Українська література » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Це ж не дрова з лісу возити!.. По корчах та вибоїнах...

Та поки довезла, запарилась.

— Х-ху, щоб ви такі здорові були!.. Хоч вода є в цьому домі?

Пила, одсапуючись, велике око її світило з-за кухля неприхованою насолодою.

— Оце напилася!.. Будемо ж розвантажувати, щоб сьогодні все перевезти...

У другій скрині була українська класика, а в третій — російська. Той чоловік збирав, мабуть, книги не один десяток років.

Жінка покотила візок додому, Варя лишилась сама. Ні, не сама — з книжками. Брала то одну, то іншу — все не могла натішитись несподіваним скарбом. 1 все здавалося, що той чоловік присутній незримо в кімнаті. Стоїть біля дверей, стежить ревниво за кожною книжкою.

Пішла згодом додому.

І вечір був якийсь особливий, не схожий на інші. Теплий, ласкавий. В хатах уже світилися вікна: одні весело й щиро, інші похмуро та підозріло. Ото які люди, такі й у вікнах вогні... А може, там горе? Може, нещастя яке? Може, й голодні сидять, бо сама була голодна як вовк: ніколи було збігати додому поїсти. Перепаде ж сьогодні од мами!

їла потім борщ, аж тремтіла, хоч нічого в тому борщі, крім кропиви та картоплі, іі не було. М’ясо тому борщеві й не спилося, а що таке сметана, він і бачить не бачив, і чуть не чув. Варя їла так, але мама не витримала:

— Не спіши, а то язика проковтнеш!..

їла тепер трохи повільніше. їла й поглядала на книжку, що прихопила з бібліотеки: наперед смакувала, як буде читати в ліжку.

А серед ночі прокинеться од того, що пектиме права рука. Прокинеться й не усвідомить одразу, що руки в неї немає давно, що то плече так болить, а не рука, і треба йти по воду, і вмочати рушник, і студити шрами, вщерть налиті вогнем. І сидіти, похитуючись, і дивитися сухими очима в темряву, терпляче чокаючи, поки біль трохи спаде й можна буде знову лягти — забутись у сні...

І, вже засинаючи, повертатися думками до стелажів. Стелажі були потрібні, книжки лежали вже й на долівці. Вона так і сказала голові селищної Ради Карпові Михайловичу, прийшовши до нього з самого ранку:

— Без стелажів бібліотека не працюватиме!

— А де я тобі їх візьму? — відповів голова, дивлячись па Варю так, наче вона прийшла здирати з нього останню сорочку.— Де я їх у біса візьму? Тут хоронити он ні в чому, а їй — стелажі! — Наче він тільки те й знав, що хоронив.

У Варі одразу ж почало закипати в грудях. Карпо Михайлович, нестарий іще чоловік, та ще й фронтовик (орден і три медалі на кітелі), з кожним словом ставав їй все неприємніший. Була впевнена, що він просто не хоче їй допомогти.

— Зрозумійте, я не для себе прошу! — сказала, ледь стримуючись.— Книжки треба розставити...

— Нічого з книжками твоїми не станеться! — обірвав її голова.— Буде змога — допоможу.

— Тоді я од вас не піду! — сказала Варя рішуче.

— Як то не підеш?

— Л отак: сидітиму, поки ви дасте розпорядження.

— Ну й сиди! Налякала!..

Вари й сиділа — до обіду. Заходили — виходили люди, дзвонив телефон, голова все більше сердився, він уже й па крик став зриватися, Варя ж сиділа, ладна бути тут хоч і до вечора.

В обідню перерву він надів картуза, аж дашок затріщав, пішов з кабінету. Варя слідом за ним.

На вулиці не витримав, обернувся до неї:

— Ти куди?

— Туди, куди й ви.

— Я додому! Обідати! — закричав, як до глухої.

— І я з вами.

— Ти що: отак за мною й ходитимеш?

— Отак і ходитиму. І сьогодні, й завтра — поки стелажів не дасте.

— То, може, й слати ляжеш зі мною? — саркастично спитав він.

Варя змовчала. Але як тільки він рушив, пішла слідом.

