Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Потім були виступи учнів та вчителів, були квіти й слова подяки за зустріч цікаву та корисну, був вечір, урочистий і тихий, коли вони втрьох поверталися зі школи. А через день — невеликий, всього на двадцять рядків, допис в обласній газеті за підписом підполковника запасу Юрченка: згадувався там лише Гапочка, Панасові Юхимовичу аж незручно стало, що сусід не згадав і словом себе. Софонь-ка ж невдоволено сказала:

— Міг би написати й більше.

Допис, одначе, акуратно вирізала й поклала до папки.

Він не минув безслідно, той допис: вже через тиждень до Ганочок завітав молодик, відрекомендувався кореспондентом республіканської вже газети. Мучив Гапочку години три, розпитуючи про Зайчика, дуже шкодував, що не збереглася його адреса,— Панас Юхимович лише винувато зітхав, Софопька ж спитала: "Молодий чоловіче, ви на війні коли-небудь бували?" — мовляв, па війні не те що адреси — власно втрачали життя.

— Гаразд, будомо надіятись, що хтось із рідні відгукнеться,— сказав тоді кореспондент. І попросив Зайчикове фото.

— Не згубіть: це наша реліквія! — попередила Со-фонька.

Кореспондент пообіцяв неодмінно привезти.

Сфотографував і Гапочку: при всьому параді, в орденах та медалях, і Софонька потім сказала, що доведеться шити новий мундир... "Ні, ти мені не говори! — коли Гапочка став заперечувати: він страх не любив ходити в ательє на примірку.— Новий мундир тобі необхідний! Мало де виступати доведеться!" Он він у шафі й висить, новий-новісінький, як висить кілька цивільних костюмів,— одягаючись сама, Софонька не забувала й свого чоловіка, частенько йому обнови справляючи. ("Для молі!" — морщився Панас Юхимович, морщився, але покірно приміряв і казав, що дуже подобається, щоб не розсердити дружину). Мундир цей він кілька разів надягав, коли вже появився Сашко, але то було пізніше, набагато пізніше, а перед тим було надруковано великий, на три колонки, нарис у республіканській газеті, і Зайчикове фото, і його, Ганочки, фото, і Софопька завела пишну папку із шкіри й урочисто сказала, що це — для статей, фронтова слава, яка була трохи померкла, знову поверталась до Ганочок. До Панаса Юхимовича вже привіталося кілька незнайомих людей, а одного разу на Бессарабці навпроти нього зупинилося троє школяриків. Поглядали пильно на Гапочку, про щось перешіптуючись (Панасові Юхимовичу в базарній своїй уніформі хоч під прилавок пірнай!), потім гуртом підійшли, і найсміливіший спитав, почому, дядю, ваші яблука. Аж тепер Панас Юхимович зрозумів,' що вони дивилися не стільки на нього, скільки на яблука, але все ще довго не міг заспокоїтись, і гроші школяриків — мідяки, зігріті в дитячій долоні ("Кому це ви?" — запитав, видушивши бліду усмішку. "Для товариша хворого. В лікарні лежить"...), нещасні оті мідяки аж пропікали киптошо: взяв машинально, навіть не усвідомивши, що він і робить, а коли схаменувся, то вже було пізно — хлопців і слід прохолонув.

Нарис вони читали та перечитували, Ганочка питав, схвильований, Софоньку: "Як ти думаєш, обізвуться?" — йому дуже хотілося, щоб Оля озвалася, став часто думати про неї: яка вона тепер? Чи дуже постаріла? Вийшла заміж і має вже дорослих дітей чи так і прожила оці роки вдовою? Соня ж покладала більші надії на Зайчикових батьків, якщо вони ще живі, або сестер-братів, хоч Ганочка не міг напевно сказати, чи були в Зайчика сестри-брати.

Минув місяць після появи статті... і другий, і третій минув — ніхто так і не озвався. Життя Гапочки знову потекло звичним річищем: Бессарабка — садок — Бесса-рабка, відвідини закапелка в підвалі, коли вдавалося вторгувати на "цуцика", пиво й вино, крадені хвилини сп’яніння, коли Гапочці — море по коліна й "Солдатушки" на повну силу легенів... Життя котилося по доріжці, второваній без особливих пригод. Гапочки все рідше згадували про зустріч у школі, про кореспондента й статтю, і фото Зайчикове, надіслане з редакції, знову сховане в стіл, хоч Гапочки спершу збиралися замовити портрет. (Со-фоньчина, до речі, ідея, Панас Юхимович так і загорівся — бігти в ательє, але фото було ще в редакції, а коли повернули, то все якось не міг зібратися...) Життя не обіцяло несподіванок... Та одного разу, діставши з поштової скриньки газету, побачив листа в незвичному, з офіційним штемпелем конверті.

Писали з тієї ж редакції, що надрукувала нарис. "Пересилаємо Вам листа — відгук на статтю..." І ще один, вже звичайний, конверт і в ньому лист.

Учнівський почерк, старанно виведені літери.

"Добрий день Вам чи вечір, товаришу полковник Ганочка Панас Юхимович!

Пише Вам Зайчик Сашко Васильович, учень сьомого класу, пробачте, що не знаю Вашої адреси, то я висилаю листа до газети, щоб вони його Вам переслали..."

"Сашко?.. Який Сашко?..— не второпав одразу Ганочка. Ще раз пробіг перший рядок. "Васильович!.. Та це ж Зайчиків син!.."

— Чуєш, Софонько, в Зайчика син!

— Читай далі! — Софонька теж вражена несподіваною новиною.

"...А ще кланяється вам моя баба Палажка Михайлівна, а мати померла три роки тому од раку..."

— Оля померла,— каже Панас Юхимович. Дивиться на Софопьку так', наче чека";: осі. попа підійде до нього, пригорне, утішить.

— Нещасна жінка! — зітхає Софонька.— Це я" така важка смерть. Нелегко було їй з дитиною.

— Але звідки ж я знав?! — вигукує в розпачі Гайочка.— Хто б міг подумати, що в Зайчика син! Він же й тижня не прожив, мабуть, із Олею...

— Значить, вистачило й тижня,— каже розсудливо Софонька.— Бідний Зайчик: так рано загинути!

Ганочка ж усе не може заспокоїтись:

— Хто б міг подумати: в Зайчика син!

— Читай далі. Та не шарпай листа, бо порвеш!

Панас Юхимович перестав торгати папір; відставляв

його па витягнену руку: навіть окуляри надіти забув.

"...Тож ми живемо з бабою удвох, баба на роботу в колгосп вже не ходить, порається по хазяйству, а я їй помагаю. Чи город скопати, чи дров урубати, чи гній з хліва вичистити,— то все на мені. А ще ходю в школу, у сьомий клас, учуся непогано, аби не німецька, то й зовсім можна було б жити..."

— Бідний хлопець! — сміється розчулено Софонька.— Уявляю, яка там у них вчителька німецької мови! — Софонька німецькою мовою володіла колись бездоганно, недарма ж працювала перекладачкою в штабі дивізії. Цікаво, чи змогла б вона тепер так же вільно розмовляти

німецькою? Скільки ж років минуло!.. Бач: у Зайчика вже майже дорослий син... Сашко Васильович...

"...Живемо на пенсію, що нам дають за тата, і ще бабі колгосп помагає потроху, колгосп, правда, в нас бідний, по вуха в боргах, бо все ніяк не знайдуть нам путящого голову, але Ви не думайте, що ми бідуємо: є у нас і молоко, і картопля, й хліб, ще й кабанчика вигодуєм на зиму. Так що приїжджайте в гості. У нас дуже красиво: і ліс, і ставок, а тамечки карасі, як лопати. До нас як приїжджають на літо дачники, то з вудками тільки й сидять..."

— А що? — каже розчулений Гапочка.— Може, й справді поїдемо?

— Не спіши — дочитай до кінця!

"...А ще до Вас, товаришу полковник, від баби й од мене велике прохання: напишіть нам, що Ви іще знаєте про нашого тата. Бо ми статтю читаємо щодня й перечитуємо. Тож чекаємо од Вас вістей або й Вас самих у гості.

Кланяємося Вам і всій Вашій родині!

Зайчик Сашко Васильович".

Вподовж дня, поки й спати лягли, Панас Юхимович носився з листом. Вже в постелі вирішив, що він таки поїде. Візьме Софоньку і майне... От тільки треба довідатись, які там дороги, чи можна пробратись машиною. Гапочка вже раз вибирався в село до рідної матері. За тиждень пройшли добрі дощі, і їхній тоді ще "мерседес" безнадійно зав'язнув у баюрі. Зарився так у чорнозем, що коліс не видно було, і Гапочці довелося добиратися за три кілометри до найближчого села та просити в колгоспі трактора. Була саме неділя, механізаторів — хоч запали, поки знайшли тракториста, поки умовили, поки дотеліпали до "мерседеса", Софонька аж посиніла.

А перед тим їх провідала мати. Не писала, не попередила — усунула в двір з величезними клунками, повними їстівного: думала, що міський люд недоїдає та недопиває. Гапочки закінчили саме будинок, все в ньому блищало та сяяло, старенька боялася й на підлогу ступити, щоб не наслідити, й може, тому, прогостювавши три дні, стала збиратися додому. А може, тому, що Софонька так і ходила за свекрухою з ганчіркою й віником, особливо коли мати заходилася варити борщі та пекти пироги. В Со-фоньки аж голова розболілася од забрудненогр посуду та розкиданої довкола помийного відра шкаралущі: старенька недобачала і частеиько-таки не попадала в відро.

Мати поїхала, Панаса ж Юхимовича раптом облягла туга за рідним солом. Псе стало осоружне й немиле, навіть будинок, навіть молоденький що тоді сад, що вперше мав порадувати щедрим врожаєм. Софонька врешті здалася, і він, щасливим, повний трепетного передчуття зустрічі з минулим, сів :іа кермо "мерсодеса". І навіть ота неприємна дорожня пригода по зіпсувала йому святкового настрою: коли врешті під’їхали до рідного села — зупинилися па високому пагорбі, Панас Юхимович, заглушивши мо тор, вийшов з машини.

— Що сталося? — спитала стривожено Софонька: після пригоди з баюрою вона вже нічого доброго не чекала од цієї подорожі.

— Приїхали,— якось дивно сказав Панас Юхимович.

— Так чого ж ти зупинився?

Панас Юхимович мовчки дивився па рідне село.

Софонька теж— глянула вниз: село як соло, не краще й но гірпіо од тих, через які проїжджали, Панас же Юхимович гно сказав:

— Он наша хата...— Іще хотів щось додати, але голос осікся, а очі зволожились. Прокашлявся, мовчки поліз до мапіппп. Мовчав, аж поки іі до двору під’їхав.

1 тип, і старенькі ворота, що не хотіли ніяк одчинятися, і колодязь посеред двору з дерев’яним, почорнілим од часу відром, і хата, яка за оці роки мов аж присіла, вгрузла в землю,— все це, з дитинства знайоме, до болю, до солодкого щему знайоме, враз обступило Панаса Юхимовича, нагадуючи про себе. "А ти нас пам’ятаєш? Пам’ятаєш?" 1 Ганочка, до краю розчулений, стояв посеред двору, аж поки з хати пііііінла мати.

Іімппіла поважно, статечно, аж урочисто ("Наша мати паче ікону виносить",— казав було добродушно-насмішкувато покійний тато), витерла непоспіхом губи:

— Ну, сину, з приїздом! Давненько ж тебе не було!

Потім було веселе застілля — до пізньої ночі, й товариші, які лишилися живі та повернулися додому: узнавання— певнізнаванпя, радісно-здивовані вигуки: "Мико

ла?! ІІевжо Микола?!" Й оте хитрувато-дядьківське: та куди ж там нас, сірих, узнати, ти ж ои хто, а ми ось хто! І щаслива мати, яка по зводить погляду з сина, і Софонька, яка трохи зверхньо розмовляє з місцевою жінотою, і раптовий гуркіт машини, що урвався під самою хатою: "Та це ж голова!" Голова колгоспу зайшов, припадаючи на протеза, що поскрипував так натомлено й жалісно, наче скаржився на свою долю...