Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Поруч лежав білий вузлик, вона трималася за нього рукою, наче боялася загубити.

Дідок якось мигцем глянув на Юрченка, він, певно, спершу й не усвідомив, що до них зайшов чужий чоловік, бо підскочив до жінки, ткнув у неї пальцем.

— От подивіться: в дорогу зібралася!.. Та куди ти поїдеш, луб’я старе!

Лише тепер побачив Юрченко, що жінка в літах, велике обличчя її виглядало з хустки всіма назбираними впродовж життя зморшками. Вопи тремтіли, трусилися ображено й болісно. Ось губи смикнулися, зламались, вона хотіла, напевне, щось сказати, хустка, мабуть, здушила за горло, бо жінка смикнула її, вивільняючись. Тоді запитала:

— Ви... од Ваді?

А очі вже вбирали його всього: з надією, з тугою, з безмірним стражданням.

— Так, я од Вадима,— відповів через силу Юрій Прокопович.— Учора був на могилі...

— На могилі! — повторила, мов сомнамбула, жінка, і з очей її, омиваючи вологе обличчя, полилися знову сльози. Обернуте до Юрченка лице було застигле, як маска, а сльози текли й текли, збиралися в зморшках важкими краплинами.

— Ну, от маєш! — закричав знову дідок.— Ти хоча б чужої людини посоромилась!

— Вони ж од Ваді, Альошо! — обернулась до нього жінка.— Од Ваді!

— Чув сам — не глухий! Може, хоч тепер передумаєш їхати?

— Та куди вже їхати,— сказала, все ще плачучи, жінка. Зсунула хустку з голови й одразу ж мов іще дужче постарішала: волосся було сиве, аж біле. Хустка впала до ніг — вона но нахилилася навіть, бо навряд чи й по-

мітила. Сиділа непорушна, потім важко зітхнула, стала розстібати жакет.

— Отак воно краще! — мовив дідок.— А то: поїду, поїду!.. Загорілося, як на пожежу!

— Я ж до Ваді, Альошо! — Сльози знову полилися з очей.

— Нате вам знову! — з досадою махнув рукою дідок.— І що ви накажете з цією жінотою робити?

Юрій Прокопович все ще стояв ні в сих ні в тих біля дверей.

— Ти хоч би запросив їх до кімнати,— сказала жінка, вона була вже в кофтині.

— Спасибі, що підказала! — відповів саркастично дідок.— Ходімо, поки вона тут наплачеться.

Тут було набагато чистіше й світліше. Там варили і їли, а то, гляди, й спали, тут же, на металевому високому ліжку, подушки були білі та пишні, ще й доріжка мережана поверх яскравої ковдри. Та не на ліжко — на стіни дивився Юрій Прокопович: стіни були увішані поспіль портретами. Портретів було не менше двох десят-ків; більших, ще більших і зовсім уже великих, у рамах і без рам, під склом і незасклених, мальованих олівцем, акварельними й олійними фарбами навіть. Ціла галерея портретів, любовно по стінах розвішаних, то в рушниках, то у квітах,— од дверей починаючи аж до самого ліжка, та й над ліжком, па килимі, чи не найбільший,— з кожного дивилися па Юрчопка ті ж самі очі, світилося одне й те ж обличчя.

— Оце як бачите! — сказав дідок насмішкувато.— Як побачить маляра, то вже не одстане. Скільки їх тут по-потовклося — із ліку вже збились. А їй усе мало. Всю землю ними завішала б... Жінка, що з неї й питати! А ви, певно, натомилися з дороги? Присядьте та відпочиньте, а я піду гляну, що вона там робить.— Чи не боявся, що жінка знову надумається їхати?

Юрій Прокопович сів і одразу ж побачив уже на столі фото, в саморобну рамочку вставлене. Хтось її старанно випиляв, заполірував, ще й помережив легким, як паморозь, візерунком. Юрій Прокопович сам колись у шкільні роки випилював, брав навіть участь у виставці, але йому ще не доводилось бачити такої тонкої роботи. Наче не дротом, не голкою навіть — павутинкою водили по дереву.

Не витримав, підсунув ближче, і на нього глянули

зблизька ті ж очі, що й на портретах. Глянули ясно, сонячно, приязно: молоденький лейтенант, мабуть, був саме в тому настрої, коли хочеться обійняти весь світ. Мундирчик новісінький, "кубарі" в петлицях, портупея, що пахне свіжою шкірою і так приємно порипує при кожному русі,— Юрій Прокопович сам колись вийшов отаким із училища, сяючи, як щойно карбований гривеник.

І важко, неймовірно важко повірити, що оцей лейтенант щасливий і отой замурований в кабіні скелет був однією й тією ж людиною...

Зітхнувши, Юрій Прокопович одірвався од фото, прислухався. По той бік дверей лунало якесь шамотіння, приглушений брязкіт. "їсти готують!" Поморщився, так йому стало незручно. Звівся сказати, щоб не готували, що він скоро й поїде, та одразу ж подумав: можуть образитись. Знову сів на стілець. "Отакі-то діла, лейтенанте!" А лейтенант все усміхався, ясно й привітно, лейтенант свіжою портупеєю порипував, а "кубарі" на петлицях сяяли святково й молодо...

— Цс наш сип,— сказав дідок, зайшов так непомітно, що Юрченко аж здригнувся. В одній руці ніс гра-фиичик з якимось брунатним напоєм, в другій — тацю з хлібом,— Вадим Олексійович... Л я, між іншим, Олексій Іларіопович... Так і звуть: Олексій Іларіонович. Хто, конечно, но гребує...

Юрченко підхопився, назвався.

— Юрій Прокопович?.. Ага... І в якому чині ви починали воювати, якщо не секрет?

— Лейтенантом... Як і Вадим.

Олексій Іларіонович мовчки пожував губами.

Коли сіли за стіл та налили з графина в чарки (четверту поставили теж, і тарілку, й виделку, і підсунули четвертий стілець)... коли палили в чарки отого напою брунатного, Юрченко тихо сказав:

— За світлу пам’ять вашого сина!

Жінка, мати Вадимова, Марія Григорівна, знову заплакала, обличчя ж Олексія Іларіоновича зібралося в кулачок, а борідку аж повело набік. Він її смикнув*, поставив па місце, запитав гостя:

— Скільки можна рюмсати, не знаєте?

— Я, Альошо, не плачу...

— Ого краще!.. Ти чуєш: товариш військовий пропонує випити за нашого сипа!

— Тобі ж, Альошо, не можна... Лікарі...

т

— Що лікарі?.. Лікарів слухати — на світі не жити!—Старий з викликом вихилив чарку й одразу ж знову палив.— Серце!.. Наче в мене одного тільки серце!.. Ііагато вони знають, твої лікарі!...

Марія Григорівна зі страхом дивилася на чарку, вдруге наповнену, але вже не казала нічого. Сама ледь пригубила, не їла нічого, підкладала тільки Юрію Прокоповичу.

— Ви їжте, їжте...

Юрій Прокопович дякував, їв майже через силу: відчував на собі колючий погляд старого. Щоб позбутися відчуття гнітючої якоїсь провини, поцікавився, показавши на фото:

— Рамочку де замовляли?

— Ніде,— відповіла Марія Григорівна.— То все Альо-та.

— Дуже красива! Я так і не зміг би.

Старий налив ще раз у чарку. ("Альошо!" — зовсім уже тривожно сказала Марія Григорівна), випив, наче отруту, рвучко відставив.

— Ти от що, воєнний, скажи... Ми люди темпі, мало що розуміємо, а ти по академіях вчився. (Звідки він узяв ті академії?) Ми сидимо собі в запічку, сидимо й нічого не метраємо... А ти нам скажи: чому ми так воювали? Той підступ...

Що підступ? —за поречтів Юрій Прокопович. І те, що старт"! раптом звернувся до нього па "ти", й саме запитаним ного не здивувало. І’іп мов на нього чекав, поки сидів за столом. — Якби воювали погано, то не дійшли б до Берліна.

— Я не про те! — з досадою одмахнувся Олексій Іла-ріопович.— Ти Берліном очі мені не замазуй!.. Ти про початок кажи!..

— Що ж про початок... Воювали й тоді, як могли. Перемагати вчилися...

— Училися! — фиркнув старий.— Фінська війна не навчила?.. Де були ваші голови, коли перли прямо на доти, в лоб? Обійти не могли?.. Лінія Манноргеима!.. Скільки було її, тії лінії? П’ятдесят — сто кілометрів, а далі хоч саньми заїжджай?.. Так чого ж лізли на доти?

Юрченко хотів відповісти, що не так усе просто, як отут, за столом, але Олексій Іларіонович раптом зірвався, підбіг до невеликої шафи, рвонув на себе дверцята —■ звідти так і посипались на підлогу папки.

— Ось!.. Ось тут у мене зібрано все!

Зібрав з підлоги, повисмикував з шафи — оберемок, не менше! — кинув на стіл.

— Альошо! — застережно сказала Марія Григорівна, та він і вухом не повів: розсунув посуд, став перекладати папки.

— Вам треба Київську операцію?.. Знайдемо й Київську... Тут усе с... Усе.

Висмикнув папку. Розв’язав, розкрив, і перед очима Юрія Прокоповича аж замиготіли вималювані старанно схеми боїв, із стрілами, червоними й чорними, з номерами армій, дивізій, полків ворожих і наших. Схем було кілька десятків, весь перебіг операції Київської, всі удари й контрудари були нанесені з такою скрупульозною точністю, аж Юрченко спершу не повірив, що їх вималював старий оцей чоловік.

— І все це ваша робота? — спитав зачудовано.

— Та вже ж, що не дідькова! Я всю вашу війну обпов-зав, усі шапці облазив, так що похибок тут годі шукати: відбито все, як було, lice мов на долоні.

Просиділи над тими папками до пізньої ночі, а старий все не вгамовувався. Часто зривався па крик, морщився болісно, мов од нестерпного болю зубного: "Та ви що, зовсім осліпли: не бачите, куди він націлився?" І Юрій Прокопович уже думав, що для старого війна ще не скінчилася, він жив у ній, у тому сорок першому році, коли ще був живий його син, переживаючи гостро кожну нашу поразку, кожен невдалий маневр. Війна давно одгриміла, а в ньому гули ще гармати. Дідами стали вже ті, що в сорок першому йшли молодими в бої, а його юний син продовжував щодня підніматися в небо на своєму винищувачі. Бо він, його батько, навіки застиг в сорок першому.

Приголомшений Юрій Прокопович довго не спав. Лежав у тій світлиці, де сперечалися, і мулько й незатишно було на м’яких та пишних перинах.

Пригадав, як Марія Григорівна вже пізно ввечері, коли вони врешті покінчили з численними схемами, сказала, благально торкнувшись його рукава:

— Розкажіть про нашого Вадю.

Вона теж не спала допізна: прибравши посуд, підсіла до столу, мовчки слухала, як вони сперечаються. Юрій Прокопович відчував на собі її погляд, вона немов хотіла

інно щось спитати, та все не наважувалася — лише зітхала тихенько, а велике обличчя її ще більше бралося зморшками. Коли ж нарешті вони закінчили розглядати ті схеми й Олексій Іларіонович одніс папки до шафи, попросила тихенько:

— Розкаяїіть про нашого Вадю.

І ще жодна розповідь не давалася так важко Юрчєн-кові, хоч він, власне, з цим і приїхав: розповісти батькам яро великий подвиг їхнього сина. І як його відшукали. Не сказав тільки ні про череп, ні про скелет: знав, як їм буде важко це слухати. Тож Вадим, їхній син, не стирчав у кабіні пом’ятій моторошно оголеним скелетом, а сидів, як живий.

Розповів і про майбутній пам’ятник: літак, націлений ввись,— так розповів, наче той літак уже був над могилою.