— Тьху! — Карпо Михайлович зупинився, махнув відчайдушно.— Ладно, пішли! Де ти тільки й узялась на мою голову!

— Одчеплюсь,— пообіцяла йому Варя.— Дасте стела-жі — більше до вас пі погою.

— Осьдечки в мене твої стелажі! — показав він па потилицю.

Привів у комунгоспівську майстерню.

— Бачиш цю баришню? — спитав похмуро завідувача.— Зроби їй стелажі.

— Не мені, а в бібліотеку,— поправила Вари.

— А я що кажу! — гримнув Карпо Михайлович,— В бібліотеку!

— Але ж де ми візьмемо дощок?

— Де хочеш бери! А щоб я її більше не бачив!..

Вже й виходячи, бурчав щось сердито. Варі вчулося: "Чортова дівка!" Та вона не образилася навіть, лиш усміхнулася...

Стелажі були готові лише за півмісяця: то захворів столяр, то не було потрібних дощок, то ще якась причина,— завідувач під кінець уже од неї й ховатися став. Та от стелажі привезли, поставили так, щоб можна було між ними лише пролізти, ось і книжки стали в акуратні ряди, розібрані за алфавітом та за тематикою, а на вікнах засяяли чепурненькі фіранки, і стіл застелений білим, а на ньому вже довгі ящички з поки що не заповненими картками, і букет квітів у глечику,— занедбана, нещодавно непривітна кімната стала затишною, Варя все ніяк не могла її покинути, хоч на неї чекали вже вдома...

Другого дня схопилась ледь світ, довго чепурилася перед люстром: було таке відчуття, наче йде на свято. Поснідала похапцем, подалась до бібліотеки: зустрічати

перших своїх читачів.

Читачів довго по було, хоч Варі все здавалося, що хтось стукає в дворі. Та осі, і справді постукало. "Зайдіть!" — гукнула Варя й нервово поправила зачіску. Дворі прочинились, несміливо, бочком зайшли двоє школяриків і дівчинка.

Варя Юхимівна й досі їх пам’ятає, хоч відтоді минуло більше тридцяти років. Пам’ятає так, наче були вони в неї принаймні вчора. Й те, як вони підступали до стола, підштовхуючи одне одного, як відповідали їй пошепки, й три книжки пам’ятає й досі — перші видані лею книжки...

Згодом забігло гострозоре дівча.

— Здрастуйте! — привіталось задихано.— У вас є Коцюбинський? "Фата моргана"? Тільки щоб з передмовою! — гукнула вже Варі в спину.

— Контрольна? — здогадалась Варя.

— Ага.

Вхопила книжку, побігла — забула навіть подякувати.

Й одразу ж за нею — бабуня: внесла обличчя, як сонечко.

— Оце йшла та й зайшла.

Ця не поспішала нікуди. Оглянулась, на що присісти,— Варя схопилась, подала свій єдиний стілець.

— Що ви, що ви, я вже й так! —Та одразу ж і сіла. Витерла краєчком хустки губи, посвітила на Варю очима,— То ви тутешня чи приїжджа? — Довідавшись, що тутешня, закивала головою, зрадівши.— Тож-то дивлюся та іі думаю: де я вас бачила?

Ііабупя сиділа довгенько: охоча була погомоніти. А коли Варя спитала, яку підібрати їй книжку, відповіла, не задумуючись:

— Йро любов...

Потім, вже під обід, зайшла вчителька: попросила Нему я-Л евицького.

ї вчительку пам’ятає досі Варя Юхимівна: в чому була навіть одягнена.

Потім заглянув Карно Михайлович: пересердивсь на Варю.

Ну, як тут у тебе?

Оглянув стелажі, здивувався, спитав недовірливо:

— — Ого всі читала?

Варя відповіла, що всі — не всі, а більшість таки прочитала.

ІІу іі ну! — покрутив головою.

То, може, й ви що візьмете? — спитала з надією

Варя.

— Я? — В голови був такий вигляд, наче йому запропонували голяком пробігтися вулицею.— Хай якось іншим разом, бо в мене, знаєш, діла.

— А ви таїш візьміть!

Ну, якщо вже так просиш...— Карно Михайлович нерішуче порився в стосикові книжок, вибрав найтон-шу: — Ось цю запиши.

— Два роки читав,— пригадувала Варя.— В кабінеті в нього й забрала: як поклав, так і не брав до рук.

У кабінет до голови привела Варю все та ж бібліотека: вже по вміщалась. Та й читачів прибуло: товклися біля самого порога, а про те, щоб посидіти, погортати газетп-журпали, зібратися па читацьку конференцію, не моїміо бути іі мови. А тут стали будувати чайну — з бібліотекою поруч. Уже іі стіни звели — лишилося дахом накрити. Варя якось зайшла: величезний зал (от де сидіти читачам!), кілька трохи менших кімнат... Варя тільки слинку ковтала, по приміщенні ходячи...

Після того її наче обмарило: не йде майбутня чайна з думки, хоч помри! І вдень про неї думає, й серед ночі: проснеться і довго лежить, по тих кімнатах стелажі розставляючи. Знала ж, яким "чайком" почнуть частувати майбутніх клієнтів: з усього містечка п’янички сновза-тимуться. Хай би десь в іншому місці кубло це заводили, а то з бібліотекою поруч!

Врешті, не витримавши, зайшла до голови.

— Ти що? — вирячився па неї Карно Михайлович,— Бузини об’їлася? Цяцьку найшла: візьми та й віддай!

І хоч як Варя переконувала, що бібліотека н пивші ч~ ка поруч не можуть стояти, що одна ж чайна уже є: міліція тільки те й знає, що підбирає "клієнтів", так на що ж іще один "гадючник" заводити (Варя, коли розпалювалась, не дуже вибирала слова)... Хоч як переконувала Варя, не помогло нічого.

— Фінансовий план хто буде виконувати? Для тебе ж на зарплату стараємось!.. Іди й не мороч голови!.. Розбагатіємо, отоді бібліотеку й збудуєм...

— Гарний же ви комунізм на горілці будувати збираєтесь! — рубонула йому Варя з плеча. Хряснула дверима так, що Карпо Михайлович аж підскочив:

— Тю, павіжона!

Тільки Варя того вигуку не почула: йптла вулицею й щоки палали. Довго не могла остудити. ТІлакатп хотілось од злості!

І такою бібліотека їй здалася нужденною, що й заходити не хотілося.

Допоміг Варі відвоювати приміщення тогочасний міністр освіти. Сам того не відаючи, допоміг.

Якось зайшла Варя до школи (після розмови з Карпом Михайловичем збігло два тижні, якщо не більше, над чайною вже й дах звели, і вставили двері та вікна. Варя, проходячи мимо, одверталась)... Зайшла до школи, а там шарварок, там переполох: парти в коридорах, учителі миють підлоги, директор бігає червоний, мов перцю об’ївся.

Міністр приїжджає! Вчора подзвонили з Києва.

Варя одразу ж і подумала: а що, як поскаржитись міністрові? Він же не тільки міністр, а й поет видатний,— кому ж іще, як не йому, про бібліотеку подбати?

Перше, що зробила,— книжки повиносила з закутків. Склала на столі горою, майже під стелю: потім на підвіконня скільки могла навалила, а решту вже на долівку, при самому вході. Приміщення й так тісне, стало ще тісніше. Про псяк випадок всю сучасну україністику на задній стел а я" переставила: спитає міністр про свої книжки, Паря його поміж стелажами й проведе. Де й миша не пролізе.

Схопилася вранці, гімнастерку з бойовими медалями надягла, поясом офіцерським підперезалася, заправивши порожній рукав, і — їла не їла — подалася до школи.

Міністр з’явився після першого дзвоника. Підкотив машиною чорною, довгою, вийшов з кількома чоловіками: Варя його одразу ж по пенсне і впізнала. Директор, який встиг не одну поміняти хустину, піт витираючи, метнувся назустріч, а за ним уже й Карно Михайлович, який теж прибіг рано-вранці ("Ти чого прийшла?" — виси мав сердито па Варю: не чекав уже від неї нічого хорошого).

Привітались, поручкались, повели шанобливо в школу, де но класах сиділи, завмерши, і учні, і вчителі.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: