Містечкові історії - Дімаров Анатолій
В мене найсерйозніші наміри щодо вашої дочки, ви мене, гадаю, уже взнали, і кращого зятя вам годі й шукати.
— Так... так... Де ж це вона?
— Марійка? — мені стало смішно.
— Книжка... Я... кхм... кхм... маю показати вам ще одне рідкісне видання.
Так мені й не судилося того дня почути ясної відповіді: Всеволод Маркович щоразу втікав до стелажів.
Навіть не попрощавшись із Марійкою, лихий на весь світ, я подався па електричку...
Сваха, коли я розповів про невдале сватання, реготала до сліз.
— Бідненький мій котику! — погладила вона мене, як малого.— Не журись, все буде гаразд. Я сама спробую з ним поговорити. А оскільки ти позбувся й кімнати, то лишайся ночувати в мене.
Другого дня, вже надвечір, подзвонила мені на роботу:
— Котику, можеш не продавати свій весільний костюм!
— Правда?
— І черевики, які я тобі подарувала. Приходь зараз же, я тобі все розповім.
Я щодуху кинувся до неї. І застав у неї Марійку.
— Знайомтесь: ванта наречена.
Од радості я кинувся цілувати не наречену, а сваху.
— Ви бачите, Марійко, як він вас любить! — вивільнилась з обіймів. І, поправивши розкішне волосся, скомандувала: — А тепер, мої голуб’ята, до етолу! Мусите ж хоч чим-небудь віддячити своїй свасі! Тож відсвяткуємо маленьке весілля.
То було иайпрекрасніше в світі весілля. Ми пили, жартували, кричали одне одному "гірко", цілувалися навперехрест, ми пустували, як діти, й отямилися лише тоді, коли годинник пробив пі в на одинадцяту.
— Чекаю! — гаряче шепнула мені на вухо коханка, і я, провівши Марійку, повернувся до неї...
Зрозумійте мене правильно: я був їй безмежно вдячний. За Марійку, за те, що їй так швидко вдалося умовити старого, за те, що моє життя віднині міцно й надійно влаштоване. У ті хвилини я її любив як ніколи.
Щиро казав:
— Як я жалкую, що ми не можемо жити втрьох: я, ти і Марійка.
— А куди ти подінеш мого чоловіка? — питала вона лукаво.
— Я його вб’ю!
— Котику, швидше він тебе вб’є! — В її словах пролунала гордість.— Ти ще не знаєш мого чоловіка...
Згуляли весілля. Я оселився в котеджі. Всеволод Маркович виділив нам дві кімнати вгорі, залишивши собі лите кабінет, Опав же внизу, у вітальні. Там же, в невеликій кімнатці, жило й чудо-юдо, Мартина-Мартин, я так і по міг второпати, якої вона статі. Тож, по суті, весь другий поверх належав мені, бо я згодом зайняв і кабінет: адже треба десь готуватись до лекцій! — і тесть переніс частину книжок у вітальню. Все це робилося тихо та мирно: я зроду-віку не терплю сварок, і якщо поміж мною та Всеволодом Марковичем кілька разів пробігали чорні кішки, то, повірте, не з моєї вини!
Кішка перша. Вперше я посварився із Всеволодом Марковичем за місяць по весіллі. І причиною сварки була Мартппа.
Це чудо-юдо, цей шмат заліза раптом став виявляти людські почуття: закохався в старого! Розпікався на вогні невдоволеїшх пристрастей, судомився од любовної туги. Де ви, фантасти, автори космічних шедеврів? Я реготав, я гинув од сміху, та веселощі мої тривали недовго: професор був сліпий, наче кріт, він не помічав навіть, чому залізо так біля нього скрегоче.
І Мартппа, по діждавшись відгуку иа свої почуття, заходилася трощити паш посуд. Отой дорогоцінний сервіз із старовинного фарфору. Но всьому будинку виск і брязкіт лупав, коли вона мила чашки й тарілки. І коли я
якось не дорахував двох тарілок і трьох кашок, мені, повірте, було вже не до сміху.
— А де решта?
— Розбились,— металевим нутром проскрипіло Марти-нище: вона вміла говорити, не розтуляючи рота.
