Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Так що в мене,*як кажуть, все попереду.

Ще в студентські роки я виробив для себе суворий режим, якого й дотримуюсь. Встаю рівно о шостій, не дозволяючи собі і секунди поніжитись у ліжку: навіть у медовий місяць зіскакував хвилина в хвилину. Ковдру геть, гантелі до рук, навстіж вікно, а то й двері і — і... раз-два!.. раз-два!.. Щоб аж м’язи тріщали... Потім душ: гарячий — холодний, гарячий — холодний, розтирання й масаж: я люблю своє тіло, пружне, як у спортсмена, не даю

ііому ніколи розслабитись. У здоровому тілі здоровий і дух: без хвастощів можу запевнити, що я ніколи не знав, що таке зневіра, вагання чи розпач. Сплю спокійно та міцно, бо не знаю докорів сумління.

— Ти машина! — вигукнула якось перша моя дружина (тоді саме в нас дійшло до розриву).—Безсердечна машина!

Я одразу ж вказав на нелогічність її висновку: машина

i серце — предмети несумісні. А оскільки в мене таки є серце, то я не можу бути машиною.

— Машина!.. Машина!.. Машина!...— закричала вона, затуляючи долонями вуха.

З першою дружиною моєю, Оленою, я прожив рівно сім місяців. І в тому, що наше спільне життя так рано урвалося, не вбачаю своєї провини. Одружувався з найсвя-тішими намірами: створити взірцеву сім’ю. Втілити теорію в життя, досягти ідеалу, що його підсвідомо прагнуть мільйони молодих моїх співвітчизників (побачили б ви, як слухають вони кожне слово моє!),— що може бути прекраснішого! У першої дружини аж щоки пашіли, коли я говорив про сім’ю, яку ми збудуємо, але вона мала досить-таки своєрідне уявлення про цей чарунок людського суспільства. У погляді на життя в неї годі було питати здорового глузду: переважали емоції.

Емоції, звісно, річ непогана, коли вони в міру, людина без емоцій душевно бідна, обмежена, вона, по суті, глуха

ii ('.міма... Я сам, наприклад, можу розчулитись, схвилюватись до сліз ’їй то в кіно, чи над книжного, мені не байдужі витвори мистецтва, а пісня може просто-таки полонити, бо сам маю неабиякий голос і слух, і мені говорили не раз, що даремно не став співаком. Люблю найбільше співати, коли лишаюсь наодинці з природою, пісня сама рветься з грудей, все в мені аж бринить, видзвонює, тіло стає світле й легке.

Пам’ятаю, як колись у Карпатах забрався на Говерлу, на саме верхів’я. Вже на середині підйому з’явилися хмари, супутники мої одразу ж повернули назад, бо одягнені були зовсім по-літньому, а з таких хмар можна було чекати всього, я ж уперто дерся все вище й вище, хоч уже й справді став зриватися сніг і подув пронизливий вітер. Коли ж видерся на вершину і хмара торкнулася моєї голови, а під ногами, скільки бачило око, засиніли гори, пісня сама полилася з грудей. Спускався геть обліплений снігом і співав.

То були незабутні хвилини!

Отже, емоції — річ не така вже й шкідлива, за одної лише умови: якщо ви володієте ними, а не навпаки.

Першу ж дружину мою день і ніч обсідали емоції.

Пам’ятаю, як невдовзі після одруження ми вийшли в парк і дорогу нам перебігла зграйка дітей. Побачивши їх, Олена так і завмерла:

— Глянь, яко чудо!

Діти й справді були дуже милі: нагадували пухнастих курчат. Нони й бігли за вихователькою, заклопотано-поважною жінкою, паче курчата.

Діти котилися пухнастими кульками, а молоденька дружина моя, припавши до мене, раптом спитала:

— Ти знаєш, чого мені хочеться? Отакої, як оно, дівчинки.

Вона вся так і світилася, дивлячись на ту дівчинку.

— Та глянь же, яке воно симпатичне! Ну, невже тобі но хочеться її поцілувати?!

Я відповів, що но хочеться. А якби й захотілося, то все одно я собі по дозволив би цього зробити. Цілувати дітей — негігієнічно.

Дружина якось дивно подивилась на мене.

— Ти нічого не розумієш! — сказала.— Які ви всі — чоловіки!..

Я ж розумів лише одне: дружині моїй раптом захотілося дитини. Вчора ж іще погоджувалась, що дитину заводити рано: ми не мали навіть власного закутка. Що дитина зв’яже нам руки, не дасть закласти нормальні підвалини подружнього життя. Вчора вона охоче погоджувалась — ми спершу повинні утвердитись в житті, а потім уже думати про дітей... І ось тобі маєш!

При знатися, я аж образивсь. Але стримався вчасно (аутогохше тренування, півгодини щоденно), взяв її під руку.

— Пройдемося в кінець он тієї алеї.— Треба було ізолювати її від подразника.— Глянемо, як розлився Дніпро.

Ми вийшли на знайоме узвишшя, подивилися вниз. Київської ГЕС тоді ще не було, весняні води ніщо не затримувало, Дніпро розлився ген аж до обрію, скрізь, куди гляпоти,— лише вода, лише плеса безмежні, блакитні од весняного неба.

— Глянь, яка блакить! — сказав я дружині.

— Як очі дитини! — вперто сказала вона.

У мене одразу ж зіпсувався настрій.

-— Ходімо додому!

— Якщо ти вже так хочеш...

А вночі вона раптом розплакалась. Мовчки, одвернувшись до стіни, здригаючись усім тілом. На запитання, що сталося, з досадою відповіла:

— Нічого...

— Послухай, це смішно!..

— То й смійся...

— Через якусь дурну примху псувати настрій собі й мені! — Я вже по-справжньому розсердився на неї.— Ми ж з тобою, здається, умовились: матимемо дитину лише тоді, коли досягнемо відповідного матеріального рівня. Ми не маємо права започинати нове життя, не створивши для нього певних умов...

Вона чи то схлипнула, чи то засміялася, а коли я спробував пригорнути її, відхилилася:

— Я хочу спати...

А вранці просила пробачення. Казала, що сама не знала, що з нею скоїлось...

Я великодушно пробачив. Знову розповів про сім’ю, про паш обов’язок перед суспільством і державою, про майбутнє покоління, яке ми покликані виростити.

— Знаю вже, знаю! — обірвала мене моя юна дружина.— Ти мені сто раз про це казав!

* Повторю і двохсотий, якщо це буде потрібно. Не про себе ж дбаю — про майбутнє нашої сім’ї.

Не сказала більше іі слова. Вистачило, мабуть, глузду "розуміти, що н маю рацію.

Па сьомим місяць ми розійшлися. І я й досі хвалю себе, що не погодився нажити дитину. Во, не кажучи вже про неминуче травмовану психіку майбутньої людини, довелося б вісімнадцять років платити аліменти. Двадцять п’ять відсотків з усіх видів заробітку! А оскільки я людина чесна і мені й на думку не спало б що-небудь приховувати, то й сплатив би все до копієчки.

Майже сотня в місяць, тисяча двісті щороку. Двадцать неповних тисяч — ось вам ціна медового місяця! Гадаю, іцо не один молодик сто разів подумав би, перш ніж поспішати до загсу, коли б на хвилину присів та й зробив отакий підрахунок.

Після розлучення довго не міг дивитися на дівчат: так і здавалося, що за кожною — тінь судового виконавця. Усміхаєшся, граєш очима? А скільки тисяч коштуватиме мені твоя усмішка?

Вдруге одружився вже в тридцять років. Кажуть, ЩО до двадцяти п’яти чоловік жениться сам, до тридцяти люди женять, а після тридцяти й сам чорт не оженить. Тож і мене, в мої тридцяті, років, познайомила з майбутньою дружиною сваха.

Так, так, но дивуйтеся — сваха. Сваха абсолютно сучасна, з дипломом про закінчення вузу, розумна й начитана, до того ж відносно молода й достобіса вродлива.

Познайомився з нею на весіллі в товариша. Елегантпа блондинка, зодягнена з отією скромністю, що її дозволяють собі гарні жінки. Як картина: що довершеніша картина, то скромніша пасує їй рама. Жодної крикливої деталі в одязі, жодної зайвої прикраси, хоч прикрас, пересвідчивсь я потім, було в неї більш ніж потрібно: золоті каблучки й кулони, сережки та брошки, намисто й кольє з коштовного каміння, навіть перстень з діамантом, за який можна було б купити новісіньку "Волгу".

— Ти чому його по носиш? — запитав я якось.

— Він дуже крикливий.

Того вечора на пій були мініатюрні сережки з бірюзою — і більше нічого.

Товариш підвів мене до неї:

— Виаііомтесь: мій найближчий друг. Л це — моя мила сусідка.

Потиск її руки був міцний і гарячий.

— Ви відьма? — спитав я її, заглядаючи в очі.

Брови її звелися здивовано.

— Всі київські красуні, як правило, пароджуються на Лисій горі, потім щоночі катаються на своїх чоловіках.

Вона усміхнулась, зацікавлено подивилась на мене.

— На жаль, на моєму чоловікові не дуже покатаєшся.

— Такий норовистий?

— Просто далеко працює...

"І довго він там працюватиме?" — хотів запитати, але вчасно прикусив язика. Не все одразу, голубе мій, не все одразу!

— Ну, як? — спитав мене згодом товариш.

— Екстраклас!.. Слухай, старий, чоловік її й справді далеко?

— Далеко.

— А чому ж вона по поїхала з ним?

— А це спитай у неї. Вона тобі краще пояснить.—

В його інтонації и відчув якийсь натяк, щось неприємно' вкололо мене. "Ого! — сказав я собі.— Ти що, вже став

ревнувати?" Бо вона мені все більше подобалась. До того ж була заміжньою.

Від першого одруження минуло п’ять років, а я не мав іще дівчини. Не тому, що не стрічалися, а тому, що я не її напився з новим одруженням. Тож уникав дівчат, а особливо молоденьких вдовичок. Бо рано чи пізно почнуться докори, сльози, істерики: жити без тебе не можу, втоплюся, а то й повішуся або, найстрашніше, напишу в місцевком чи партком. А там уже як викличуть на килим, то проклянеш і ту мить, коли познайомився. Тож я взяв собі за правило уникати дівчат й удовичок, а заводив знайомства з заміжніми. Тихо, мирно, без скандалів, посягань на твою чоловічу свободу. Якщо, звісно, не збудиш безпідставних надій. Що без тебе, мовляв, уже й жити не можу. Тут стережися: покине свого чоловіка й прибіжить іще тепла з постелі. Такі жінки сміливі відчайдушно... Чим не тема для дисертації: "Біологічні основи поведінки представниць кращої половини роду людського".

Але годі про це — повернімося до весілля.

Весілля було як весілля: котилося добре набитою колією. Товариш мій, лисий уже нарубок в тому небезпечному віці, коли юні дівчата починають називати тебе "дядьком", сидів поруч з молодою з таким блаженним обличчям, що хотілося пройтись но ньому наждаком. Молода, в міру юна і в міру вродлива, досить успішно грала роль невинної голубки, хоч уже знала напам’ять кожну пір’їну з постелі п сусідині кімнаті. Батьки молодих розчулено блимали іі любили одне одного так же палко, як згодом будуть ненавидіти. Гості ио черзі зводились і, затинаючись, проголошували убогі тости: мимрили про щастя й любов. Нахиляючись до рожевого вушка своєї сусідки, я знущався з них як міг, аж поки вона грайливо сказала:

— Боже, який ви нехороший!..