Українська література » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Голова колгоспу запитав ще з порога: "А де ж це наш комбайнер? — Бач, згадав, що Панас Юхимович був перед війною комбайнером, єдиним на все село...— Вчасно ж ти, Панасе, приїхав, завтра починаєм жнива".— "Степан! Ох, Степан!" — "А який же ще чорт? Чи, може, забув, як разом ходили на вулицю?" — І стрель оком лукавим на Софоньку. "Знайомся, Степане, з моєю дружиною... А це, Соню, мій найкращий товариш — Степан!" — "Еге ж, товаришували, нівроку.— Все ще не випускаючи долоньки Софоньчиної з своєї шкарубкої руки, дивився на неї, немов прицілювався.— Гарну ж ти нам доярочку, Панасе, привіз!" Софонька аж поморщилась од того панібратського тону, але стрималась, всміхнулася. "А поцілувати її можна, Панасе?" — "Ото — вам би все цілуватися! — виручила невістку свекруха: все бачила, все помічала, ніщо не могло сховатися од її метких очей.— Проходьте-но краще до столу та випийте за моїх дітей чарку!" — "А що, можна й випити,— погодився голова.— За таких дітей не гріх і випить! — Та й заскрипів протезом до столу. Узяв кимось поданий шкалик: — То з приїздом тебе, Панасе! І вас, Софіє батьківно!.. Спасибі, що не забуваєте рідну землю!" І сп’яніння було, бо само-гоночка ой-ой! — і потягло на "Солдатушек", але Гапочка втримався вчасно, щось підказало йому, що ця пісня буде тут недоречною,— натомість співав інших, з дитинства знайомих пісень, прилучаючи свій голос до чоловічих та жіночих лунких голосів, і пахло Панасові Юхимовичу вечорами, коли люди вертаються з поля і пісня лунає ще здалеку, і степом, і небом, смагою наповненим, пахло вітром гарячим в обличчя і шелестом колосся достиглого... "Так заїхати вранці?" — "Заїжджай, обов’язково!" — "Не заспиш?" — "Ждатиму — очей не зімкну!" — "Ну гляди, комбайнере!" І те, що називав комбайнером, а не полковником, чомусь найбільше зворушувало Ганочку.

Софонька теж, слава богу, відтанула: під кінець попросилася в поле й собі. Це ж так цікаво: побачити перший ужинок! Та коли Панас Юхимович спробував її розбудити вдосвіта, вона аж застогнала: "Я так спати хочу!" Ну, чисто дитина! І він її вже й не розбуркував. Тихенько вийшов з кімнати, пішов через сіни до кухні: там уже догорало в печі, а на столі ждав сніданок: "Коли ж ви встали, мамо?" — "Та встала... Стару й сон не бере... Соня ще спить?" — "Спить",— відповів аж зніяковіло. "То й не буди... Вона ж незвична, та й натомилася з дороги... Сідай краще снідати, бо той баламута ось-ось своїм чортопхаєм підкотить! Який був, такий і лишився — і війна не навчила!" Мати звично бурчала, водночас пильнуючи, щоб сип добро поїв, Панасові Юхимовичу суп здався смачним, як ніколи, і світло, і радісно було на душі.

Поснідавши, одягнувшись у батькове, вийшов надвір.

Світало. З сірого мороку виринали що сонні хати, збли-мували щойно освітленими вікнами, вікна скидалися на дитячі очі: такими ясними та чистими омивалися вогнями. Високі тополі наче струшували з себе залишки тьми; пориваючись до чистого неба, вони аж росли на очах, ставали все вищими й вищими; у передсвітанковій напруженій тиші щось тихенько потріскувало, щось наче вилущувалося, і то "щось" мало бути настільки приємне та радісне, що Панас Юхимович розсміявся, весь пронизаний передчуттям незвичайного. "Боже, як хороше! — подумав він, дивлячись щасливими очима й па хати, й па дерева, й на ясні та веселі вогні, що танцювали за вікнами.— А повітря яко!.. А повітря!.." Дихав і не міг надихатись: воно було аж солодке, якесь незвичайно чисте й бадьоре — з кожним подихом росяними світлими бульбашками струмувало по жилах. Не відчував ні дрімоти, ні втоми, наче й не сидів учора весь день за кермом, а потім до пізньої ночі за чаркою, голова була ясною та свіжою, м’язи ж грали під сатиновою татовою сорочкою. Погойдуючи вузликом з харчами, що їх зібрала мати, Панас Юхимович пішов до колодязя, схилився над зрубом, і колодязь дихнув йому в обличчя, зблимпув глибоким оком води. Гапочці захотілося дістати ту воду, відчути її смак на вустах, та чомусь не наважився розбивати настояну й добру пітьму, що наповнювала колодязь по вінця, він тільки погладив цямрину, доторкнувсь до відра: все було до щему знайоме, все мов чекало на нього всі оці роки, чекало мовчазно й терпляче,— Гапочка щасливо зітхнув і пішов до воріт. І тільки підійшов, як у кінці вулиці, нагло роздерши світанкову сизь, зблиснули два вогняні ока, вдарили сліпучими променями, побігли навально, стелячи перед собою висвітлену до останньої сноришинки доріжку,— тишу розірвав гуркіт, сколихнув досі сонне село.

Скрипнули гальма, відчинились дверцята.

— Доброго ранку! Як спалося?

— Спалося гарно.

— Голова на плечах?

— Та мовби на місці...

— То лізь до машини!

Панас Юхимович сів у газик, та не встиг і вмоститись як слід, а вже машина рвонула з місця. Мчала, аж мелькали хати, аж повітря свистіло, шарпаючи боки брезентові, аж колеса на поворотах вищали: "Ти завжди так їздиш?" — закричав весело Гапочка. "А що?" — "Київської міліції на тебе немає! Шістдесят кілометрів — забув?" — "То у вас — шістдесят, а у нас, як у космосі!" — зблиснув зубами Степан та й заклав машину в такий божевільний віраж, що Гапочка за дверцята вхопився. "Чи не льотчиком був па війні?" — поцікавився, коли вийшли на пряму. "Бери вище — танкістом!" — "Тож-то ти кожну хату протаранити хочеш!" — "Га-га-га!" — засміявся потішено, а машина вже вся аж тремтіла, набираючи швидкість космічну.

Вискочили з села в поле, у степ, що йому кінця-краю немає. Зупинив різко, скомандував:

— Вилізай!

— Чого? Довкола ж ні живої душі.

— Пшеницю послухаємо. Давно, либонь, не чув?

Вийшли з машини, одразу ж пірнули в тишу: предковічну, на століттях настояну, безмежну, безмірну: лилася, здавалося, з неба, з неймовірно далеких світів. І в тій тиші, в урочистій достиглості стояла пшениця. Колосок до колоска, стеблинка в стеблинку, па чистій, паче крізь сито просіяній ріллі, вона вся відсвічувала золотом — не мертвим, холодним металом, а теплим, пругким, животрепетним,— Ганочку так і потягнуло ввійти, відчути всім тілом ласкавий дотик колосся, але він стримався, бо уявив, скільки стебел буде розтоптано, скільки колосків не зведеться з землі. Підійшов упритул до живої стіни, доторкнувся до тугих колосків, і вони, нагинаючись пружно, задзвеніли, і той дзвін передався па іпші стеблинки — покотився до самого обрію.

— Чуєш?

Гапочка лише кивнув головою — говорити не міг.

Степан обережно зірвав колосок, так обережно, наче боявся його поламати, поклав на долоню — темну, натруджену, всю в мозолях, і долоня враз омилася ясним та лагідним світлом.

— Ну, послухали, іі досить!

Колосок пе килу" додолу — поклав до кишені. Насунув на очі картуз, сіп за кермо.

— Сідай же! — трохи здивовано.

А Гапочка все ще стояв. Гайочка все ще не міг одірватися од пшеничного моля. 1 Степан, коли Панас Юхимович нарешті поліз до машини, співчутливо спитав:

— Нзяло за живо?

Панас Юхимович лише кивнув головою.

Отак, брате, іі зі мною було. Добирався додому з війни наче іі нічого... Кордон переїхав — веселився, ще й виспівував... Л як побачив піпепицю, як підійшов —■ так у мені все й перевернулося... Стою й плачу. І нічого з собою не вдію. Соромно було й признаватися...

Гапочка повернувся в село, коли зовсім стемніло. Виліз із машини — руки-ноги тремтять. І голос аж охриплий од втоми.

— Так заїхати й завтра?

— — Наїжджай.

Степан, як під’їжджав, просигналив: привіз вам, мовляв, чоловіка і сина. Та вони й без того почули: виглядали, мабуть, з обіду. Соня так і вибігла з хати: "В тебе є совість?.. Я тут уже не знала, що й думати!.." Мати винесла кухоль і біли іі рушник: "Умиєшся, сину?" — "Давайте вже я!" — Соня сердито. Зливала на плечі, на голову, все ще дорікаючи. Панас Юхимович з насолодою ухкав, однирхувався, розтираючи боки й груди,— давно вже не відчував такої солодкої втоми.

— Що ж ти там хоч робив? — поцікавилася вже за вечерею дружина.

— Я, Софонько, пшеницю збирав... Комбайном.

Комбайном? Знайшов дивину! Софонька ніяк не могла

второпати, чому в нього таке щасливе обличчя, і непокоїлась, щоб вігі часом по захворів. Цілісінький же день проти сонця смажитись!

— Напікся — і діткнутися не можна! — Це вже коли полягали спати.— Ось я твоєму Степанові дам!

Гапочка ж непорушно лежав, блаженно розкинувши руки та ноги. Не хотілося ні говорити, ні думати навіть: перед очима все ще стояла пшениця. Пливла, насувалася, текла крізь нього. І, вже засипаючи, вже майже марячи, намагався пригадати, що ж на нього чекає таке радісне...

Хоч Степан і заскочив, як обіцяв, Гапочка не поїхав з ним у поле: збунтувалася Софонька. То спала: стрі-

Ж

ляй — не розбудиш, а це схопилася, ледь він ворухнувся:

— Куди?

Панас Юхимович, що саме вивільнявся обережно з-під ковдри, так і застиг.

— Пора уже, Софонько...

— Нікуди ти не поїдеш! Не вистачало, щоб тебе параліч розбив!

— Так Степан же заїде! — боронився Тапочка.

— Як заїде, так і поїде! — Софонька, коли треба було, вміла одрубувати.— І без тебе впораються... А ти себе укладеш. Бач, і досі гориш!

У Панаса Юхимовича й справді пашіло напечене сонцем обличчя. І боліли всі м’язи. Але думка про Степана прямо-таки гнітила його.

— Ми ж учора умовились...

— А мене спитали? — сердито вже Софонька.— Заробиш інфаркт на тій молотарці, що я робитиму?

— Не молотарка — комбайн!

— Один біс. Лягай і не рипайся!

Панас Юхимович ліг. А подушка тепла та затишна, а ковдра м’яка! Тільки ж Степан...

— Він же ось-ось під’їде! — аж застогнав.

— Я вийду, скажу, що захворів.

Не полінувалася — встала, коли під двором загурчала машина. Панас Юхимович, згораючи од сорому, чув голоси: Степанів і Софопьчип, а про що говорили, так і не зміг розібрати. Ось стукнули металево дверцята, завівся мотор, загуло, віддаляючись, й одразу ж появилася Софонька. Зачинила двері сінешні, ще й на засув замкнула і бігцем до постелі:

— Бррр, холодно!

Підлізла під ковдру, припала нахололим тілом до чоловіка, тулилася — просила) звичайної ласки. У Панаса ж Юхимовича не піднімалась рука її пригорнути: відчував себе скривдженим, повнився на неї образою.

— Бач, уже й жінку обійняти снаги не маєш,— по-сво-ему витлумачила ту нехіть Софонька. Притулилася ще дужче, цмокнула в спину:— Спи, комбайнере!

— Що ти йому сказала? — спитав по паузі Ганочка: думка, що Степан на нього розсердився, не давала спокою.

— Що ти захворів.

— А він що сказав?

— Сказав, що провідає...

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: