Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Пив і думав, що добре було б влаштувати на цю веселу роботу дружину: дві, ну три години в день — і дві сотні щомісяця! Така робота на вулиці не валяється, звісно, я це розумів, і коли того ж дня сходив у магазин, то не дуже й здивувався, почувши, що всі вакансії зайняті.

■— Приходьте наступної весни.

Наступної весни? Майже рік?!

Ну, гаразд, зайдемо з іншого боку. Ніколи не відкладати на завтра — цього принципу дотримувався завжди,

тож і того дня прямо з магазину пішов у селищну Раду. Застав голову, попросив дати вказівку, щоб, коли звільниться місце, взяли мою дружину. Дочку відомого вченого, професора, доктора.

Того ж вечора написав листа торговельникам. Нічого не додавав, не вигадував: писав про те, що молоко продає гіркий п’яничка, до того ж іще непорядна людина — розбавляє водою. І невідомо, з якої калюжі черпає ту воду: потруїть народ — буде вам молоко!

Не підписався, звісно, та й навіщо підписувати: правда сама за себе посвідчить, їй адвокатів не треба.

Чоловічок видзвонював ще два дні (я тепер сам прокидався о сьомій: дізнатися, чим сьогодні тхне од добродія, і він мене стрічав, як рідного брата). Чоловічок ще два ранки виспівував, а третього вся наша вулиця заспала, бо вже звикла вставати під той крик. І мою дружину запросили до магазину.

Люблю понад усе правду, тому твердити, що Марійка з особливою радістю побігла туди, не стану. Більше того: спершу вперлася навіть, коли я їй сказав, яку підшукав робочу. їй, бачте, соромно появлятися па вулиці, де всі її знають, з візком та бідонами! Піде на будь-яку роботу, тільки б не те молоко.

— А ти подумала про нашу дитину? — спитав я її.

Звісно ж, не подумала! Ні про те, скільки матиме вільного часу. Ні про двісті карбованців щомісяця.

— Та скажи будь-якій жінці, що є така робота,— побіжить і не оглянеться! Я все ж думав, що ти в мене мудріша... Ну, що ж: не хочеш, силувати, звісно, не буду.

— Мене засміють,— відповіла вже крізь сльози дружина.

— Хто засміє?.. Тобі лише заздритимуть!.. Ну, гаразд, давай зробимо так: доки ти звикнеш, працюватимем удвох. І я подивлюсь на того, хто посміє з нас кепкувати.

Погодилась врешті. Лише попросила:

— Ви зі мною й до магазину сходіть.

Дитина! Ну, зовсім ще дитина!

Другого ранку, рівно о сьомій, ми з’явилися на вулиці. Я котив бадьоро візок з двома повними бідонами, на мені був святковий темпо-сипій костюм і черевики, що блищала, як сонце, а на голові — новісінький капелюх. Марійка ж запнулася білою хустиною, пов’язала біленький фартушок поверх кольорового плаття: перший успіх ба-

гато в чому залежить від того, яким ти явишся на людські очі.

— Ну, дорога моя, починай!

Марійка подивилась на ще сонні будинки, беззвучно ворухнула губами.

— Чого ж ти?

— Молоко...— прошепотіла вона.

— І ти надієшся, що тебе хтось почує?.. Дивись, як

треба! — Я набрав повні груди повітря, закричав щосили: — Молоко-молоко! Молоко-молоко-молоко!.. Ну, чого ж ти мовчиш?.. Ану, давай разом! '

Дружина знову тільки ворухнула губами.

— Не зумію,— сказала вона, ледь не плачучи.

Ну що ж я мав з нею робити? Весь той ранок виспівував сам, надіючись, що дружина, зрештою, навчиться кричати не гірш од мене.

Але то були марні надії: я змушений був купити їй добрий дзвінок. В антикварному магазині в Києві, з позеленілої міді, ще й трохи тріснутий. В нього був якийсь особливий звук, понурий та безнадійний. Але де я міг дістати веселішого? Тож коли дружина щоранку бемкала в нього, то аж світло меркнуло довкола.

В той перший ранок ми всього за годину розпродали все молоко.

Я заходився будити Іринку, щоб одвести в дитсадок, дружина покотила візок з порожніми бідонами до магазину.

Перед цим тільки порахувала гроші.

— Карбованець сімдесят зайвих! — сказала розгублено.

— Не може бути! Давай я порахую.

Порахував: карбованець сімдесят! Хтось помилився чи, може, здачу взяти забув? Чи молока було більше ніж треба?

— Я їх окремо віддам.

— Постривай, не віднось поки що: подивимося, що вторгуємо завтра. Ану ж не доллють. Тоді цими й покриємо.

Дружина залишила карбованець сімдесят, вийшла у двір. А в моїй свідомості одразу ж зацокотів арифмометр: карбованець сімдесят в день, п’ятдесят один в місяць... Шістсот карбованців щороку!..

Наступного дня було лише карбованець тридцять.

— Не долили! — сказав я обурено.

Ще наступного — карбованець вісімдесят.

— Зачекай, не віднось: подивимося, що буде далі.

А далі сталося от що: десь тижнів за три, коли ми якось непомітно оті гроші потратили, чоловік, який видавав бідони, натякнув моїй дружині, що пора й совість мати: дала б хоч десятку. Виявляється, він спеціально наливав молока понад норму. Ще й запропонував моїй невинній голубці продавати два-три зайві бідони щотижня. Вторговане за цих — пополам.

— Про бідони й мови бути не може! — сказав я наляканій на смерть дружині,— Бідони, зпаєш, чим пахнуть?.. Хай сам продає!.. А це хай доведе.

— А може, віддати? Повернути всі до копійки...

— Кому? — аж закипіло в мені.— Баризі, хабарникові, злодієві! Людині, яка обкрадає державу? Ти розумієш, що ти говориш?

— Розумію,— не зовсім впевнено сказала Марійка.

Тоді я прочитав їй лекцію. Розтлумачив, що, віддаючи

оті зайві карбованці, ми тільки заохотимо розкрадача державної власності. Мимоволі станемо співучасниками злочину.

— Я іі на вулицю більше не вийду!—сказала вкрай залякана дружина.— Хан хто хоче продає молоко!

Тут мені довелося дати відбій. Обізвавши себе в думці йолопом, став їй терпляче пояснювати, що слова мої стосувалися насамперед справжніх грабіжників. Людей, які цуплять усе, що тільки трапиться до рук. Оперують десятками тисяч. А на оці наші жалюгідні копійки піхто всерйоз і дивитись не етапе. І потім ще невідомо: навмисне він перелив чи так належить. В рахунок усушки-утру-ски. Тож не виливати на землю зайвину молока! За це теж по голівці не гладять. От він і налива — не жаліє. Ти ж економиш тим, що продаєш акуратно, не переливаєш, не розхлюпуєш, отже, ти чесно заробляєш оті зайві копійки...

— А бідони?

— Ну, то не нашого розуму діло. Ти ж їх не береш поки що. То можеш спокійно й спати.

І дружина, заспокоєна, як тільки лягла, так одразу ж і заснула. А мені не давали вже— спати оті прокляті бідони: нащо вона про них і сказала!

"Три зайві бідони щотижня..." — "Не три, а два!" — боронивсь од спокуси. "Ні, таки три: дванадцять бідонів щомісяця! — звично зацокотів арифмометр.— Сто сорок чотири щорічно..." Бідони надливали на мене з темряви,

шикувалися в ряд, і з кожного не молоко лилося — вискакували гроші. "Половина тобі, половина мені... Половина тобі, половина мені..." — "А суд, а в’язниця — теж пополам?" — "Літр — двадцять чотири копійки... Літр — двадцять чотири копійки...— вицокував арифмометр.— Якщо оддавати половину — чотири вісімдесят з бідона... Чотири вісімдесят... Чотири вісімдесят..."

