Українська література » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

На неї й справді вішали все, що обтяжувало розчаровані душі її красивих подруг. Вішали, навіть не думаючи, як їй, Варі, тягати на собі оту ношу. Вона заздрила іноді своїм подругам: їхнім сльозам, розпачеві, їхнім мукам любовним — пізнати все те Варі було не дано. Це вона знала напевне, заборонивши собі раз

і назавжди про це навіть мріяти. Навіть ночами, коли ніхто не підслухає, не візьме на кпини — лише подушка гаряча та мокра щока,— навіть тоді, залишаючись наодинці з собою, суворо наказувала: "Не смій! Це не для тебе!"

Хоча раз вона дозволила собі розслабитись... і дістала жорстокий урок.

Це сталося на другому курсі. Чергова подруга її, з такими очима, що хлопці тонули в них з головою, запросила Варю на свої іменини:

— Не буде нікого. Тільки я, ти та два лейтенанти. Вони щойно виписалися з шпиталю і їдуть на фронт.

Зачувши про шпиталь і лейтенантів, Варя, яка досі відмовлялася відвідувати отакі вечори, одразу ж погодилась. Зблиснула думка: а раптом! Раптом станеться чудо — і вона зустріне комроти. Знала, що це — божевілля, але нічого з собою не могла вже вдіяти.

Того вечора вперше намазала помадою губи, пофарбувала брови. Пишне світле волосся закрутила на бігуді: волосся Варі єдине могло викликати заздрість її інститутських подруг. Подивилася в люстро й здалася сама собі не такою вже й нога пою: може, й справді в того кравця була легка рука?..

Лейтенанти були мов близнята: високі чорнобриві кра-сені. Обидва весь вечір упадали за іменинницею. А та з ними кокетувала безбожно. Варя ж, страждаючи за свої нафарбовані губи, брови та вії, сиділа, мов заморожена. Коли ж завели патефон і один з лейтенантів-щасливців закружляв у танку з іменинницею, а другий з байдужою ввічливістю спитав, чи вона не танцює, Варя відповіла, що ні, не танцює. Хоч, завмираючи серцем, чекала, що він таки її запросить до танцю. Перед війною, в десятому класі, Варя відвідувала танцювальний гурток.

— А,— сказав він полегшено і потягся за цигаркою.

Потім вона почула, як отой, що танцював з її подругою,

запитав:

— А ти чому не танцював?

— З ким? — відповів йому той.— 3 оцим обрубком?..

Прибігши додому, Варя довго плакала. А вранці пішла

в перукарню. Діждалася черги, сіла в крісло. Скоманду-

ВйЛсІ^

— Ріжте!.. Під польку!..— Боялася, що перукар почне її вмовляти.

І відтоді навіки збайдужіла до чоловічої половини роду людського...

Закінчивши інститут, Варя одразу ж повернулася на Україну. Хоч їй пропонували лишитись на кафедрі, спокушали навіть аспірантурою. (Диплом з відзнакою, голова профкому, досить згадати організовані нею інститутські городи, що давали відчутний приварок до студентських харчів... Або ж про той лад, що навела в їдальні: завідувач, такий уже злодюга й шахрай, що й проби ніде було ставити, довго згадував Варю, дивлячись на загратоване небо. А був же як бог, сам проректор адміністративно-господарської частини з ним шанобливо за ручку вітався... Загримів услід і проректор: Варя його впіймала, коли виходив з їдальні з повним портфелем. Скандал був на все місто, в ректораті спершу на Варю сердились, що серед білого дня вимела сміття з інституту. "Не можна було лагідненько, тихенько, за власним бажанням!.. Тепер же нас на всіх нарадах згадуватимуть!.." — "Не можна! — відповіла Варя затято.— За що ми тоді воювали?" Інститутське начальство тільки головою похитувало: "Молодість, молодість!" Хитало-похитувало не раз і пізніше, а все ж, коли Варя заявила про свій намір повернутись додому, довго вмовляли її залишитись при інституті, обіцяли навіть окрему кімнату...). Тож, одержавши вільний диплом, Варя розпрощалася з далеким містом в Сибіру, яке її годувало й навчало всі оці роки, та й подалася на вокзал: шинелька, вже трохи приношена, шапка-ву-шанка, стоптані чоботи та речовий, ще з війни, мішок за плечима, в якому десяток книг найдорожчих, куплених Варею на місцевій товкучці, непочата житня хлібина, сала шматок, три цибулини і сіль у сірниковій коробці. Роки ж були ще голодні, війною розорені роки, а тут іще неврожай в сорок шостому, наче земля, яку не один рік орали гусеницями танків, перекопували снарядами, бомбами, засіваючи густо металом, крім металу, розучилася будь-що родити.

Добиралася Варя довгі шість діб: людське розгойдане море ще не заспокоїлось, кожен поїзд брали штурмом, вагони тріщали, вщерть набиті людом; поверталися додому евакуйовані в роки війни Україна та Білорусія, європейська частина Росії. Варя їхала на верхній полиці й на нижній, в проході й у тамбурі, їхала лежачи, сидячи, стоячи,— як доведеться, і не раз дякувала долі, що в неї речовий мішок за плечима, а не чемодан в руці: з чемоданом навряд чи пробилася б. Вона знову наче пірнула в життя фронтове з його постійною невлаштованістю,—

враження ще більше посилювали зруйновані дощенту села й міста, які після Москви стали пропливати за вікнами,— їй здавалося, що ось-ось там, на заході, куди вона їде, замиготить в гарматних спалахах небо й докотиться приглушений гул.

Добравшись нарешті до Киева, Варя довго бродила містом: приміський поїзд відходив увечері. Найбільш гнітюче вразив її зруйнований Хрещатик: гори потовченої цегли, погнутого, покрученого вибухами заліза, обгорілі стіни з проваллями вікон. Не вірилося, що все це можна хоч коли-небудь прибрати, розчистити, а люди вже ворушилися на руїнах, як мурахи, люди вимахували ломами, лопатами, кайлами,— Варі аж незручно було, що вона проходить повз усе це. Зіткнулася з високим чоловіком у капелюсі, в чоловіка було таке тривожно-знайоме обличчя (тонкий профіль, інтелігентне пенсне), що Варя мало не привіталася до нього. "Де я його бачила?.. Де бачила?.." Й одразу ж охнула: та це ж Тичина!..

Люба сестронько, милий братику,

ІІоиріїціоеш) па Хрещатику! —

прочитала невдовзі в республіканській газеті. І наївнень-кий, для дошкільнят мовби написаний, віршик зворушив 'її до сліз.

Звернула праворуч, на вулицю Карла Маркса: тут теж кипіла робота. Тільки працювали не цивільні — військові. По розчищених у;ке хідниках походжали конвоїри, закинувши недбало автомати за плечі, а височезні будинки, вигорілі зсередини дотла, кишіли полоненими. Вони працювали так весело й дружно, немов не в полоні були, а вдома.

Вгледівши Варю, повисовувались з вікон, замахали руками:

— Фройляйн! Фройляйн! Комен зі гер!

Оте "комен" ударило її, мов куля: у Варі аж губи зблідли од гніву. Обернулась, пішла швидко геть. Довго не могла заспокоїтись...

Побігала по товчках: уздовж Бессарабки, на Євбазі,— Київ зносив сюди все, що тільки можна було продати-ку— * пити. Варі аж живіт підвело, коли вона опинилася в рядах, повних їстівного. ІІе витримала, дістала останню десятку, купила два пиріжки ("Пиріжки, пиріжки, пиріжки! З жару, з капустою, з м’ясом!"), жадібно з’їла.

Л коли йшла бульваром Шевченка, повз Ботанічний сад, хтось ухопив її за спідницю, потяг щосили донизу:

— Сестронько, кинь пару рубчиків! Воїну на пропі-таніє!

Варя, налякана, глянула вниз: там ворушився обрубок людини. Кругле обличчя веселе, очі відчайдушно нахабні. Па Варю повіяло таким міцним перегаром, що в неї в очах посизіло.

— Героєві боїв за Берлін!

Хоч у "героя" не було жодної медалі на грудях. Ні нашивок, що їх носили поранені.

Варя ледь видерлася з чіпких рук: не було чого дати.

І потім, у поїзді, ходили старці у військовому. Нахабні, вимогливі, з добре поставленими голосами. Люди давали, що в кого є, срібляники та карбованці так і сипались в шапки-пілотки, а якийсь із пасажирів, не витримавши, зауважив:

— Це ж і працювати не треба!

— Еге ж, не треба! — підхопила жіночка, яка сиділа навпроти,— Он у нас сусіда на цегляний будинок нажебрав.

— Знай, хто з них воював... Гімнастерку нап’яв — і вже в героях!

Тут Варі здалося, що всі подивились на неї. На її порожній рукав. їй аж в очах запекло. Одвернулась до вікна, притулилась лобом до холодної шибки. А коли доїхала, ні па кого не дивлячись, швидко вийшла з вагона.

Електричні вогні на стовпах ледве світили, люди, які розходились, то виринали під ними, то знову зникали; зашумів, віддаляючись, поїзд, а Варя все ще стояла, не в спромозі рушити з місця: таким рідним, з дитинства знайомим війнуло в обличчя.

Йшла рідною вулицею. Будинки світилися теплими вікнами, слали світлі доріжки до воріт, наче запрошуючи Варю в гості, і їй уже здавалося, що вона нікуди звідси й не рушала — не бігла колись, боячись запізнитись па поїзд. "Як же, війна без тебе по звариться!" — кричала їй услід, плачучи, мати. Варя усміхнулась розчулено, пригадавши отой мамин крик і запальну свою непоступливість: поїду, і квит, хоч ви мене ріжте, поїду! Не знала, чи рвалася б отак з дому, аби час одкрутився назад і вона знала, що її чекає попереду. Праве плече пересмикнулося, одразу ж заболіла неіснуюча права рука десь аж у

пальцях: Варя поворушила ними, глянула на порожній рукав, щоб ще раз упевнитись, що там нічого немає.

Як вона покажеться мамі?

Хоч мама вже знає все, Варя написала одразу ж, як тільки наші війська визволили Київ.

Паркан, ще паркан, цегляний високий будинок, що його Варя не пам’ятає. Та мама ж писала: якийсь відставник збудувався. І нарешті їхній будиночок.

Одразу ж стало жарко, комір врізався в горло.

Будиночок чорнів двома вікнами. Варя спершу подумала, що вдома нікого немає, та пригадала останнього маминого листа, що вони цієї зими перебралися на кухню: тепліше й затишніше.

Варя обійшла будинок: там світилося єдине, на кухні, вікно. Обережно заглянула й одразу ж побачила маму. І Ніну, сестру.

Мама прала в ночвах, лице її було сердите, як завжди, коли вона щось робила. Вона мов гнівалася на роботу, яку викопувала. Варя жадібно вдивлялася в рідне обличчя, лін: мовби проступало крізь всі оці роки розлуки, мов наближалось похитуючись,— дивилася й не могла надивитись. 1 те, що стояло досі між нею й мамою, що заважало приїжджати в канікули, здалося таким дріб’язковим, таким несуттєвим поряд з оцим, до болю милим обличчям, що вона аж губи закусила, щоб не розридатися вголос. "Як я могла!.. Як могла!.."

Ось мама розігнулася, висмикнула руку з білої піни, звичним жестом витерла чоло. Щось сказала Ніні, й Варя подивилась тепер уже на сестру. Ніна сиділа під грубкою (завпеди горнулась до тепла, мов кицька), тримала па колінах розгорнений підручник.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: