Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Один із санітарів копав у мовчазній зосередженості, вусате обличчя його застигло в непорушному спокої, притаманному лише бувалим солдатам, він, той вид, немов говорив:

"То в командирів хай болять голови, наше ж діло робити, що накажуть"; другий же, ще зовсім підліток, тикав нервово лопатою і все поглядав у моторошно оголений степ.

— Слині, дєд, нємєц скоро заявітся? — запитав пошепки він, оглянувшись боязко на Варю.

— Який я тобі в хріна дід! — образився вусатий.

"Розговорчики!"—хотіла строго зауважити Варя, але

тут понад окопами, що ланцюжком простягайся од лісу до балки, прокотилося підхоплене десятками голосів:

— Санінструктора до командира роти!.. Санінструктора до командира роти!..

Встромивши лопату, Варя похапцем вибраласі, із уже глибоченької ями. Бігцем подалась уздовж окопів. Бійці, повз яких вона пробігала, кидали лопати і всі як один обертали до неї обличчя.

Варя бігла до групки командирів, які стояли віддалік над траншеею, що різко виділялася свіжою глиною, і вже нічого, окрім тієї групки, не бачила. Важка санітарна сумка, яку вона забула зняти, весь час переповзала з боку наперед, била по колінах,— Варя, на бігу відкидаю-чи її, навіть не витирала змокріле чоло.

Командири стояли й мовчки дивились на неї. Та зір Варин вихопив лише одного,— вихопив, виділив, поставив перед нею, паче в побільшувальному склі. Це був високий лейтенант в ловко підігнаній формі і в таких лискучих чоботах, наче він позичці! їх щойно в якогось штабіста. Молоде обличчя було спотворене шрамом, шрам перетинав усе чоло, розриваючи праву брову, віко під тією бровою без кінця посіпувалось. Та Варі здавалося, що вродливішого обличчя вона не бачила: шрам надавав йому мужності, отієї військової дозрілості, яка набуваєть-ся лише в боях.

— Товаришу лейтенант...— почала Варя захекано.

— Ось і наш старшина! — перепинив він її. Хльоскав прутиком по лискучій халяві, і за кожним похлйском Варя мимоволі здригалася.— Медичпий паш бог. Ну що, старшина, землянку вже викопала?

— Так точно, товаришу лейтенант! — вигукнула Варя: признатися, що яма ще не готова, було понад її сили.

— Могили б краще копали! — буркнув один з командирів.

Всі як один обернулися до нього, а комроти, хльоснувши себе по халяві, весело сказав:

— А нащо їх копати, солдатушкі, бравиє ребятушкі? Ось вони, перед вами! — Та й показав прутиком на окопи.— Потерпіть трохи — всі тут поляжемо! — Хоч вся його молодість аж кричала про інше.

Варя закохано дивилась на нього: протягом місяця рота втратила п’ятьох командирів, в усіх у них Варя закохувалась з першого ж погляду і щоразу, коли вони гинули, відчувала себе вдовою. П’ять разів удова, невтішна в горі, в розпуці, в німому плачу,— до самої смерті пам’ятатиме їх Варя, паче прожила з кожним все життя, кохала, родила їм дітей, доглядала в старості, а по смерті закривала їм очі. Варя закохано й віддано дивилася на командира роти, вирядженого, мов на парад, і, досі байдужа до власного одягу, наче глянула на себе збоку. Побачила себе всю, аж до брудних обламаних нігтів на пальцях. Завелика фуфайка, що, підперезана навіть не командирським — солдатським ременем, пузирем сиділа на ній; стареньке галіфе, вичовгане до дірок на колінах; розбиті кирзові чоботи, явно завеликі для неї (Варя щоразу по три онучі намотувала взуваючись),— все це не надавало їй, звісно, краси.

— Можете бути вільні, — сказав комроти. Байдуже одвернувся од неї, одразу ж про неї й забувши, і щойно осяяно Варине обличчя взялося холодною тінню. Йшла вздовж окопів, відчувала себе найнещаснішшо на всю нашу армію людиною...

Яма була вже готова: стіни акуратно пригладжені, дно густо встелене щойно зрубаним гіллям. Світло-зелене листя ще жило, ще дихало, напоєне сонцем, струмувало щемливо-прозорим димком,— Варі ще дужче захотілося плакати. Відіславши сердито санітарів у взводи (ненавиділа зараз всіх на світі чоловіків), вона лишилася сама, їй стало так самотньо й незатишно, що не хотілося й жити. Перебирала биити, вату, індивідуальні пакети, шепотіла ображено й сердито — що, не усвідомлювала й сама.

Німці мов чекали, поки наші роти як слід окопаються. І як тільки були вивершені бруствери й замасковані гірким полином, і встановлені кулемети, і иетеерівці зі своїми довжелезними рушницями розмістилися в окремих чарунках, і гранати розкладені по акуратно видовбаних запічках, і обоими та диски з набоями, й баклажки з водою, як тільки роти приготувались до лютого, на взаємно знищення, бою, одразу ж з’явилися німці.

Варя щойно дивилася в степ — і степ лежав нерухомий та мирний, а понад ним переливалося весняною блакиттю незаймане небо. А коли глянула вдруге, то здалося, що зарябіло в очах: весь небосхил покрився рухливими рисками. Немов якась невидима жменя яібурляла оті риски з-за обрію, а вони сунули все вище та вище — без звуку, без шелесту, як у страхітливім сні. Все враз заніміло, заціпеніло довкола, навіть сонце, здавалось, пригасло, а на степ, на ліс, на окопи лягла важка тінь.

Потім долинув гул: переривчастий, надривний. Степ немов застогнав, хитаючись од нестерпного болю, той стогін злетів до небес, одбився, опустивсь до землі, наростаючи. Варя аж кулаки зціпила, щоб не затремтіти йому в унісон, бо й досі не могла звикнути до отого, що душу вимотував, стогону. Якось бачила санітарних собак, впряжених у легенькі санчата: зачувши гул літаків, вони миттю позаривалися в сніг, і ніяка сила не могла їх зрушити з місця. Хоч спокійнісінько тягали поранених під снарядами й мінами. Розширеними очима дивилася Варя вгору, і небо, ще хвилину тому таке рідне та ніжне, таке миле й ласкаве, рантом стало чуже, вороже н погрозливе. І все, що досі мучило її: і глузлива зневага комроти, і образа на нього, і гіркі, невтішні думки,— все одразу паче зібгалося до розмірів макового зернятка, доступаючись перед оцим моторошним гулом. Вчепившись пальцями в край ями, Варя чекала тісї неминучої миті, коли літаки, які пливли вже над голоного, закрутять смертельну карусель. Коли вона, нічим не захищена, буде лежати, втискаючись в землю, а з неба прямо на неї падатиме перший літак. З ревом, зі свистом, з металевою люттю до всього живого, і від нього, як короткі секунди, що їх лишилося Варі прожити, відділяться чорні краплини. Якусь мить похитаються, хижо вибираючи ціль,— полетять прямо на неї. 1 скільки разів вони падатимуть, стільки разів вона помиратиме й нічого не зможе зробити з собою.

А вони вже були над головою. Вони вже пролітали над нею, і земля вібрувала від потужного реву, і зі стінок осипалася глина. Ось вони потяглися до Дінця... за Донець... пролетіли над завмерлим по той бік селом, розвернулися, шикуючись в коло. "Зараз почнуть",— подумала Варя, облизуючи пересохлі губи. І коли передній літак спалахнувши проти сонця, став падати прямо на неї, вона покірно й приречено лягла на дно ями, і гілля, спружинивши, дихнуло таким пронизливо-тужним прощальним теплом, що їй аж перехопило в горлі. Літак враз розмило, він втратив чіткі контури, хоч і падав, здається, прямо на Варю, і чорні краплини зависли, похитуючись, але все це понеслося чомусь навскіс, повз неї, і лише тоді, як обвалився весь світ і земля затрусилась довкола, лише тоді вона зрозумілі", що бомби летіли не в неї, а туди, нижче, до берега, де скупчились паші війська. І радість, що смерті, оминула її, радість бути живою, а не змішаною з землею й металом, так гостро пронизала її, що вона аж задихнулася. Задихнулась, ткнулася обличчям у гілля, і весняне ніжне листя гойднулося перед очима: світилося, напоєне сонцем, і в кожному жадібно, вперто, непереможно пульсувало життя. Варя лежала й плакала, не помічаючи того плачу, й терлася мокрим обличчям об листя, і їй уже здавалося, що й уся її шкіра починає світитися.

Почім вона звелась: їй уже незручно було за оту свою радість. Оглянулась, чи ніхто її в ці хвилини не бачив.

Не бачив ніхто. Та й навряд чи кого вона зараз цікавила. Всі дивилися донизу, куди падали літаки, і там уже здіймалася хмара диму, пилу, вогню. Вся у русі, в громо-винні, в спалахах, закручена рудими смерчами, вона колихалася моторошно, і в ній, її ж прорізуючи, раз по раз виростали гігантські дерева. Виростали та й розсипалися землею, дошками, ошматтям тіл — всім, що там, унизу, щойно дихало, бігало, кричало, ховалося, а тепер злетіло до пеба, знищене в одну страхітливу мить. Хмара розповзалася вздовж та вшир, розтікалася по широкому плесі Дінця, поглинала його сріблясту поверхню: вже не видно було ні води, ні дерев, що стояли в тій воді по коліна, ні села по той бік, ані густого соснового лісу, що починався за селом,— все потонуло в диму, в громовипні, щезло, здавалося., назавжди...

Варя уявила, що коїться зараз там, унизу, і те, що чекало на неї, що мало прийти неминуче, не здавалося таким уже й страшним. І коли літаки, відбомбившись, полетіли назад, і потрощена тиша осідала важко на землю, і хтось налякано вигукнув: "Німці!", коли вона, обернувшие,)., побачила, як увесь степ, досі застиглий, раптом заворушився, оживши, то не відчула й десятої долі того страху, який перейшла перед цим.

Німці нас гупали кількома колонами, пе вважаючи за потрібне навіть розгорнутися в цеп. На чолі кожної колони сунули танки, вони наче виривалися з рудої пилю-

ки, що простяглася довгими шлейфами, і квадратні башти а хоботками гармат були хижо націлені вперед. По боках, обганяючи їх, забігаючи наперед, котили мотоцикли з колясками, і сонце, відбиваючись, зблискувало на запобіжних щитках. Низький гул слався над степом, котився до тоненької, як ниточка, лінії наших окопів. Він безборонно перемахнув через неї, вдарив Варі у вуха. І хоч було щось погрозливо-хиже в тому звіриному гулові, Варя не затремтіла, лиш міцніше стулила вуста. І, підсвідомо шукаючи найдорожчу для себе людину, подивилася туди, де мав бути комроти. Й одразу ж його побачила.

Комроти біг, пригинаючись, вздовж окопів, біг і вигукував:

— Не стріляти!.. Підпускати ближче!.. Не стріляти!..— І вимахував прутиком, мов збирався одігпати ним німців.

Варя так і похолола. Від однієї тільки думки, що його можуть зараз убити, вискочила з ями, метнулась до нього, але тут з одного з чарунків, де засіли петеерівці, голосно ляснуло, і вся наша лінія враз ожила, затріщала поспішно й нервово, а позаду за Варею з оглушливим дзвоном вдарили наші гармати.