Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Глянув донизу, на галіфе: роздерте вище коліна — шматонуло осколком?.. Ні, швидше зачепився об колючу дротину... Там того дроту було, як сміття... Ганочка дивився на себе, на свій одяг пошарпаний, на стоптані чоботи, руді од болота, і думав приречено, що вигляд у нього, як у арештанта,— тільки приймати гостей! Згадав про нове галіфе з тонкого командирського сукна, що його ще не надягав жодного разу, дістав, переодягнувся похапливо (не вистачало ще, щоб його застали без штанів!), гімнастерку ж полишив цю, бо іншої не було... За гімнастерку хай вибачають — не до парадів було... Об-бинтував ще раз шию, дістав бритву, шматок ерзац-мила, що пахнув чорті й чим, заходився голитися. З молодою м’якою щетиною паче зшкрібав утому, що накопичувалася протягом оцих днів і ночей, осідаючи в ньому,— вивільнявся од чогось важкого й похмурого, з насолодою водячи бритвою, і, коли вмився й одеколоном навіть протерся, йому стало аж легше.

Комбат, як і обіцяв, прийшов секунда в секунду.

— Ну, Гапочко, розкажи кореспондентові, як ти у мене воюєш! — закричав ще з порога.— Знайомся, товаришу майор: це мій найкращий командир... А це — товариш майор, кореспондент нашої фронтової газети. Відчуваєш, чим пахне?

Од комбата пахло фронтовими ста грамами. Був явно задоволений Тапочкою, а ще більше, мабуть, собою: в тім, що рота не тільки відбила атаку, а й потіснила ворога, відчував і свою неабияку заслугу. Кореспондент, високий цибатий майор, одразу ж потягнувся до планшета, але комбат його зупинив:

— Зачекай, майоре, у нас так не водиться... Спершу перекусимо, а тоді вже й до діла.— І підморгнув до Тапочки: давай, мовляв, пригощай!

Ганочка одкрив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав трофейну баклажку із шнапсом. Запросив до столу.

— Так за що вип’ємо? — запитав комбат, коли шнапс був розлитий по кухлях.— Та, майоре?

— Хай он скаже господар,— кивнув на Тапочку кореспондент: Тапочка весь час ловив на собі його допитливий погляд.

— Рубай, Гая'очко, тост! — весело скомандував комбат,— Не осором царицю полів!

Тапочка тости проголошувати не вмів, коли й траплялося, то пив мовчки. Хотів уже був проголосити тост за нашу перемогу, бо цим, власне, і жив кожен фронтовик, та ось погляд його упав па солдатські книжки, що лежали осиротіло на ліжку. Перед очима його гойднувся широкий горбик землі, що виріс за землянкою, де лежали і Зайчик, і політрук. Тихо сказав:

— Вип’с.мо за світлу пам’ять тих, що загинули...— Хотів іще щось додати, ало бипт душив горло, і Тапочка, морщачись чи то од болю, чи од смердючого шнапсу, висушив кухоль до дна. Й одразу ж відчув, який він голодний: з учорашнього дня крихти в роті пе мав.

Потім кореспондент таки розстебнув свій планшет, дістав блокнот і авторучку.

— Не звертайте уваги,— сказав. Тапочці ж стало ще важче говорити, хоч він чесно намагався розповісти про все, що відбулося протягом минулої доби. Хотів був почати із того, як зіткнувся з німецькою розвідкою, але комбат його перебив: "Ти про бій давай, про бій!" — Ревнивий до слави свого батальону, комбат не хотів, щоб кореспондент довідався про цей неприсмний випадок, і Тапочка став розповідати про бій. Невдоволений собою, аж морщився внутрішньо: так у нього незугарно виходило. Кореспондент занотував. Тапочці весь час здавалося, що майор тільки вдає, що записує, коли ж він замовк, майор задумливо почухав чоло.

— Не густо,— засміявся, морщачи носа.— Ну, нічого, щось домалюємо.— Ще раз почухав чоло, а комбат, занепокоєний тим, що розповідь Тапочки не справила враження, поспішив пояснити:

— Він у мене третю добу вже не спить... Фріців у гості чекав...

— Перепало вам! — поспівчував кореспондент.— По собі знаю, що це таке... Ну, гаразд, не буду більше вас мордувати... Ще одне — і кінець... Назовіть кількох бійців... Про кого треба згадати.

Тапочка одразу ж подумав про Зайчика. І, намагаючись не зустрітися поглядом з комбатом, став розповідати про нічну пригоду. І диво! — розповідь полилася легко та вільно, де й знаходилися слова, кореспондент враз ожив, очі його загорілися, ручка прудко забігала по чистії! сторінці.

— З цього й починали б! — сказав задоволено, склавши

блокнота. Побачив документи убитих і запитав: — Фото не лишилося?

— 6,— одразу ж пригадав про фото Ганочка. Знайшов фото Зайчика, дав майорові.

— Зовсім ще дитина! — сказав майор, роздивляючись фото.— Можна, я візьму його з собою?

— Звичайно ж, майоре, бери! — дозволив комбат.

Ганочка ж попросив:

— Тільки верніть.

— Обов’язково,— пообіцяв.— Спробую надрукувати.— Вклав фото в блокнот, знову потягся до документів.— А це чиє? Теж Зайчикове?

— Так.

— Можна глянути? — Не чекаючи дозволу, майор узяв фото, вражено мовив: — О, наречена!.. Гарненька!.. Як, капітане? — Це вже до комбата.— Одружився б із такою? — Комбат одразу відповів, що одружився б, Ганочку ж від легковажного запитання майорового аж пересмикнуло: бачив Зайчика, не живого — убитого, із строго застиглим обличчям,— Зайчик наче постарішав за ті кілька секунд, коли помирав, на добрий десяток років, узнав щось таке, чого їм, живим, знати не дано. Ганочка ледь стримався, щоб не висмикнути фото в майора, а той, повернувши аркушик картону тильною стороною, вигукнув: — О, тут і напис! — І прочитав: — "Дорогому мужеві Василькові Федоровичу на довгу любов. Оля..." Так він, виявляється, й одружитись встиг!.. Переспав нічку-другу й одразу ж па фронт... Можна, я і це фото візьму?

— Забирай хоч усі! — великодушно дозволив комбат. Ганочка ж, глянувши на комбата майже з ненавистю, раптом сказав:

— Не можна.

— Ти що? — вирячився на нього комбат.

— Не можна! — повторив, збліднувши, Ганочка.

— Тоді я хоч напис перепишу...

— І напис не можна!

— Та ти що, Гапочко, що?! — закричав на нього комбат,— Ти думаєш, що ти верзеш?!

Кореспондент усміхнувся, зніяковів, стенув плечима!

— Ну що ж...— І поклав фото назад.

— Ну, Гапочко!..— Вже з землянки виходячи й пропускаючи майора, сказав гнівно комбат: — Я тобі цього не забуду!

Тапочка тільки зітхнув: сам не знав, що з ним скоїлось. Відчував тільки, що оте фото не віддав би нізащо.

Провівши комбата й майора, повернувся до землянки. Ходив туди-сюди, поглядаючи нерішуче на документи: страшенно хотілося взяти фото, роздивитися його вже наодинці, але не зважувався. Здавалося, що за кожним рухом його стежать ревно і пильно Зайчикові очі, проникають у душу, читають не тільки те, що він зараз думає, а й те, що він не встиг і подумати. Врешті наважився, обережно взяв фото, поклав на широку долоню, підніс до вузенького, з якоїсь хати позиченого віконця з однією-єдиною шибою.

Світло скупо лилося в землянку, сонце саме сховалося за хмари, фото враз набуло дивовижної об’ємності, лице юної дівчини наче ворухнулося, подалося до нього. Вона була напрочуд подібна до Зайчика: великими очима довірливими, дитинною припухлістю вуст, якоюсь особливою чистотою, властивою тільки дуже юним і дуже чистим істотам. Ганочка аж задихнувся од жалю до цієї незнайомої дівчишш-жінки, яка, того ще не знаючи, була вже вдовою...

Залунали кроки, ввійшов старшина, Ганочка прикрив фото долонею, спитав роздратовано:

— Ну, що там?

— Принесли боєприпаси.

— Зараз іду.

Зачекавши, поки старшина вийшов, Ганочка дістав із кишені посвідчення, вклав фото Зайчикової дружини: не хотів, щоб іще чиїсь очі прочитали той напис...

Кореспонденція невдовзі з’явилася у фронтовій газеті: розповідь про подвиг рядового Зайчика, який ціною власного життя врятував командира. Комбат був невдоволе-ний: він чекав, що майор напише, як його рота не тільки відбила ворога, а й сама перейшла потім у наступ і взяла висоту (тепер, коли вона стала вже нашою, комбат і не подумав би зневажливо називати її горбиком,— це вже була висота, яка мала неабияке тактичне значення)... Комбат докоряв пізніше Гапочці: "Смикнуло ж тебе за язика!" — але згодом змінив свою думку: кореспонденція набула розголосу, її передрукувала центральна газета. Зайчика представили посмертно до нагороди, Гапочка ж став дивівійною знаменитістю, Ганочку невдовзі призначили командиром сусіднього батальйону, присвоївши чергове звання капітана.

Майор довго не повертав Зайчикове фото, аж Тапочці довелося написати в редакцію. Фото ж Олі він носив з собою і частенько-таки, наодинці лишившись, роздивлявся довірливе обличчя, і в нього поступово визрівала ось яка думка: як скінчиться війна, він поїде до Олі й одружиться. Про це, звісно, він їй не написав — переслав лише газету, в якій ішлося про подвиг Зайчика, а згодом і свій атестат, і коли думав про Олю, то на душі в нього ставало тепло й затишно. 1 він таки поїхав би до Олі після війни, й одружився б з нею, коли б не бенкет, не зустріч із Со-фонькою і, як грім з неба ясного, несиодіване для нього одруження...

Але навіть одружившись, Тапочка не зажадав назад атестат: Оля одержувала гроші аж до кінця війни. Соня досить спокійно ставилася до цього, бо гроші па фронті нічого не важили, про Олине ж фото довідалася набагато пізніше, коли Тапочка вже був комендантом німецького міста. Якось він їй розповів про свій намір одружитися з Олею, й Софонька одразу ж зажадала:

— Покажи!

А коли побачила, звідки Тапочка дістав Олине фото, вражено спитала:

— Ти так його біля серця й носив? І я досі нічого не знала!

Роздивлялася довго і пильно, врешті сказала:

— Нічого в ній особливого.

Але роки йшли, Сонине обличчя снувалося зморшками. Олине ж лишалося юним та чистим, і хоч Тапочка після одруження більше їй не писав і десь навіть її адресу посіяв, він все ж іноді, після чергової сварки з дружиною, діставав оте фото і довго дивився на нього, і завжди з’являлося відчуття непоправної втрати. Софонька, мабуть, підстерегла оте споглядання: якось Олине фото зникло, Тапочка довго його шукав, але так і не зміг знайти...

Про все це й пригадав Панас Юхимович Тапочка, полковник у відставці, кавалер багатьох орденів та медалей, готуючись до виступу в школі.

Хоч як переживав та непокоївся Тапочка, все склалося краще, аніж він міг сподіватися. Чи то загальний урочисто-святковий настрій вплинув на нього, чи виступ підполковника Юрченка, який розповідав дітям про шлях, пройдений у війну Панасом Юхимовичем, чи підбадьорливий усміх дружини, яка сиділа попереду: "Не бійся, я з тобою!", чи, нарешті, висока трибуна, за яку можна було сховати штани, що не сходилися в поясі,— тільки Ганочка, на його власний подив, одразу знайшов потрібні слова, і, коли він скінчив, йому аплодували довго та щиро.