Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Заліза на дах. А майстрів, щоб усе зробили як слід?.. Хто буде діставати? Хто за всім тим простежить?.. Стрільці?..
— Що ж робити? — розгублено Юрченко.
— 'Гроба взяти будинок па державний баланс... Хай Хоменко пе крутить хвостом!
— Це ж що: знов до Хоменка?
— Тільки до нього!.. Або заждіть: він знову вивернеться, я вже його знаю. То такий, що і в ступі не влучиш... Ідіть прямо до Сергія Макаровича.
— А хто це такий?
— Голова райради...
Голови іге було.
— Сергій Макарович поїхав па села.
— Давно?
— Півгодини тому.
Отже, сьогодні вже пе з’явиться.
— А заступник?
— Іван Федорович в райкомі.
— Bin хоч повернеться?
—■ Іван Федорович? Має ще бути.
Юрченкові діватися нікуди: пе встигне на автобус і сьогодні. Доведеться телеграму додому давати. Ну, нічого, мама Катя побурчить, побурчить та й охолоне — не первина.
Вирішив чекати.
Ніде так не тягнеться час, як у приймальнях. Чекаєш, здається, годину, а на годинник глянеш — і півгодини не минуло. Юрій Прокопович і сидів, і стояв, і свистіти тихенько пробував — заступника все не було.
Та ось задзвонив телефон. Юрченко так і завмер.
— Слухаю... Добре... Добре...— Не відриваючи трубки од вуха, секретарка покивала до Юрченка, що це Іван Федорович.— Іване Федоровичу, одну хвилинку — тут товариш із Києва... Зараз будете?.. Він зараз буде,— сказала, кладучи трубку.
Подякувавши, Юрченко вже й не сідав: чекав коло дверей у кабінет.
. Заступник з’явився за десять хвилин.
— Давно чекаєте?.. Пробачте! Заходьте!
Пропустив наперед Юрченка, наказав секретарці:
— Людонько, викличте до мене Хитька. Щоб одна нога була там, друга тут.
— Так, я вас слухаю! — ще й не дійшовши до столу.
І поки Юрій Прокопович розповідав — коротко, стисло,
мимоволі впавши в темп цього енергійного заступника,— той і хвилини не міг спокійно всидіти: заглядав у папери, висовував шухляди, щось там вишукуючи, і все приказував:
— Так... 'Гак... Слухаю... Слухаю...
Ухопив потім трубку, гукнув:
— Хомсітка!.. Хоменко?.. До мене, негайно!
Хоменко з’явився захеканий (другий поверх, тридцять
дві сходини: Юрій Прокопович порахував за старою фронтовою звичкою).
— Слухаю, Іване Федоровичу.
— Що там у тебе з Стрільцями?
Хоменко лише зараз, здається, помітив Юрія Прокоповича. "Ех, товаришу підполковник, товаришу підполковник! — відбилося на його молодому обличчі.— Уже й поскаржитися встигли!"
— У мене? Нічого. Я порекомендував товаришеві підполковникові звернутися в собез...
— Порекомендував! — фиркнув заступник.— Ти б ще в наросвіту направив!
— Але ж, Іване Федоровичу, будинок Стрільців у нас не на балансі... Він до нас не має жодного відношення...
— А лейтенант, який за нас загинув, теж не має від-7 А. Дімаров, кн, XI
ношення?! — гримнув заступник.— От що, Хоменку, що хочеш роби, а щоб будинок був одремонтований! Ясно?
— Так він же не на балансі! — простогнав Хоменко.
— Візьмемо. Підготуй документи до наступного засідання виконкому. Пошли завтра ж інспектора до Стрільців, а ви, товаришу підполковник, допоможіть старим написати заяву. Він он підкаже, що треба писати. Все, до побачення.— І, не чекаючи, поки вони вийдуть з кабінету, натиснув кнопку: — Людо, давай сюди Хитька!
Хоменко, пояснюючи, що треба писати в заяві, уперто дививсь повз ІОрченка. Образився! Ну, Юрію Прокоповичу з ним дітей не хрестити. Весело майже спитав:
— То інспектор завтра вранці прийде?
— Завтра,— буркнув Хоменко.
— То я його почекаю.— Знав, що тепер прийде обов’язково.
Лише з райради вийшовши, відчув, як натомився. І їсти не хотілося, хоч досі ще не обідав. Та все ж зайшов у ресторан, з’їв тарілку борщу, півкотлети. Запив компотом, розплатився, встав задоволений. Не стільки тим, що з’їв, скільки тим, що тепер мав повне моральне право в Стрільців од обіду відмовитись. Тій нещасній Марії Григорівні не вистачало ще гостя...
Другого дня чекав інспектора. Чекав до дванадцяти. Потім, сердитий, пішов у житловідділ.
— А, товариш підполковник!— аж зрадів його появі завідувач.— Вітаю, вітаю!
— Де інспектор? Чому не прийшов інспектор?
— Інспектор? А я його й не посилав!
— Як не посилали? — задихнувся Юрченко.— Вам же наказано!
— А я маю інший наказ! — Хоменко вже не приховував переможного виразу.— Од самого Сергія Макаровича! Так що, вибачайте, нічим допомогти вам не можу...
Юрій Прокопович — до голови. Не знав, що йому зараз скаже!
— Зараз доповім.— Та не встигла секретарка підійти до дверей, як вони одчинилися різко — вийшов заступник.
— Зайдіть-но до мене!
— Я до голови,— відповів Юрій Прокопович, відчував образу й па заступника. Дати слово й не дотримати.
— А ви спершу до мене зайдіть!
Юрченко — що робити лишалось — пішов поперед заступника.
— Таки перебіг нам доріжку: поперед мене ускочив! — сказав йому заступник.— До голови не йдіть — без толку.
— А куди ж — у райком?
— В райком теж без толку: перший поїхав, а другий у відпустці. Ви от що: їдьте в область. Негайно. Єдиний, хто може на нашого голову вплинути, це голова облвиконкому. То як?
— Поїду! — сказав йому Юрченко.— Сьогодні ж поїду!
— ІІу, ні пуху вам ні пера! І той... Подзвоніть... Щоб я був у курсі... Ось вам мій телефон...
Вийшов з райради весь на поїздку заряджений — на автобус і в область. Кинувся купувати квиток — всього троячка лишилася. Не міг пригадати, де гроші посіяв. Ну, купив дещо в гастрономі вчора та сходив разок у ресторан... Ех, що й рахувати — треба дзвонити додому!
Розшукав пошту, замовив розмову.
— Дівчинко, золотко, якщо можна — швидше: в область спішу!
Сидів, як на голках: автобус, що на нього вже й квиток у кишені, за півгодини відходить.
— Нагадайте їм, дівчинко!
Врешті дали.
— Катя?.. Катю, це я!
— Спасибі, що хоч озвався! — Катин здалеку голос.— Ти що там, у прийми пристав?
— Катю, потім асе розкажу!.. А зараз вишли гроші... П’ятдесят! До запитання... Ні, по сюди — прямо в область!.. Головпоштамт, до запитання... Телеграфом, щоб сьогодні й одержать!..
— Та що там трапилось? — В голосі дружини вже тривога.
— Нічого особливого... Потім розповім... Вишли ж негайно... Телеграфом... Гаразд?
Аж зросився потом — так догукувався.
— Дякую, дівчинко! — І біжка до автобуса...
Повернувся з області після обіду другого дня: ледь пробився до голови облвиконкому. Голова спершу пообіцяв послати листа, Юрченко вблагав подзвонити. І всю дорогу назад, поки їхав в автобусі, знову й знову пригадував слова голови облвиконкому:
— Ви що, самі не могли все це вирішити?.. На найближчому засіданні, так!..
Поклав трубку, сказав:
— їдьте спокійно додому: все зробимо.
Але Юрій Прокопович додому не поїхав — повернувся в Петіїв. Мав простежити, щоб інспектор чогось не наплутав у акті (мало яку вказівку міг йому дати Хомен-ко!). Та й узяти для шкільного музею портрет лейтенанта Стрільця.
Марія Григорівна довго не могла вибрати, який саме оддати. Наче це були живі діти і всіх однаково жалко. Врешті сказала:
— Вибирайте самі.
А коли він вибрав, і зняв, і в рушник, нею ж поданий, загорнув акуратно, попросила несміливо:
— Дайте, я на нього хоч гляну востаннє.
— Не надивилася! — буркнув Олексій Іларіонович: йому знову стало зле, він лежав на лежанці.
Портрет тепер висить у шкільному музеї над стендом з особистими речами лейтенанта Стрільця.
Пряжка од портупеї.
Гудзики од гімнастерки.
Очищений од ірлй пістолет.
А Юрій Прокопович знову не має спокою: муляє думка про старих, які лишилися в ІІетієві.
Думає так: ну відремонтують, ну все зроблять як слід, а далі? Далі як житимуть, хворі та немічні? Ну води їм коли принесуть, дров нарубають, а ту воду нагріти щодня, а хату натопити щоранку, а сад, а город? Лише палива запастися на зиму — побігати треба. А взимку, як снігом завалить?..
Пригадує житловий будинок, отой, "Сільгосптехніки", і думає: а чому б... Чому б не дати старим однокімнатну квартиру? На першому поверсі. Щоб не високо було і підніматися.
Тільки пі, пе дадуть. Он який список висить в райжит-ловідділі. Той будинок давно вже поділений і переділений. Кожен уже й замок купив до своєї квартири. Й меблі в думках розставив давно: де ліжко, де стіл, де сервант...
Але ж мусить бути вихід якийсь!..
Мучився, думав і одного разу наче в голову стукнуло: а якщо поговорити з людьми? З отими, що збираються 'заселити будинок? Може ж, кому однокімнатна не дуже й підходить? Пере, бо нічого більше по світить. А тут будинок відремонтований щойно, двір, сад, ще й город. І сарай, і гараж— можна поставити, а набридне грубку
годувати щодня — будь ласка: парове опалення автономне! Засипав вугілля в плиту й гуляй собі паном! Він, Юрченко, коли б перед ним отака стояла дилема, й хвилини не думав би: тільки будинок! Там же ще й дві кімнати до того, а не одна. А що купатися ніде, так і ванну можна поставити. Все можна зробити: для молодих рук нічого не страшно!
А дітям простір який! І яблука, й груші, й городина...
І загорівся Юрій Прокопович: поїду! Поки будинок не кінчили. Бо тоді буде важче.
От як тільки про це мамі Каті сказати?
молоко-
молою-
МОЛОКО!
Чоловік я помітний, і на мене й досі поглядають жінки, Й досі, повторюю, бо розміняв уже п’ятий десяток, критичний той вік, коли молоденькі жінки та дівчата починають поступатися місцем в трамваях, тролейбусах та іншому громадському транспорті. У свої сорок дев’ять маю пишну чуприну, благородно сивизною підсріблену, лискучі брови й жодної зморшки на тугому обличчі. Знайомі кажуть, що я дуже схожий па Гаріна з відомої повісті Олексія Толстого, і я щотижня старанно підправляю свою акуратну борідку. Зовнішність мас неабияке значення для моєї діяльності, бо я майже щотижня виступаю перед аудиторією від товариства "Знання". А від того, як ти зодягнений, який маєш вигляд, значною мірою залежить твій успіх, і коли я ловлю зацікавлені погляди жіночі, то знаю напевне, що причиною цьому не тільки моя красномовні сть.
Отже, фізично я чудово зберігся: ще ні разу не лежав у лікарні, всі грипи, всі пошесті, од яких страждає заци-вілізоване людство, обминають мене, а до рота мого ще жодного разу не заглядав стоматолог. Та й, маю надію, ие загляне ніколи: зуби свої, білі та рівні, я успадкував од діда, який прожив до ста літ і цвяхи перекушував; тато теж досягнув би столітнього віку, коли б не загинув у минулій війні.