Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Пляшка валялася порожня, не було горілки і в її чарці, щось ворухнулося тривожно в ній, але вона одразу ж пригасила той порух, примусила себе думати про інше. Що треба ж іще встигнути приготувати сніданок, не буде ж він жити самим чаєм: знову паче поверталися роки, коли біля неї жило двоє дітей.

Пославши па стіл ковдру, старанно випрасувала його одяг. Тут же, па стільці, й повісила. Поклала на сковорідку масло, вчорашню картоплю, нарізану дрібно ковбасу. Прокинеться — якось уже сам здогадається запалити газ, розігріти. Хотіла написати записку, та згадала, що досі но знає, як його звуть. Випила похапцем склянку чаю, прислухалась: він ще спав.

Йшла до бібліотеки й думала про нього. Як він прокинеться, як пошука її поглядом, а може, й покличе, аж тоді здогадається, що вона пішла на роботу. Зненацька згадала, що забула виставити цукор,— хоч вертайся! — але вона й так уже запізнювалась, дівчата ж уже, напевно, чекають на неї.

! потім, уже в бібліотеці, думала лише про нього. Ледь дочекалася перерви на обід,— майнула додому.

Хата була замкнена, добре, що мала запасний ключ. Па столі, поруч з неприбраним посудом, лежав аркуш паперу. "Буду о сьомій нуль-нуль. Віталій".

Віталій! Нарешті вона знає, як його звати.

І потім, у бібліотеці, ледь діждалася шостої. Мала зготувати вечерю до його приходу. Крадькома розгортала записку, читала й перечитувала.

Ім’я його вживалося, вростало в неї, пускало коріння. Повнило всю. "О сьомій нуль-нуль!" — аж засміялася щасливо. Добре, що ніхто не помітив!..

Додому верталась бігцем...

Він прийшов ще раніше — значно раніше. Полишив двері одчиненими, наче хотів вивітрити важкий дух перегару. Лежав у першій кімнаті, хропів і стогнав. Як був у костюмі, в брудних черевиках. Набрякле обличчя посиніло, шрам пульсував гарячково.

Варя Юхимівна якусь мить стояла, ламаючи брови, потім вуста її рішуче зімкнулися. Поклала па стіл пакунок з їжею, заходилася роззувати-роздягати сонного. Попомучилась із своєю єдиною рукою, звільняючи важке п’яне тіло від одежини. Роздягти й ковдрою вкривши, сіла безсило на стілець.

Довго не спала. Він часто стогнав, Варя Юхимівна зривалася, бо здавалось, що помирає. Десь серед ночі встав, довго пив воду, що її Варя Юхимівна поставила поруч, на табуретці, потім закурив. Ядучий дим просочився аж сюди, і був він гіркий та неприємний, в неї й голова розболілася, але вона не встала, ие вийшла до нього: не знала, що йому казати.

І гірко, іг невтішно пекла одпа й та ж думка: він — алкоголік.

Заснула десь aas під ранок: вігі врешті заспокоївся. Звелася, вся геть розбита, прислухалась: в тій кімнаті — ні звуку. Обережно прочинила двері: його не було. Порожня постіль, порожній графин: він висушив всю до дна воду. І кілька недокурків тут же, біля ліжка. І важкий невигубний сморід.

Варя Юхимівна пошукала очима записку — записки не було. Цього разу він зник, не обіцяючи повернутись в "нуль-нуль", і хоч вона надіялась, що він сьогодні прийде тверезий, так їй жаль було свого миттєвого щастя, відчувала, що надія ця марна. Л їй же треба поговорити з ним, із тверезим. Про що, не знала поки. Знала лише, що треба.

Він так і не з’явився того вечора. Даремно ждала Варя Юхимівна, щоразу схоплюючись, як тільки за вікнами лунала чиясь запізніла хода. Думки, одна тривожніша іншої, все більше обсідали її. То здавалося, що десь лежить

п’яний посеред вулиці. То що його побили. Ладна була бігти й шукати. Але куди бігти, де шукати?

Вже була б рада йому навіть п’яному. Аби лише з ним нічого не скоїлось. Аби лиш прийшов.

Вранці вирішила навідатись до його сестри: може, він у неї? В першу ніч він розповів Варі Юхимівні про сестру, до якої приїхав у гості. Сказав, де вона працює. На цегельному заводі, в нічній зміні, а живе поруч, в єдиному п’ятиповерховому будинку, другий під’їзд, двадцять третя квартира. Розповідав так докладно, немов знав наперед, що Варі Юхимівні доведеться його розшукувати.

— Тільки стукати треба, бо там зіпсувався дзвінок.

Варя Юхимівна й постукала, після обіду, коли трохи

звільнилася від роботи. Та збігала додому: довідатись, чи не приходив.

Не приходив...

Двері відчинила молода ще жінка. Й дуже схожа на пього. Тільки всі риси обличчя були делікатніші, м’якші.

— Заходьте.

Підлога так сяяла, що Варя Юхимівна мимоволі глянула па свої черевики.

— Проходьте, сідайте.

Варя Юхимівна все ще оглядалась розгублено: не могла уявити Віталія в цій прибраній кімнаті. Йому тут просто не було місця.

— Я вас упізнала,— сказала тихо жінка.

— Ви наша читачка?

— Ні... Я того вечора була в клубі.

Її ногляд зачепився об порожній рукав Варі Юхимівни, метнувся збентежено вбік. Варя ж Юхимівна не знала, з чого починати. Не питати ж у лоб, чи він тут ночував!

— Я... з приводу впитого брата... Ми з ним давні друзі... фронтові... Він розповідав вам, певно, про мене?

Жінка мовчки кивнула.

— Я була в його роті санінструктором...— "Навіщо я все це їй розповідаю?.. Я наче виправдовуюсь перед нею!" — Вашого брата важко поранило, і мені довелося виносити його з бою... А позавчора він зайшов до мене...

— То це він у вас ночував?

Варя Юхимівна відчула, як спалахнуло обличчя. Набралась мужності, глянула прямо в очі його сестри:

— Так... Він ту ніч був у мене... Обіцяв знову прийти...

— Обіцяв! — гірко розсміялась сестра.— То горілка його обіцяла!..

— Він... зараз у вас?

— Був, та нема: побіг похмелятись! Без нього ж і чайна не одчиниться! Скільки ми з ним намучились — не просихає ні вдень ні вночі. Маму в могилу поклав...

— У нього... є сім’я?

— Була. Жінка була, двоє діток було — розбіглися всі... А тепер от унадився в гості... Чоловік уже й не розмовляє зі мною... А що я зроблю: брат же, не виганяти на вулицю!.. Та й жалко... Він же роками з лікарень не вилазив, рани замучили. З-за них, проклятих, і пити став: все одно, казав, помирати.— Жінка, вже не криючись, плакала.

— Мені б з ним ще раз зустрітись,— сказала Варя Юхимівна.— Поговорити...

— Поговоріть. Може, хоч ви яку раду дасте.— Й одразу ж додала безнадійно: — Тільки йому вже ніщо не поможе !

— То я зайду до вас увечері...

— Заходьте, чого ж...

Та йти того вечора до його сестри не довелося: він знову з’явився у Варі Юхимівни. Повернулась додому — лежав на постелі без пам’яті.

Цього разу мов легше було його роздягати. До того ж Варя Юхимівна вже знала, що їй робити. Ходила ще вдень в поліклініку, радилася з лікарями. Відповідь була одна: тільки лікувати! І то не вдома — в стаціонарі.

Розпитала докладно, де та лікарня, чи довго там лікують. І чи всіх виліковують. Мусила зттати все, перш ніж затівати розмову. Роздягти, вклавши як слід, і сама лягла поруч: щоб не зник, як того разу...

Спала не спала — підхопилася вдосвіта. Знову випрасувала сорочку, костюм, приготувала сніданок. Потім сиділа й чекала терпляче, поки він прокинеться. На роботу не поспішала: ще вчора на всяк випадок попередила, що може запізнитись.

Він прокинувся близько одинадцятої. Каламутний погляд, опухле обличчя. Простяг лежачи руку, дістав цигарку. Запалив, на Варю Юхимівну навіть по глянувши. Затягся жадібно, закашлявся. Кашляв довго й важко, як старий дідуган, і щоразу хапався за груди. "Й ото так мучитись!"—думала Варя Юхимівна. їй і жалко його було, а разом ворушилась і досада на нього: пив же сам, ніхто не примушував.

Він же, вдосталь накашлявшись, з огидою відкинув цигарку, попросив, усе ще на неї не дивлячись:

— Дай води!

Довго пив, і на обличчі його була відраза, наче не воду йому подали — помиї.

"І треба ж було отак напиватися!"—хотіла сказати Варя Юхимівна, та вчасно стрималась. Сама не терпіла нотацій.

Натомість якомога веселіше сказала:

— Вставай, будемо снідати!

Буркнув щось нерозбірливе, посунув з ліжка.

Довго вмивався, ще довше відпльовувався. Вліз у сорочку, в костюм, не помітивши навіть, що вони випрасувані, сів, похмурий, до столу. їв не їв, одсунув тарілку.

— Мені б чаю... Міцнішого...

Варя Юхимівна подала йому й чай: заварила, як дьоготь. І поки він жадібно сьорбав, завела мову про те, що йому треба лікуватись.

На її подив, одразу ж погодився:

— А сто грамів буде?

— Буде!

— Тоді лікуй!.. Лікуй, старшина!.. Тільки дай чимось вогонь в душі залити...

— А нікуди не втечеш?

— Ось рост святий — не втечу!—перехрестився широко НІН.

З Варя Юхимівна йому одразу ж повірила.

— Я зараз,— сказала вона, схоплюючись.— Це недалеко.

— Давай, старшина!

Потягся потім, коли принесла, до пляшки, як дитина до соски. Одкоркував, налив повен кухоль, блаженно примруживши очі, випив до дна.

— Х-ху, як на світ народився!.. Спасибі, старшина!..— І знову потягся до пляшки.— А тепер давай вип’ємо вдвох. За фронтових наших друзів.

Варя Юхимівна відмовилась. Йому ж не забороняла: хай напивається. Що хоче, хай робить, лише б не втік.

Згодом, зовсім сп’янівши, ліг на ліжко й одразу ж заснув. А Варя Юхимівна, прибравши зі столу, побігла до Гайочок: домовитись про машину. Щоб сьогодні в лікарню й одвезти.

Повернулася — його не було. Втік, знову втік, навіть п’яний утік! Вар я Юхимівна аж заплакала від досади та злості па нього, а потім побігла до його сестри: не інакше, поволікся туди одсипатися.

ЗМ

— Був,— сказала сестра.— Попрощався й поїхав.

— Куди? — спитала з відчаєм Варя Юхимівна.

— Та додому ж... У село... Там йому ніхто не заважає отруту дудлити. Отак нею, проклятою, колись і заллється!

Поверталася Варя Юхимівна додому з таким відчуттям, наче її зрадили. Як ніхто ще не зраджував. Довго сиділа вдома: не хотілось нікуди й виходити. А перед очима: як вона висаджувала його, важко пораненого, на візок. І як потім нахилялася над ним на плоту, прикриваючи од літака.

Зрештою надумала от що: вона його таки порятує! Врятувала тоді, порятує й тепер. Візьме його адресу в сестри, поїде слідом, все село, весь район на ноги поставить, а примусить його лікуватись!

— І ніде ти від мене не дінешся! — сказала вже в темряву.

Роздяглась, лягла: мала добре виспатись перед дорогою.

Спала погано: цілісіньку ніч боліла рука.

КОЛЕКТИВ 1КОЛЯДКО

Спершу появився портфель: щось середнє між вантажним пульманом і металевим баком,— у такий зсипають сміття. Тож зрозуміло, чому власник цієї шкіряної посудини пихкотів, мов паровоз.

— То де...