Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Хоч ловила, ловила не раз, за руку замалим не хапала, коли оті вилупки, оті циганчата недороблені, через пліт моїх курочок вудили. Гачок до шворки прив’яжуть, на гачок хліба наліплять та й закидають до мене в двір. А курка — птаха дурна: ходить-ходить та й клюне. Я перший раз як побачила, то замалим не померла од ляку: біжить моя зозуляста з усіх ніг до плоту, крилами об землю молотить, дурним голосом скрикує. Шурх у дірку в плоті, і мов корова язиком злизала. Я слідом за ними. Поки оббігла, поки на вулицю вискочила та до їхнього двору добралася, вони моїй зозулястій і голову скрутили, й обпатрали. Батькувала я їх, батькувала, страмила-страмила, тільки всі слова мої — як об стінку горохом. Бо поганому виду немає й стиду.
"ІІу, заждіть же,— думаю,— я вам покажу! Я вас провчу так, що ті іншим закажете!" Взяла чаплію та й засіла за плотом. Тільки вони свою вудку закинули, я за чаплію та за ними: така мене злість узяла, що й незчулась, як і через пліт перемахнула. Наздогнала найстаршого, що вудку закидав, та чаплією по спині, по спині! А вони як спустили на мене собаку — півспідниці в дворі тім полишила. Ще й укусив за литку. Судилась я тоді з ними, правди шукала, а воно і в суді бідній жінці правди немає: як я отого розбишаку чаплією учила, бачили всі, а як вони курей моїх крали, того не бачив ніхто. Повилазило!
Розорили б, зовсім розорили б мене сусіди мої, коли б бог не зглянувся та не прибрав їх од мене: надумались переїжджати кудись аж під Житомир. Там ріки молочні, а береги — з киселю, ще й самогонка струмками тече, "їдьте,— хрещуся про себе,— їдьте та й дорогу назад забудьте, бо я ще раз таких сусідів не витримаю. Краще вже в могилі лежати, ніж з такими сусідами жити". Вірите, з’їздила в Київ, у соборі Володимирському своїй святій великомучениці Варварі отакенну свічку поставила. Бо мене таки Варкою звати.
Еге ж.
Поїхали вони, з усіма своїми бебехами забрались, а хату перед тим продали. Там і хати: стіни та вікна, скільки взяли за неї, не знаю, мені аби таку хату даром давали, то не взяла б. Двір голий-голісінький, хоч покотися по ньому, а за хатою, де в добрих людей садок і город,— самі бур’яни. Бо якщо яка деревина, було, самотужки й проклюнеться, то ті циганчата її одразу ж затопчуть. Та і навіщо їм сад, як у сусідів і яблуні, й груші — дозріти не встигнуть, як вони обнесуть: не треба й гусені. Весь куток наш, вважайте, стогнав, нащо вже у Ганочки паркан замалим не під хмари, ще й колючим дротом обплетений, а й до них добрались. Приходив Тапочка лаятись, і жінка його прибігала, коли була ще жива, тільки їм і лайка була ніщо: зашиються в хату й сидять, а ти кричи, хоч лопни.
Так про що пак я? Ага — про нових сусідів.
Приїхали з Києва, бо в Києві таки й проживали: вона в батьків, а він — уже в приймах. А яке життя приймакові: ні ступни, ні дихни, день і ніч у гостях. Завели двійко діточок та й тулилися в одній кімнаті, бо в батьків двокімнатна квартира. Я сама була, бачила: отак-о коридорчик, що й не повернутися в ньому. По ліву руку — батьки, а по праву — вони. Ні, батьки — по праву, вони — по ліву. По ліву, по ліву, еге ж, бо я свій кошель У РУЦІ правій тримала, а лівою одчиняла. Тіснилися вони, тіснились, п’ять років на черзі стояли, а коли їм сказали, що ще років десять стояти, но менше, то й падумались хатину купити. Та отак до пас і переїхали. Вона лишилась на роботі в Києві, бо в мас роботи для неї не знайшлося б: професорша, там така вже вчена, що й зайвого слова не скаже, крізь окуляри тільки на тебе й дивиться, а він простецький собі чоловік, коли б не знала, що лікар, то ніколи не подумала б. Як забіг до мене за відром, бо поки сяк-так обжилися, то нічого не мали, та все до мене, було, все до мене, бо я така — для добрих людей не пожалію нічого, останню сорочку зніму й оддам. Як зайшов, а в мене саме онук простудився, чи то вгрівся та випив холодної води або де на сирому полежав. Всю ніч пробухикав, я вже збиралася вранці вести в больни-цю, а тут сам лікар до хати: "Що це у нього? Ану, давайте послухаємо". Послухав, геть усього вислухав, усі кісточки перемацав, ще й до рота заглянув. "В нього ангіна",— каже. І порошки йому виписав, і горло чим полоскати, ще й сказав на ніч зварити картоплю нечищену та над нею й подихати. Півгодини провозився з онуком, а тоді схопивсь як опечений: "Побіжу ж, бо там на мене жінка чекає!" І відро взяти забув. І я, дурна, нагадати забула. Аж ось знову біжить: "Давайте відро, бо жінка мене й з’їсть!.." Еге ж, він своєї жінки побоюється, дуже вона в нього важна та строга,— як прошпетиться, то завжди од неї в погріб ховається. Сама не раз бачила, бо пліт довгенько стояв нелатаний, вони ж бо не знали, за що спершу братись: хату до ладу доводити, бур’яни виривати та дерева саджати чи погріб копати. Навезли повне подвір’я цегли, шиферу, ще й дерева. "У мене жінка,— казав,— не знаю, що без неї й робив би". Навезли всього та до осені сяк-так і спорядились: хату перебудували, по-новому накрили, хлівець поставили, погріб викопали, ще й садок посадили.
Було ж сміху з тим садком! Послала вона його на базар у Київ по саджанці, він і привіз: усі до одного — груші. Вона й не сказала нічого, тільки як глянула, то й мене морозом поза спиною обсипало, а йому, бідолашному, й дух забило! Втупився очима в саджанці, на неї очі боїться звести, лиш тоді, як вона до хати пішла, хусткою лоба витер та сам себе і питає: "Як же я їх купував?"
Сміх і гріх.
Так ті саджанці й викинули: вона жодного посадить не дозволила. Вже сама з’їздила в Київ — привезла: і яблуньки, й грушки, й вишеньки, й сливки. "В мене не дружина, а золото! — похвалявся, саджанці розбираючи.— Не знаю, що без неї й робив би!" — "Еге ж,— собі думаю,— хвали своє щастя, хвали. А в погріб хто від нього ховається?"
Ну, та мені діла до того немає, мені аби тихо жили та мопс по чіпали. Сусідів но вибирають, сусідів бог дає, а па цих гріх і скаржитись: третій рік, вважайте, минає, а пі сварки між нами, ні чвар, увесь вік отак би прожити, коли ж почула, що його збираються виганяти з роботи. З нашої ж таки больниці, де я ось уже котрий рік роблю прибиральницею: всі кабинети й коридори на першому поверсі на мені, всі половики та підлоги, щоб нігде ні смітиночки, ні пилиночки, а хворі ж усякі бувають: одне — людина, а друге — скотина скотиною, прости мене господи. Одне заходить — тричі ноги витре, а інше мов з нужника: всю багнюку, яка тільки на вулиці, позбирає та ногами до больниці і втягне. Миєш, миєш, аж спина тріщить, шаруєш — очі на лоба лізуть, а прийдеш другого дня — те саме. Починай, Варко, спочатку, бо ніхто того не зробить за тебе, ніхто тобі спасибі не скаже. Я й робила: за совість, а не за спасибі; пильнувала, щоб чисто було та уходжено. Недаремно ж головна лікаріна наша, якої всі й духу бояться, иі разу на мене голосу не піднесла. А було ж, а було: лікарі й ті в сльозах од неї вискакували.
