Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Майже вибіг надвір: вже здавалося, що хтось саме підходить до черепа.
Череп був на місці. І знову Юрченка вразило неземне якесь світло, що лилося від нього. Череп наче виплив з того боку буття, і чорні очниці його — бездонні провалля — бачили щось таке, що їм, живим, бачити було не дано.
Юрченко присів, розіслав обережно рушник, акуратно взяв череп. Здригнувся од податливого теплого дотику: не бездушну й мертву — живу плоть тримав у руках. Переніс на рушник, обгорнув обережно, хотів був покласти до кошика, та й не наважився: здалося йому це святотатством.
Так і повертався додому: з порожнім кошиком в одній руці, з черепом — в другій.
Повертався і думав про повітряний бій.
Бій той стався наприкінці літа сорок першого року, коли німці товклися під Києвом. Чому вони вирішили розбомбити містечко, люди так і не знали. Воєнними об’єктами тут і не пахло, промислових гігантів теж не водилося: димів лише цегельний завод та виготовляла ложки й миски місцева артіль, та ще тутукав одинокий паровозик, приписаний до невеликої станції. Не стояли на коліях і ешелони з живою силою й військовою технікою: паші війська, навчені гірким досвідом літніх боїв, розосередилися в густих лісових масивах, що підступали майже до самої річки, позаривалися в такі глибокі щілини, що їх звідти жодною бомбою но виколупаєш. Аж тут налетіла ціла армада, "юикерсів" двадцять, не мотне, і коли все небо виповнилося гулом, потужним та моторошним, і затремтіла, мов перед землетрусом, земля, усі жителі подумали: "Ну, начувайся! Ось він, кінець!" Подумали та й сипонули в погреби, у викопані згідно з наказом щілини. Так що мало хто бачив той бій: Юрченко не один місяць потратив, докопуючись, як саме було,— люди, котрі бачили або потім лише почули від інших, розповідали по-різному: той так, той так, але сходилися всі на одному — винищувач наш був один як палець, один супроти всієї армади. І форми незвичної. Не "ішачок" тупоносий, а довгий, наче стріла, і бистрий, як блискавка; всі, хто його спостерігав, потім твердили, що красивішої машини їм ще не доводилося бачити. ЯК, подумав про себе Юрій Петрович, саме перед війною ЯКи, або яструбки, так їх ласкаво прозвали на фронті, стали надходити на озброєння нашої армії.
Тож винищувач вискочив десь із-за лісу само тоді, коли "юнкерси" вже заходили для бомбового вдару. Коли перший літак уже падав донизу, щоб скинути бомби, наш винищувач його й перехопив — всадив чергу прямо в черево. "Юнкере" ще в повітрі розлетівся на шмаття, решта німців не встигла зрозуміти нічого, бо продовжувала закручувати смертоносну спіраль; аж тоді, як наш яструбок звалився на другу машину вже зверху, звалився і цю на шмаття розніс, чітко злагоджений стрій враз розпався, сипонув навсібіч.
— Вони що — й не відстрілювались? — дивувався Юрченко.
— Та де ж не відстрілювались! Стріляли, аж виляски йшли! Тільки ж спробуй вцілити, коли він, як оса...
Іще двох звалив той невідомий пілот. Один упав коло річки, другий потягнув шлейф чорного диму далеко в ліс. А па п’ятому зрізався. П’ятий таки зумів впіймати його в приціл; яструбок хитнувся, зупинився на мить, і вже за ним заструмував чорно дим.
Він міг би, мабуть, ще врятуватися, той невідомий пілот. Покинути підбитий літак, спуститися на парашуті, адже внизу були свої. Він, може, і вистрибнув би, коли б не отой п’ятий "юнкере", що, підбивши нашого ЯКа, вирі-пшв-таки скинути бомби па ціль. І тоді наш пілот кинув свою машину на ворожий літак. Кинув і врізався згори...
Вони так і падали разом, поволі розкручуючись: величезний німецький літак і наш яструбок, що на смерть вп’явся у нього. Гул поволі стихав, бо фашисти, не витримавши, вже були аж ген-ген, а ці двоє падали донизу в заціпенілій тиші, і тим, хто дивився, було навіть страшніше, аніж тоді, коли "юнкерси" лаштувалися до бомбового удару.
Десь уже над землею яструбок таки відірвався од ворога. ІІачо не схотів з ним в одній ямі лежати.
Два удари об землю, два вибухи. Там, де впав наш, мов не дуже й вибухнуло, під німцем же рвонуло так, що й земля пішла хвилями. Підняло рудий гриб аж до неба.
І всі, всі до одного, чомусь твердили, що літаки впали по той бік залізничного мосту. Оце й збивало весь час Юрчен-ка: шукав оті дві вирви по той бік, всі луки облазив, весь ліс обнишпорив, а вони, виявляється, були майже поруч.