Метався, крутився, аж дружина прокинулась:

— Що з вами, Володю?

— Нічого!

— Ви не захворіли часом?

— Не захворів! — відповів ще сердитіше.— Спи!

Дружина заснула одразу ж, а в моїй голові все ще

цокотів арифмометр.

І я, щоб його спекатись, дав йому дорахувать до кінця.

Припустимо, що ми погодимося продавати оті зайві бідони. Лише припустимо. Скільки ж це вийде за рік? Разом з отими, що набігають за "усушку-утруску"... Цок-цок-цок: більше тисячі! Тисяча, як не рахуй!

"Молоко-молоко-молоко!" — задзвеніло в моїй голові. Закрутилися по всіх вулицях нашого містечка колеса візків, замиготіли зайві бідони.

І всі спокійно гуляють на волі. Не йдуть під суд, не сідають за грати. В обехеесу е справи набагато важливіші, щоб звертати увагу на такі дрібниці...

Тисяча карбованців щороку!.. Повз наш двір — у чужі руки! А моя бідна ощадна книжка вже аж усохла! Давненько я не клав на неї, давненько! І’адію вже з того, що пе так часто знімаю з рахунку...

Вранці, виряджаючи на роботу дружину, я їй сказав:

— Знаєш що: оддай йому оту нещасну десятку! Краще жити з чистою совістю, аніж з десятьма зайвими карбованцями!..

А потім був суд: обехеес таки докопався до отих зайвих бідонів, і нещасну дружину мою майже місяць тягали на допити. Що ми пережили, важко й уявити!

З самого початку домовилися з дружиною от про що: я нічого не чув, нічого пе знав, вона все робила потай і гроші тратила так, що в мене не закралася ніяка підозра. Адже від того, що й мене потурять з роботи, нам обом легше не стане. А в нас росла донька... Тож дружина взяла всю вину на себе, і навіть це ледь врятувало, бо якась підла душа написала анонімку: пригляньтесь, мовляв, кому ви довіряєте читати лекції на моральні теми і що

можна чекати од такого... Які злі, нехороші е люди: замість того щоб підтримати в горі, ще і в спину штовхнуть. І це в дяку за те світле, мудре, розумне, що я їм ніс впродовж років... Я був аж зневірився в людях. Ходив по кімнаті й запитував: чи варто так спалювати себе на вогні любові до людства? Для чого? Для кого?..

Та все минулося, обмежилися лише доганою, дружину ж мою врятувало од ув’язнення те, що вона була на шостому місяці вагітності: дали рік умовно. Пам’ятаю, як ми раділи обоє, що все обійшлося, хоч радість наша була нетривкою: в дружини почалися передчасні пологи, і вона народила мертвого хлопчика. Після того її обсіли жіночі хвороби, і ми вже не могли надіятись на появу дітей.

І ще: після того процесу дружину мою мов підмінили,— і так сором’язлива, несмілива, вона стала буквально ховатися од людей. Жодна сила в світі не могла виштовхати її на вулицю. Я змушений був ходити на базар і в магазин. Марійка дуже тим мучилась, але нічого не могла вдіяти. їй здавалося, що всі тільки й роблять, що говорять про неї, всі на паш двір тільки й дивляться. Дійшло до того, що стала завішувати вікна, коли вечоріло і треба було вмикати сві тло.

Часто плакала, благала мене продати будинок, виїхати світ за очі.

Я терпляче її умовляв. Легко продати — трудно купити. І половини ціни не дадуть.

— Ну й нехай! — твердила вперто.

— А на що будемо жити?

— Мені нічого не треба!

— А їсти, зодягатися, поки роботу на місці новому знайдем? А якийсь дах над головою потрібен? Ти думаєш, що так пас там і чекають? А про Іринку нашу подумала?

Замовкала ненадовго, а потім знову починала своєї...

Та згодом стала потроху заспокоюватись.