А найбільше прибирала його кабинет. Вимету, вимию, щоб усе аж блищало, бо такої людини ще не було в нашій больниці. Христом-богом присягаюсь — не було. Що вже його хворі люблять — ні до кого стільки не йде. Під тими кабинетами по двоє, по троє, а до цього — пачками: так і сунуть, так і сунуть, не до нього прикріплені і то стараються до нього попасти. Та вопо і не диво: люди зразу розберуть, до лікар путній. Добру славу не треба розносити — сама собою котиться. Нащо вже я пе ходила ніколи до тих лікарів, яка хороба, бувало, не причепиться,— все на ногах, все на ногах. Перекаїпляєш, перебухикаєш, та й знов, як коняка. Ще моя мати-по-кійниця, було, про мене казали: "Нашу Варку й довбнею не доб’єш!" Бо такі ми росли, змалку не балувані, до всякої роботи привчені, за роботою ніколи було й хворіти. То тепер дітки пішли — як вони й житимуть? Кашлянути не встигне, а вже матері-бабусі пробі кричать, всіх лікарів підіймають на ноги, пілюлями запихають, а щоб до роботи якої, про те й не питайте! Ось і в мене онук: скільки я поповоювала зі своїми, попогав-кала, щоб хоч босячком по травичці побігало. "Що ви, мамо, застудиться!" — "А ви дуже в мене застуджува-лись? Побігає по траві, росою ноги помиє — здоровішим буде!"
Еге...
Про що пак я?.. Ага, таки ж про лікаря — сусіда мого. Вчепилася до мене нещодавно болячка, не знаю, де її й підхопила, чи то як прала та білизну надворі розвішувала, а воно ж уже було холодненько, чи деінде, тільки всю ніч наче мерзла і сни снились такі, що краще їх і не згадувати. То в якусь яму закопують, я вика-рабкуюсь, а вони сиплють землею. Хочу закричати — не можу. То за горло хтось душить, ухопив і душить — дихнуть не дає. То мама-покійниця взяли мене за руку та за собою й ведуть: "Ходімо, доню, тобі там буде краще!" І такі ласкаві до мене, як і за життя не були. "Куди ж це мене мама ведуть? — думаю про себе.— Я ж снідати своїм не зварила". А таки йду, не пручаюсь. А тоді глядь, а довкола хрести та могили, хрести та могили. "Оце ж смерть за мною приходила! — прокинувшись, подумала.— Видно, й тобі, Варко, вже пора в далеку дорогу збиратися". Подумать подумала, а не залежувалась, бо скоро ж моїм на роботу, а онукові — до школи. Готую спідаїток, і щось мої руки не так, як треба, стоять. Аж син підійшов та й пита перелякано: "Мамо, що з вами?" "А що?" — питаю. "Та ви на свою шию погляньте!" Підніс мені дзеркало, а в мене на шиї наче гусяче яйце. Тож-бо мені снилось, що мене хтось за шию душив! Доторкнулась — болить. "Може, лікаря викличемо?" — питає. "Та нащо його кликати, сама піду!" Вмовляли мене, вмовляли син і невістка, щоб я хоч сьогодні на роботу не йшла, та я таки не послухалась: хто ж за мене підлоги помив? Обмотала шию пуховою хусткою та й пішла на роботу.
Пораю, мию, а лікарі та медсестри на роботу збігаються, та все мимо мене, все мимо мене. Те кивне, те словом обізветься, а ніхто не спитає, чого в мене шия обмотана. "Отак,— думаю,— помреш — ніхто і не гавкне!" і така меті обидн бере, така обида... Аж ось і він — завжди трохи запізнювався. То те вдома забуде, то те, тричі вертається. "Добридень, Варваро Михайлівно! — Еге ж, він мене тільки так і звав.— А що це ви наче хомут па себе наклали? Чи не орати збираєтесь?" — "Орати,— кажу,— орати.