Як я того разу стримався, не знаю й сам. Взяв гроші, пішов у господарчий магазин, купив чотири найдешевші миски і чотири чашки.
За кілька днів двох мисок як не було.
Я ще раз сходив у магазин, хоч, повірте, не так весело було це робити.
Мартинище невдовзі розтовкло ще три чашки.
Тоді я взяв чистий аркуш паперу й підрахував: протягом тижня розбито дві миски й три чашки. Вісім мисок і дванадцять чашок щомісяця. В рік же сто тридцять чотири чашки й майже сотня мисок. Цо коли любовна лихоманка не прогресуватиме.
Проставив ціну й показав папірця своїй юній дружині. Майже двісті карбованців щороку на вітер! — чи не занадто? Двісті карбованців!
— Вирішуйте з татком,— заховалася одразу ж за батькову спину Марійка.
Я спустився до тестя. Вигляд у мене був наймирніший, хоч всередині все так і кипіло.
— Що це? — спитав здивовано Всеволод Маркович, коли я поклав перед ним папірця.
Я пояснив терпляче.
Всеволод Маркович неспокійно ворухнувся в кріслі.
— І що яг ви... кхм... кхм... збираєтесь з цим рахунком робити?
Я йому пояснив, що таку людину не можна тримати в домі. Адже вона виявляє всі ознаки шизофренії: сьогодні посуд товче, а завтра візьметься за нас. Тож краще, поки не накоїла якогось більшого лиха, звільнити. Розстатися тихо-мирно.
— Мартину привела моя покійна дружина,— сказав тесть.
— То й що?.. Нехай тепер Мартина б’є все підряд?
Всеволод Маркович раптом поліз до кишені, вийняв гаманець. Відрахував кілька десятків купюр, поклав переді мною.
— Що це?
— Візьміть,— сказав, на мене не дивлячись.— Двісті карбованців. За рік наперед.
Я ображено звівся. Прийшов до нього, як до рідної людини, а він мені плюнув у душу.
— І заберіть вашу... кхм... кхм... записку.
Не взяв ні записки, ні грошей — вийшов мовчки з вітальні.
Кілька днів я з ним не вітався. Марійка теж ходила заплакана, тесть усе більше горбився в своєму улюбленому кріслі. Нудо-юдо ж все дужче гримотіло залізом. І товкло далі тарілки.
Коли вона розбила й супницю, я врешті не витримав: вирішив поговорити з нею наодипці. Діждавшись, поки Всеволод Маркович пішов на роботу, а Маруся подалась до крамниці, спустився на кухню.
Мартина саме перемелювала на м’ясорубці м’ясо. Важке обличчя її розмірено хиталося взад-вперед, взад-впе-ред — шатун якийсь, а не лице! Моя поява не справила па неї аніякісінького враження: все так же вищала м’ясорубка, тріщали кістки. А в раковині лежала гора немитого посуду. І отой поки що непотовчений посуд додав мені снаги зупинить цю машину.
— Ви можете хоч на хгшлипу полишити свою м’ясорубку?
Ручка постати: крутнулася, Мартина обернулась до мене непорушним лицем. Хоч я відчував, що вона мене ненавидить.
Добро пам’ятаю, відколи вона мене зненавиділа. Але ж не міг я, як кожна нормальна людина, пройти повз те, що гроші лежать пораховані й Мартина щоразу бере, скільки їй заманеться. На базар чи в крамницю. Сьогодні десятку, а завтра й усі двадцять п’ять! Спробуй проконтролювати, куди вона їх витратила. А потім понуре:
— Хазяїне, там уже грошей немає,— Наче йдеться про дрова чи картоплю.
Хазяїн, тобто Всеволод Маркович, боре пачку грошей і, но рахуючи навіть, кладе на буфет.
Я, звісно, міг би й промовчати: гроші не мої, але ж як-не-як був членом сім’ї і ніс певні обов’язки.
— То що ви... кхм... кхм... пропонуєте?
— Пропоную робити те, що в усіх нормальних сім’ях робиться: видавати їй щоразу певну кількість на руки. І контролювати кожну потрачену копійку.
— Я цього... кхм... кхм... не робитиму.
— Хай Марійка це робить. Як молода господиня.
— І Марійка цього не робитиме,— вперся не знати чо-
му мій тесть. І кинув мені рукавичку: — Робіть, якщо хочете, ви...
— Що ж, доведеться за це взятись мені.
Порахував купку, що лежала на буфеті (було вісімдесят три карбованці), сказав Мартині, що віднині гроші на продукти одержуватиме з моїх рук. Не тому, сказав, що маю якусь підозру, а тому, що треба навести якийсь лад у цій справі.
Мартинище вислухало мене з кам’яним обличчям.
— Ви все зрозуміли, Мартино?
— Все!
— Тож скільки вам на сьогодні потрібно?
— Ніскільки! Йдіть самі та й купуйте!
Й потупотіла на кухню.
Відтоді на ринок чи в магазин ходить в основному Марійка. А я став предметом жагучої Мартининої ненависті.
Я спокійний та врівноважений, але й мені стало якось не по собі, коли Мартина обернула до мене своє закам’яніле обличчя. Може, тому й не став їй пояснювати, чому вирішив її спекатись, а просто сказав:
— З завтрашнього дня ви нам не потрібні!
Вона, здається, спершу не зрозуміла нічого: стояла і блимала своїми металевими повіками. Потім щось скрипнуло, рипнуло, прокрутились якісь коліщатка, і вона розтулила свого рота-щілипу:
— А хазяїн?
— Кажу це й від імені Всеволода Марковича.
І тут я вперше побачив, як повністю розімкнулись її металеві вуста.
— Піду! — проскрипіла вона.— Я піду!.. І будьте ви прокляті! — І таким металом розплавленим бризнуло з її понурих очей, що я аж похитнувся.
Навіть не витерши руки, рушила з кухні в свою кімнату. Звідти одразу ж долинув стукіт і грюкіт, там наче щось оддирали, щось на шмаття панахали, жбурляли щось на підлогу, потім все стихло. Та ось щосили грюкнули двері, й Мартина з’явилася знову. У пальті, в хустці зимовій (надворі буяла весна), з велетенським клумаком за плечима.
Перед моїм носом хряснула вхідними дверима.
Признатися, я не чекав такої бурхливої реакції. Ну, розплачеться, розкричиться, але щоб так взяти й піти!.. Ненормальна!.. Типова шизофренічка...
Заглянув до кімнатки. Вперше заглянув, бо досі обходив: лише зараз зрозумів, що я побоювався цієї залізної жінки.
Тут панував повний розгром. Оголені стіни, перевернутий стілець, нерекособочений стіл, вузьке ліжко,— наче вихор пройшов по маленькій кімнатці!
Я стояв і думав, що скажу Всеволоду Марковичу. Як поясню раптове зникнення чуда-юда.
Ну, гаразд, що-небудь придумаємо. Поки що ж треба дати раду обідові. Що тут у каструлі? Борщ?.. Нехай доварюється. А м’ясо, мабуть, на котлети... Зняв м’ясорубку, розібрав, поклав до брудного посуду: котлети готувати не вмів. Вирішив почекати дружину.
Розмова з Всеволодом Марковичем відбулась за обідом: він не міг не помітити, що на стіл подає не Мартина, а дочка.
— А де Мартина?
— Мартина пішла.
— Куди?
— Зовсім пішла. Не схотіла більше в нас жити.
Ложка так і повисла в його руці. Bin повернувся до
мене,підозріло спитав:
— Що ви їй сказали?
— JІ і'іого такого. Зауважив, щоб була обережніша з посудом.
— Я ж вам заплатив! — вигукнув болісно.
Я відповів, що, коли мене не зраджує пам’ять, грошей у нього не взяв. А в зауваженні своєму не вбачаю нічого особливого.
— Як ви не розумієте! — простогнав Всеволод Маркович.— Як ви...— Махнув рукою, встав з-за столу, пішов до вікна.
Настала гнітюча мовчанка.
— Тату, сідай же обідати! — порушила тишу Марійка.— Борщ прохолоне.
— Борщ!..