Якщо це вони. Якщо череп, вимитий весняними водами, належать нашому льотчикові. А кості пілота лежать в отій
ямі, разом із літаком, що його Юрченко буде відкопувати. Лишилося тільки діждатися літніх канікул, коли його юні помічники будуть вільні: не на день чи на два — на багато тижнів. Вони мали вже досвід, вже відкопували один наш літак: десять днів не вилазили з ями. Тож лишається діждатись канікул, і тоді оно там, на узліссі, забіліють два солдатських намети, що їх усіма правдами й неправдами дістав у військовій частині Юрій Прокопович, один — для дівчат, другий — для нього й для хлопців. Можна було б, звісно, щовечора повертатись додому — рукою ж подати! — а щоранку збиратися, і батьки були б, мабуть, більше задоволені, особливо деякі жалісливі матусі, які так і тримали б під крильцем своє улюблене чадо, бо воно ж іще, бачите, дитина, хоч "дитина" вже давно пощипує вусики чи пускає бісенята очима... Можна було б і не ночувати в наметах, бо часом буває і мулько, й холодно, й сиро, і комарі набиваються, а то, гляди, заповзе ще й гадюка (і таке було: хлопці десь упіймали вужа та й підкинули вже серед ночі дівчатам. Юрій Прокопович зірвався од за-нолошного дівочого виску, а як можуть вищати молоденькі дівчата, знає тільки той, хто його чув, отой виск...). Можна почувати вдома, в постелі, м’якій та ласкавій, але не було б тоді вечорів навколо багаття, з величезним казаном, що її в відром, бо по так просто нагодувати ненаситну ораву: двадцять юних ротів з такими зубами, що все поромо.шо'і і.,., ('/гі,III.і;...... відбулося б розмов, вже по вече
рі, і. о/і и іі помору п у'пісн л і і ■ і. і; 11, бо що ттаїлись, а що й патоміі.пнон, носі. домі, землю довбаючи, коли навіть багаття жччіріє тихо її задумливо, а над головами сяють замріяні зорі, і якщо на них подивитися звідси, то здаються вони зовсім іншими, аніж отам, над містечком,— якимись аж більшими, більшими й ближчими... Одне слово, не такими, як там! Й оте "на добраніч" було б ними не пізнане... "На добраніч", що з ним розходилися нарешті по наметах, найзвичайнісіньке слово, тисячу разів казане, ну що, здавалося б, у ньому такого: "на добраніч", та й квит, а то гляди ж — аж серце заб’ється по-іншому, аж потягнеться — обійняти за плечі — рука. Не було б і розмов потім тихеньких, уже в наметах, у темряві, й сміху раптового, часом приглушеного, бо вже пролунала строга команда: "Ану, спати!.. Кравченко, ти й досі там вовтузишся?.." І тиші, що враз обидва намети огорне, впливе досередини та й, любовно зітхнувши, обійме їх аж до ранку. Тільки зашумить, з лісу вирвавшись, електричка, зойкне наля-
кано, забачивши міст, застугонить через річку, та часом високо в небі потягне свою жалісну нитку одинокий літак... Але все це наче по той бік реальності, далеко за межами тиші і ями розкопаної, що чекає терпляче на них — віддати свою таємницю печальну.
Тож Юрій Прокопович, як і есі юні друзі його, не поступився б нізащо наметами...
А поки що лишалося чекати канікул та перевірити весь інструмент, що лежить до часу, до пори в дощатому сарайчику: штикові лопати й грабарки, кайла й ломи, щупи довгі та гострі, лопатки геть зовсім дитячі, й маленькі совки, і віники, й навіть щітки — все це з’явилося не одразу, не протягом дня чи місяця навіть: замовлялося, збиралось, приносилося впродовж усіх оцих років, відколи Юрій Прокопович рушив у перший свій пошук.
Був навіть міношукач, поки що, правда, несправний.
І тачка одноколісна — вивозити землю.
Все це чекало терпляче канікул, і череп чекав: у кімнаті, на письмовому столику, і Катерина Григорівна, коли вночі прокидалася, по могла потім довго заснути: здавалося, що череп ворушиться.
Але вона нічого по казала своєму чоловікові. Катерина Григорівна не гризла його, як це робить багато жінок, вважала, що в неї двоє дітей, донька й чоловік, а хто з них тепер більша дитина, не могла б сказати й сама. Схилялася частіше до думки, що таки чоловік; Леся взяла все од матері: і жести скупі, і врівноважену натуру, а коли підросла, то й коси стала викладати, як мати, і Юрій Прокопович не раз говорив жартома: "В нас тепер дві мами Каті", бо Катерину Григорівну з легкої Лесиної руки вони називали мамою Катею... Леся, коли вийшла заміж і сама стала матір’ю, наче зрівнялась в літах з Катериною Григорівною... В Юрія ж Прокоповича, незважаючи на шостий десяток, так і залишилося щось од дитини — недарма ж всі містечкові забіяки горнулися до нього! І коли в його світлих очах загоралися неспокійні вогники, а рухи ставали нервовими й поривчастими, Катерина Григорівна казала, всміхаючись, Лесі: "У нашого татка знову заворушилася шпичечка!" Не мала сумніву, що він так і народився з шпичкою в одному місці...
Тож чим менше лишалося часу до початку літніх канікул, тим частіше ворушилася ота шпичечка, не давала спокою пі Юрію Прокоповичу, ні його шкільним друзям, що входили до пошукового загону. Вже й намети були просушені, й інструмент весь перебраний та погострений: крутили точило два вихідних, терзаючи спокій сусідів; вже іі сходили кілька разів до вирви, в якій мав бути наш яструбок,— вибирали гуртом місце під табір; вже були приміряні старі черевики та чоботи, рукавиці, штани, сорочки та спідниці, що в них не жалко лізти в землю та в глину; і казани вже вичистили, й відра, кухлі, ложки та миски в рюкзаки повкладали, а дівчата запаслися нит-ками-голками, бо там, у ямі майбутній, одяг горітиме; зібрали начебто все, і список сто разів переглянули, чи не забули чого, а канікули наче застряли в дорозі, канікули паче знущалися з них — не поспішали, і кожен урок розтягувався до безконечності.
Та нарешті почалися екзамени: останній рубіж перед пошуком. Найважчий та найвідповідальніший: хто схопить одну лише трійку — одразу ж вибуває з загону. Підполковник Юрченко тут був невмолимий, не помагали ні прохання, ні сльози, й аж скрегіт зубовний стояв над предметом, особливо нудним та ненависним.
