Українська література » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Де батьки, якщо вони ще живі, діти, дружина, якщо до війни встиг одружитись. В якій школі навчався, скільки класів скінчив перед військовим училищем, де його вчителі, друзі, знайомі, командири й бойові побратими, з якими будуть ужо вони листуватися. Ніщо по повинно ж бо зникнути, стертися, забутись — вопи відповідають за все.

Юрій Прокопович ще раз глянув на відкопану частину фюзеляжу: метал уже згаснув, промені тривожно металися вище, губилися в лісі, висвітлюючи стовбури сосен, а тут, внизу, в ямі, яка одразу ж стала тісною й похмурою, швидко холонув метал. І кожна складочка, кожна прим’ятина чорніли поперечною зморшкою. Юрій Прокопович не витримав, доторкнувся долонею, мовби намагався зігріти, віддавши частку власного тепла, і знову його пронизав могильний холод, що піднімався ізнизу, од не одкопаиої поки що кабіни з застиглим навіки пілотом. Дівчата й хлопці вже вибралися наверх — стояли й дивилися здивовано на товариша підполковника, який скомандував кінчати, а сам, бач, і не думав вилазити з ями — прикипів до металу, і щось таке було в його постаті, що ніхто не посмів обізватись до нього хоч словом...

До кабіни добралися третього дня, після обіду. Було вийнято гору землі, гору піску й червоного суглинку, паліччя й пошматованого, подертого на клапті металу,— все було перемішане в первозданному хаосі, і вони вже стали побоюватись, що так і по знайдуть кабіни і пілота в ній, а дехто й зовсім уже втратив надію, копав неохоче та мляво і все частіше бігав до річки полоскати порізані руки,—

один лише Махота заповзято вгризався в землю, та ще Гринько Петро Иванович, дід якого, Петро, загинув на фронті і череп якого він, можливо, тримав у руках... Тільки по дідів, тепер уже знали всі, що це був череп пілота, и-кий десь отут, під ногами, в кабіні... Не може бути, щоб попа десь поділася!.. Зараз... Ось зараз з’явиться... Вони копали й копали, один з-поперед одного заганяючи в землю лопати, завмираючи щоразу, коли скреготів метал. Піт струмував по обличчях, вони втиралися похапцем брудними, натертими об гаряче дерево долонями.

— Ви перепочили б хоч трохи. Натомилися ж.

— Не натомились...

А в самих аж губи посіріли од втоми...

Кабіна лежала під гострим кутом: врізавшись у землю, літак переломився навпіл, зім’явся, розплющився, обриваючи крила, куленепробивний ковпак із плексигласу знесло, наче бритвою зрізало ("Так ось чому череп валявся окремо!"), знесло й закинуло бозна-куди, бо вони так і не змогли його відшукати. Кабіну набило вщерть суглинком, за оці довгі роки суглинок став твердий, наче камінь, і вони вже не лопатами, не кайлами навіть, а долотами й стамесками видовбували його з кабіни, обережно, по шматку, по сантиметру вивільняючи обезглавлений скелет невідомого льотчика. Бо все, що лишилося од нього,— лише скелет, лиш ребра потрощені, лише руки поламані, руки, що намертво вп’ялися в штурвал. Позбавлені м’язів, оголені моторошно, мов аж обвуглені, фаланги пальців прикипіли до погнутого, скрученого в бублик штурвала.

Вони видовбали весь суглинок, звисаючи головами в кабіну, до ні повернутись, ні розмахнутися, де пальці збиваються в кров, а шкіра обдирається об метал пошматований, і скелет гойдався перед очима, скелет у кріслі пілотському, скелет, що ніяк не хотів розігнути прикипілі до металу фаланги. Наче все ще намагався одірвати пом’яту кабіну од землі, кинути в небо, де для нього і досі гула ще війна і "юнкерси", наповнені бомбами, закручували смертоносну спіраль. Вони задихалися од спеки, од пилюки, що густо висіла в кабіні, наосліп обмацуючи кожен закуток, шпарочку кожну,— десь же мав бути планшет із документами, але планшет чи то випав ще у повітрі, чи вилетів під час удару об землю, а скоріше — зотлів, як зотліло все, що було на пілотові,— знайшли тільки кілька гудзиків, іржею поїдених, не менш іржаву пряжку од портупеї та пістолет, хоч пістолетом трудно було цей шмат

металу й назвати. Іржа обліпила його червоною коростою, і як не намагалися вони дочиститись до металу, щоб розгледіти номер, так нічого й не вийшло. Врешті Юрій Прокопович, боячись, що зітруть і номер, сказав: принесуть додому — спробують відмочити в гасові.

Одчистили од суглинку всю геть кабіну, добралися аж до низу, до гомілок, що тисли на втоплені педалі,— скелет все ще летів у німій непорушності, в мертвій застиглості, і ніщо не в спромозі було зупинити вічний той лет...

Того вечора незвична тиша стояла в таборі. Розмовляли впівголоса, наче боялися потривожити пілота, що застиг у кабіні в розкопаній ямі: кабіну діставатимуть завтра, Юрченко збігав на цегельний завод, домовився про автокран, і труну, теж замовлену, обіцяли завтра зранку привезти: похорон мав відбутися післязавтра з вінками, духовим оркестром, почесною вартою, з салютом трикратним,— Юрій Прокопович встиг побувати і в військкоматі, і в виконкомі селищної Ради, так що все буде як слід, як належить, навіть промовці: військком, і директор школи, і Петро Гринько, наймолодший член пошукового загону. "Що я казатиму? — питав перелякано Юрченка.— Я ж не виступав що ніколи".— "От і виступиш. Візьми ручку, папір та й подумай, що треба сказати".— "Можна, я про війну?" — "Про війну й треба казати. Про війну і про подвиг".— "А тоді показати вам можна?" — "Як напишеш— покажеш".— "То я завтра до вас і забіжу. Увечері. Можна?" — "Забігай, ждатиму".

Одразу ж і подався додому: писати.

Розповідала потім мати Петрова, що замкнувся в кімнаті, навіть обідати не вийшов, як кликали. "Отак би уроки вчив!" Сидів аж до вечора, а як звечоріло, присунув до Юрченка: "Шукайте кого іншого, в мене нічого не вийшло".— "Як не вийшло? Ану, дай сюди!" Взяв папір безнадійно пожмаканий, розгорнув, поніс до столу, до лампи. "Та прекрасно!" — сказав прочитавши. "Це ви навмисне!" — не повірив Петро. "Кажу ж, що прекрасно! — аж розсердився Юрій Прокопович.— Чого б це я мав брехати?" — "Правда? — В Гринька й очі засяяли. Аж розсміявся.— А я хотів був уже порвати".— "Я тобі порвав би! От тільки початок треба трохи змінити. Давай уже разом".

Сіли до столу, стали переробляти. Переписували майже до півночі; закреслювали, писали, знову закреслювали, сперечаючись над кожною фразою. Гринько врешті й не

т

помітив, як од тексту принесеного не лишилося й сліду.

— вдасться, все,— сказав Юрій Прокопович.— А ти казав, що не зможеш!

Провів Петра аж додому, і по дорозі вони все ще говорили про похорон, а льотчик лежав уже в школі, в труні, у вінках та квітах, і на вінку на кожному, на стрічці червовій світилося винувато й печально: "Невідомому". Ні прізвища, ні імені, з якої частини, з якого села, а може, й міста, ні батьків, сестер, братів,— нікого, нічого, все стерто, все зникло у вічності,— лишився лише номер на літакові та пістолет, і Юрій Прокопович наперед уже знав, скільки доведеться пописати у вищі та нижчі інстанції, скільки чекать доведеться, поки появиться бодай одна звісточка... Юрій Прокопович уже знав наперед, що мине багато часу, поки до невідомого льотчика повернеться втрачене ім’я і він знову набуде плоті і крові, бо людина без імені — що сонце без світла: світло погасло — і сонця нема. Тож Юрію Прокоповичу не вперше чекати, а часом і ттагадувати, й отримувати навіть листи, що немає такого, по значиться, а він знову й знову писатиме, вимагаючи подивитися ще раз, і гніватиметься не невідомих отих адресатів, які не хочуть шукати як слід. "Ну чому обов’язково вони бюрократи?" — не витримувала часом Катерина Григорівна, слухаючи чоловікову лайку. "А хто ж?" "Просто заклопотані люди. Ти ж не один до них пишеш!" — "А гроші копи за віщо одержують?" — "А може, його й справді в списках помає?" — "Як-то немає?! — аж підскакував Юрій Прокопович. —— Па війні був, воював, а тепер немає?" '

Коли ж врешті отримував відповідь і було в ній усе, що він ждав, то бюрократи вчорашні одразу ж ставали справжніми хлопцями і хліб свій даром не їли...

Цього разу відповідь на диво дуже швидко прийшла: не встигли й вінки на могилі пов’янути, а Юрій Прокопович уже тремтячими пальцями розривав лист офіційний, сургучем запечатаний. Розгорнув, прочитав.

— Катю, е!.. Знайшовся наш льотчик!..

Стрілець Вадим Олексійович. Лейтенант, двадцять першого року народження, призваний до армії Петіївським військкоматом в тридцять дев’ятому році.

— Твій одноліток,— каже Катерина Григорівна.— Скільки ж це йому було, коли він загинув?

— Двадцять... А може, ще й не було двадцяти.

— Молодший од нашої Лесі.

І такими старими здалися перед чужою юною смертю, аж обох огорнув сум.

— Ну, я побіг.

— Куди?

— До своїх... Покажу, вони ж теж чекають. Та й листа у військкомат треба писати... В нього ж, може, батьки ще живі... Або сестри, брати.

— Л може, іі дружина...

— Дружина? Навряд.

— Л ми коли поженились — забув?

Юрій Прокопович здивовано глянув на Катерину Григорівну: а й справді, коли вони поженилися? Здавалося: скільки живе, стільки з мамою Катею одружений.

— їй-бо ж, не пам’ятає! — розсміялась Катерина Григорівна.

— Ного б це я не пам’ятав! — відповів ображено,— В сороковому, перед війною... Після десятого класу.

— Л ти хоч знаєш, чому я за тебе вийшла?

— Чому?

— По ти без мене отак би її пропав.

— Ну, так і пропав би!.. То я, Катіо, побіг.

— Та біжи вже, біжи,— зітхнула Катерина Григорівна, скільки знала свого чоловіка — і хвилини не всидить па місці. Мимоволі подумала, як їй повезло, що він лишився живий. Боже, як їй пощастило! Аж плакати захотілося од думки цієї...

Л MOJKC, від того, що поруч стояла смерть іншого?

Стрілець так і не встиг одружитись. Була в нього дівчина чи не було, тепер вони навряд чи й узнають; мабуть, що була. І писала, певно, листи: спершу в училище, а потім уже і в частину, на фронт, бо молоденький лейтенант скінчив училище, коли вже почалася війна, тож навряд чи його й одпустили додому... Ну, про це він довідається у його стареньких батьків: Юрій Прокопович уже сьогодні розраховував до них і добратись: електричкою до Києва, а там автобусом, незчується, як і доїде. "А які тепер дороги, забув?" — мамі Каті здавалося, що оце після дощів’там суцільні баюри і машини крізь них пробиваються, паче танки в війну. "Та що ти вигадуєш! — сердився Юрій Прокопович.— Це ж по якийсь там глухий манівець — траса".— "Ти так говориш, паче тією трасою їздиш щодня,— бурчала Катерина Григорівна, збираючи свого чоловіка в дорогу.— Та не дуже там бігай, а то

серце зірвеш...

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: