Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Вари теж— пішла вслід (гурт чималий, ще в одній машині й районне начальство приїхало) — до міністра поки що не зверталась. Хоч міністр вже її й помітив: кілька разів перехопила Варя його погляд.
Гоїли вже виходили зі школи, Варя до нього й підійшла.
— Товаришу міністр, я вас дуже прошу оглянути пашу бібліотеку! — Варя спиною відчувала, як її пече поглядом Карпо Михайлович.
— Вібліотоку?..
— Це поруч, товаришу міністр.
То пройдемося? Чи машиною?
— Краще машиною.— Варя боялася, що по дорозі ще хтось перехопить міністра.
— Тоді, прошу, сідайте, показуйте,— міністр галантно відчинив передні дверцята, й аж тут оглянулася Варя на голову:
— Товаришу міністр, візьмемо й Карпа Михайловича: піп найактивніший наш книголюб!
— Дуже прием по, дуже приємно... Прошу, сідайте!
— Дякую, я вже за вами,— зацьковано прохрипів той.
Варппої рішучості вистачило сісти в машину. А як
тільки рушили — всі думки пощезали. На щастя, згадала, як поверталася два роки тому з Сибіру додому. Обернулась:
— А я вас бачила, товаришу міністр!
— Де саме ви мене бачили?
— На Хрещатику. Два роки тому. Пам’ятаєте: "Люба сестронько, милий братику, попрацюємо на Хрещатику"?
Міністр заблимав, зняв пенсне, заходився протирати скельця. Обличчя його стало голе й беззахисне.
— Як чудесно ви декламуєте! — сказав він розчулено.
— Ось ми й приїхали.
— Це бібліотека? — Міністр, мабуть, ніяк не міг повірити, що в оцій ветхій споруді може міститись бібліотека.
— Еге ж. Оце вона й є.— Варя краєчком ока бачила, як районне начальство, що під’їхало слідом, пуштрило Карпа Михайловича.— Заходьте, товаришу міністр, тільки обережно, щоб не забитись. Одвірок низенький, та й стеля от-от обвалиться...
Бібліотека справила таке гнітюче враження на міністра, що він навіть не спитав про свої книжки. Тоді Варя й завдала останнього вдару:
— На щастя, нам недовго лишилось тут скніти! Незабаром переїжджаємо в нове приміщення. Хочете подивитись? — Та й повела всіх до чайної. Ходила хазяйкою, наказувала: — Ось тут буде зал для читачів... Тут — книгосховище... А отут — абонементний відділ... Все це — наш голова! Коли б не Карно Михайлович, то не знаю, що ми й робили б.
Прощалися. Міністр довго тиснув руку Карну Михайловичу, гаряче дякував. Обіцяв приїхати па новосілля. Голова бубонів, давлячись словами. Варя, вже дома згадавши, який у нього був вигляд, реготала до сліз.
— Розп’яла!.. Живцем розп’яла!..— лаявся голова, коли гості поїхали.— Де ти на мою біду й виськалась!
— Ну чого ви кричите? — боронилася Варя.— Я ж вас виручила!
— Що б тебе на тому світі отак виручали!.. Ну що я скажу кооператорам? Що?!
Тут Варя вже не знала, що пораяти голові. Хіба пояснити їм, що людина не тільки хлібом єдиним... Що їй і духовний потрібен...
— Іди ти знаєш куди зі своїм духовним! — зовсім осатанів голова. Крутнувсь, як опечений, пішов геть.
І Варі було його вже й жалко.
Коли Варя Юхимівна виходила заміж, бібліотека давно вже була в новому, відвойованому нею приміщенні. Мати п’ятий рік лежала на кладовищі, і Варя Юхимівна поставила їй пам’ятник, і ніхто в містечку не догадувався навіть, скільки коштував мармуровий отой обеліск, та це, власне, тепер і не важливо: пам’ятник стоїть і Варю Юхимівну не мучить совість. Нінка встигла й восьмирічку закінчити (за допомогою Варі Юхимівни) , і повчитися в технікумі (теж за активною участю сестри), й вискочити заміж (вже самостійно), й розлучитися, й знову сходити до загсу, й ще раз розлучитися, і втретє знайти собі пару, тепер уже, сказала, серйозно (від двох попередніх "несерйозів" знайшлося двійко дітей: хлопчик і дівчинка)... Сестра подалася з третім своїм чоловіком на Камчатку: вряди-годи писала коротенькі листи, та й писать, мабуть, було ніколи, бо народилося ще двоє дітей... А ці, вже дорослі, так і не бачили рідної мами: виросли на руках у Варі Юхимівни, бо Варя Юхимівна, коли Ніяка збиралася на ту далеку Камчатку, сказала, що дітей не пустить. "Я їх потім заберу, як обживемося",-— пообіцяла сестра. "Забереш, як же!" — подумала Варя Юхимівна, бо тоді вже вирішила не оддавати дітей. Вопи так і виросли на її руках (точніше — РУЦІ), і Досі називають її мамою Варею, рідну матір майже не згадуючи, і про те, в що обійшлося їхнє дитинство Варі Юхимівні, теж у містечку не знає ніхто. Знають лише достеменно одне: діти завжди були одягнені й узуті, а вчилися так, що Варі Юхимівні ніколи не доводилося за них червоніти. Тож діти росли нагодовані та одягнені, а Варя Юхимівна до сорока років носила військову форму, єдину одіж свого на будпі та свята, зважилась па цивільне вбрання лише тоді, коли спідниця зовсім подерлася, а на чоботи вже нікуди було класти латки.
І з господарством вправлялася єдиною рукою, так як не кожен і двома впорається: пиляла-рубала дрова, прала білизну, чистила, допомагаючи протезом, картоплю п буряк, шаткувала капусту, в кімнатах завжди було прибрано, Варя Юхимівна терпіти не могла, коли щось не па місці, і дітей привчила до цього. На маму Варю дивлячись, обоє навчились більше орудувати лівою, аніж правою,— поповоювала ж потім з ними Варя Юхимівна!
Протез надівала лише вдома: одного разу як побачила штучну руку в молодої ще жінки, то аж здригнулася: наче в мерця відтяли! "Краще хай уже порожній рукав",— вирішила Варя Юхимівна.
І весь оцей час, поки діти росли та ходили до школи, Варя Юхимівна відчувала себе щасливою, бо коли верталася втомлена з бібліотеки, то бачила двоє найдорожчих для себе облич, які обертались до неї, як соняшники, і малі їхні клопоти обсідали її ще з порога. Тож поки діти росли при ній, життя Варі Юхимівни було по вінця наповнене, і вона всі оці роки ні про що більше й не думала: діти — робота, діти — робота, вгору й то ніколи глянути, лише іноді, посеред ночі, прокинувшись од болю в правій руці, згадувала всіх отих лейтенантів, у яких по черзі закохувалась і яких ховала но черзі, так що вони про її любов не встигали й довідатись, а найчастіше останнього, як він лежав на плоту, і як падав прямо на нього націлений хижо літак, і як вона затуляла його спиною, ладна всі бомби в спину свою й прийняти... Після такої ночі, прокинувшись, Варя Юхимівна підходила іноді до люстра й довго себе роздивлялася, і те споглядання їй не приносило втіхи. Бо вже й зморшки поснувалися круг очей, і сивизна пробивалася в підстриженому коротко волоссі, й очі її були того дня не те що печальні, а якісь мовби погаслі...
Діти при ній і десятирічку закінчили: племінник, відслуживши два роки и армії, вступив до військового училища, тепер уже капітан, прикордонник, служить па Памірі, одружуватися ж приїжджав у рідне містечко й дружину майбутню спершу показав мамі Варі, спитав, чи сподобалась, з таким виглядом спитав, наче од того, як вона відповість, залежало бути чи не бути весіллю... "Легка у вас, мамо Варю, рука!" — писав згодом з Паміру. Тож і сімейне життя склалося в племінника добре, Варя Юхимівна могла бути за нього спокійною.... Племінниця теж пе вдалася в матусю: закінчила вже й інститут, тепер в аспірантурі в Києві, разом з чоловіком. Діток поки що не мають: "Хай, як захистимо дисертації". Ну, нехай, молодим, їм видніше: Варя Юхимівна ніколи не лізла з порадами, тільки ж дуже незатишно стало в старенькій хатині, коли лишилася сама!
Варя Юхимівна намагалась менше в тій хаті й бувати. Прийде пізно ввечері, втомлена (то читацька конференція, то вечір книги, то зустріч з композитором, артистом, письменником: всі письменники київські, більш-менш відомі, знали Варю Юхимівну)... прийде Варя Юхимівна, чаю вип’є та й у постіль. А вранці, знову ж того чаю з бутербродом ковтнувши, до бібліотеки мерщій.
Варя Юхимівна мала провести читацьку конференцію в клубі цегельного заводу за участю відомого письменника, такого відомого, що читачі аж не вірили, що він ще живий. Письменник же був не лише живий, але й досить бадьорий, от тільки добитися до нього було важче, апіж до самого господа-бога. Варя Юхимівна вже й писала, й дзвонила кілька разів — відповідь була одна: Петро Олексійович (назвемо його так) зараз не може. "А коли? — допитувалась Варя Юхимівна.— Ми ж на нього чекаємо!" — "Не знаю,— відповідав жіночий голос.— Поки що нічого певного сказати не можу. Петро Олексійович працює над новим романом". Варя Юхимівна дзвонила з дня у день, аж поки одного разу натрапила па самого Петра Олексійовича. "Слухаю",— сказав утомленим од читацької уваги голосом. У Варі Юхимівни іі долоня змокріла, тат; боялася, що він покладе трубку. "Але ж у мене зараз дуже багато роботи! — мовив письменник.— Дружина вам, здається, пояснювала?" — "Потре Олексійовичу, ну, просимо! Ви не уявляєте навіть, як ми всі вас тут любимо! Це для нас буде святом!.." — "Гаразд,— погодився нарешті Петро Олексійович.— Як до вас добратися?" — "Ми пришлемо по вас машину. Я сама приїду. Дякую, Петре Олексійовичу!"
Машину дав директор заводу — спробував би тільки не дати! Клуб аж тріщав — стільки народу зійшлося. Вечір вдався на славу, псі були задоволені. Варя Юхимівна сиділа в президії поруч з письменником, і весь зал дивився тільки па нього, особливо, коли Петро Олексійович виступив (а виступив він дуже гарно, прямо-таки не вірилося, що можна отак говорити)... Варя Юхимівна була впевнена, що всі дивляться лише на письменника, тому й не помічала єдиної пари очей, прикутої пильно до неї.
Ті очі належали літньому вже чоловікові з таким хворобливим та брезклим лицем, наче він вийшов щойно з лікарні. До того я; він був дуже недбало поголений: бритва хоч і пройшлася по підборіддю, щоках, але полишила кущики сивої щетини. Й одяг на чоловікові був
пожмаканий, наче він у тому одязі й спав. Чоловік сидів у десятім ряду і не зводив очей з Варі Юхимівни.
Коли ж виступи скінчилися, й одлунали оплески, і письменник, навантажений квітами, спустився зі сцени, а за ним щаслива Варя Юхимівна, чоловік отой так і рвонувся до неї, та одразу ж і застиг, ухопившись за спинку стільця, а обличчя його враз спітпіло. Провів поглядом Варю Юхимівну і лише тоді, як вона зникла, вийшов з ряду в прохід. Ішов, прикульгуючи на ліву ногу, й протез скрипів голосно.
А другого дня рано-вранці зустрів Варю Юхимівну коло бібліотеки. Побачила його здалеку: стояв на ганку, спершись на перила, біля ттіг валялась купа недокурків.
