказав безтурботно сусід на зауваження Панаса Юхимовича, що так не можна); Ганочки повісили на воротях металеву табличку: "Во дворе — злая собака" (злій собаці тоді пішов другий місяць), Юрченки ж прилаштували на своєму штахетнику: "У дворі — злий кіт". Ще й намалювали кота: білий, як сніг, а очі блакитні, мов небо. Ще й шия пов’язана рожевою стрічкою. Ангорський котище, привезений Юрченками аж із Німеччини (подумати тільки: не килими, не сервізи — приперли кота!),— запеклий волоцюга, ще й бабій, як його охарактеризувала сама Катерина. Красень — пошукати такого! Всі довколишні кицьки мліли за іноземним зайдою (тоді ще не точилися дискусії про схиляння перед Заходом)', і він збирав рясні врожаї по сусідніх дахах.

Ганочка, коли вперше угледів ту вивіску, сміявся до сліз. Соня ж образилася. І довго не розмовляла з сусідами.

Помирила їх Леся: постукала якось у хвіртку, поважно сказала.

— Приймайте гостей.

Софонька враз одтанула. Взяла за руку, повела у тимчасове приміщення, яке вони сяк-так зліпили, поки зведуть будинок. Налила компоту, вгостила цукерками. Леся статечно подякувала, компот акуратно випила, цукерки сховала до кишені в фартушку біленькому поверх сукенки,— отака собі маленька жіночка з серйозними, як у мами, очима. Ходила потім по двору, пильнуючи, щоб не забруднити черевиків, допитувалася: а це що? а це? Побачила Трезора, нерішуче спинилася.

— Не бійся, він не кусається.

— А я не боюся!— Підійти, однак, по насмілилася: обійшла цуценя стороною. Спитала, на будку показуючи: — Він отут житиме?.. А чому без віконця?..

Зазирнула і до ями:

— Ви кого тут закопуватимете?..

— Тут у нас буде будинок,— пояснила Соня.

Леся аж одступила, спитала налякано:

— Ви його закопаєте?

— Тут буде підвал... Тобі в нас подобається? — спитала згодом Соня.

Леся звела вгору обличчя, подивилася пильно: вона мовби вирішувала — казати всю правду чи ні. Торкнулася цукерок в кишені, тихо відповіла:

— Подобається...— Й додала чесно одразу ж: — Тільки в нас веселіше...

— Чудо — не дитина! — сказала Соня, провівши Лесю додому.— Лише чотири роки, а скаже — наче доросле.

І не раз, вгледівши на вулиці дівчинку, кликала:

— Лесю, а йди-но сюди!.. Ходи, я тобі щось дам!..

Тапочка ж радий Лесі подвійно: що самій дівчинці,

а ще й тому, що після її відвідин Софонька, хоч якою була роздратованою, враз одтане.

Росла Леся, підростали й деревця у саду: вище, вище і вище. По плече, по маківку, по підняту руку. А згодом уже й рукою не дістати вершечка, як не спинайся. І вже перше суцвіття обкидало тоненькі гілки, і перші бджоли загули в саду, а потім стали дозрівати перші яблука й груші, абрикоси та сливи. І перші прикрощі разом з ними: зірвані недозрілі плоди, обламане гілля. Навіть до Тапочки кілька разів залазили в сад, незважаючи на високий паркан, ще й колючий дріт, пущений зверху, і Панас

Юхимович, який вискочив на шалений гавкіт Трезора, раз упіймав одного — тепленького зняв із яблуньки.

— За вухо!.. За вухо тримай!..— кричала дружина.

Ганочка, однак, тієї команди не виконав: так нечиста

сила викручувалася, що вухо могло й одірватись. Тож тримав щосили за руку.

— Ти чий? — Хоча б міг і не питати: одразу впізнав, Отаман босоногої ватаги, гроза всіх садів.

— Пішли до матері!

— Скажи, хай добре провчить! Хай одучить но чужих садах шастати! — напучувала дружина.

Не вів — волік за собою. І дивно: вже майже не гнівався. Може, од згадки про себе, коли йому було стільки ж, про те, що в селі зроду-віку Діти, як гусінь: поки в чужий сад не залізуть — не наїдяться, тільки Ганочці уже й жалко хлопця: знав його матір як жінку дуже легку на розправу.