Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Хіба з того, як двадцять п’ять літ тому Алла Василівна появилася в нашій поліклініці. Я тоді в фізіотерапевтичному працювала, сама як очеретинка була. Так-так, не посміхайтесь. Чоловік як візьме, бувало, на руки, то замалим не під стелю

підкине. "Що ти,— питає,— й їси: нічого ие важиш!" То пізніше бомбою стала... Тож була я молоденькою, а вона — зовсім дівча: худенька, тоненька, стеблина стеблиною, після інституту одразу ж. І чоловік її теж аж просвічувався. Та воно й зрозуміло: пі в неї, ні в нього багатих батьків не було, жили на стипендію. На студентських харчах.

Прийшли ото до нас у поліклініку з одним чемоданчиком, а де жити, й не знають. В той час молодих спеціалістів квартирами не балували, будуватися пізніше почали, де хочте, там і живіть, то вони побігали, побігали та в мене й приткнулись: виділили ми їм кімнатку три на чотири.

Та їм, поки вдвох були, і тієї вистачало з головою. Барахлом тоді не обростали: в неї платтячко та пальтечко, з року в рік в одному й тому ж стрибала, та в нього єдиний костюм і шинеля, нею й поверх ковдри вкривались, коли було холодно. Два стільці, стіл, ліжко односпальне та гвіздки в стіні: чіпляти одяг. Етажерку вже трохи пізніше придбали, коли стали книжки збирати: більше по медицині. Отогк їм і в цій кімнаті пе тісно було, поки гнили вдвох. А вгне як дітей завели, спершу дівчинку, потім і хлопчика, отоді в тій кімнаті й повернутися ніде було. Станеш на порозі, а далі й ступити нікуди. А ми ж тегії по могли вже нічим помогти: хоч і ще дві кімнати, так у самої двійко дітей, та чоловік, та свекруха, та свекор — як у тій рукавиці.

Шість років прожили в нас, поки на власний будинок стягнулися. Спершу сяку-таку халупу поставили, та й тій були раді. А як розжилися, то й двоповерховий звели. На п’ять кімнат, з усіма вигодами. Тільки тепер у тих кімнатах і гкити нікому: він та вона, а діти в Києві. Діти топор по дугко батьківської хати тримаються, он мої й то розлетілися: старший у Вінниці, а молодший на БАМі. Думала, що попрацює-попрацює та до батьків і повернеться, коли пише — знайшов собі пару, кличе на весілля: "Нам тут і квартиру виділили". Отак тепер з дітьми.

В той час поліклініка наша була в старому приміщенні. Ще в довоєнному, що під час війни уціліла. Кабінети малопькі, віконця вузенькі, замість батарей скрізь грубки стояли, вугіллям топились. Хворі, бувало, в коридорчиках як стовпляться, то й не пройдеш. Скільки, бувало, лікарі скаржились, що працювати важко, особливо Алла Василівна: дві всього кабіни в фізіотерапевтичному, не встигали всіх хворих і обслуговувати, прилади нові привезли, а ставити ніде. Алла Василівна не раз головного за петельки брала: "До якого часу ми оцей грипозний розплідник терпітимемо?" — "Голубчику,— головний їй (він усіх називав "голубчиками"),— потерпіть іще трохи, поки я на пенсію вийду. Тоді хоч хмарочоси споруджуйте". Йому шостий десяток ішов, а глянути — всі сімдесят можна було дати: повернувся з війни каліка калікою. "Вийду на пенсію,— не раз говорив,— і дня працювати не буду!"

Так і не дожив, бідолашний, до пенсії: заглянули якось до кабінету, а він мертвий лежить.

І призначили тоді головним лікарем Аллу Василівну. Завше на зборах, на нарадах виступала — ото начальству в око і впала. Молода, енергійна, парторгапізацію поліклініки очолює,— кому, як не їй, головним лікарем бути! Вона й не відмовлялась — одразу ж погодилась. Повернулась, пам’ятаю, весела, щоки так і горіли: "Ну, Валю, тепер ми все тут по-своєму зробимо! Годі по закапелках тулитись!" Тоді вона мене ще по імені звала, то вже пізніше, коли старшою медсестрою призначила,— по імені та по батькові. "Ой, важко ж вам буде, Алло Василівно! Наш народ знаєте який? Звикли до старого, мохом пообростали".— "А ми той мох поздираємо. Кому не сподобається — скатертиною дорога, вмовляти не буду!" Стоїть, рішуча така, брови зведені. Отоді я чи не вперше подумала — ця споїм но поступиться...

В першу чергу за поліклініку взялася: будувати нову. Признатися, ніхто з нас не вірив, що в неї щось вийде: ще Хрещатик не відбудований був, пів-Києва в руїнах лежало, а тут — нову поліклініку! Та ще де: в містечку заштатному, в якому промисловими об’єктами поки що й не пахло. Так їй і в райраді сказали, то вона — в міністерство, в обком партії. Чи не найвищі пороги переступити зуміла, а таки домоглася свого: виділили кошти.

Та кошти коштами, фонди фондами, а без рук робочих воно нічого не варте. А з руками робочими тоді сутужно було! Пригадую: прийшла команда з цегельного заводу, щоб до Нового року всю цеглу забрали. Не заберемо — пропаде. А чим вивозити, коли в нас на поліклініку одна парокінна підвода і сторож — за кучера, бо такої штатної одиниці, як кучер, у нас і не числилось. Метнулась Алла Василівна по установах, ще три підводи дістала, на них свого чоловіка й хірурга посадила, а на третю вже й нема

чоловічої сили, одна жінота лишилась. "Ладно,— сказала,— я сяду на третю". А сама ж не сільська, з кіньми ніколи справи не мала. І, думаєте, не возила цеглу? Дощ не дощ, холод не холод, а вона в черевичках легеньких, чесним словом підбитих, і в воду, і в грязь. Схудла так, що тільки очі й видно. Привезе, руки аж сині, ми їй: "Та біжіть хоч погрійтесь!" — нізащо не піде. "Погріюся й тут!" Носить цеглу нарівні з нами, поки й підвода спорожніє.

Еге ж, дісталося тоді нам усім, а їй, либонь, найбільше.

А з підлогою... їздила діставати паркет аж у Карпати. Привезла цілий вагон, майстрів розшукала, а вони всі до одного — гіркі п’яниці. Рознюхали, що в нас є спирт, поки по сто грамів не наллєш, роблять, як мокре горить. Я раз налила, вдруге, а тоді бачу, що, поки вони підлогу постелять, бутель весь висушать. Пішла до Алли Василівни. А вона: "Видавай!" — "А в тюрму хто передачі носитиме?" То вона лиш усміхнулась. "Якщо хто й сяде, то не ти". До в’язниці не дійшло, а сувору догану по партійній лінії таки заробила. Не тільки за спирт — ще дещо розкопали, ревізори ж недарма цілий місяць товклися. Могли б і до суду віддати, часи тоді були легкі на розправу, так нова поліклініка вже стояла, вікнами веселими, великими на всю область світила. І в газетах про пеї писали, і в доповідях згадували. Та ви самі бачили, що вам про неї й розказувати.

Строга? Звісно, що строга, не любить, щоб поперек неї хто хоч слово сказав. Але з нашим народом інакше й не можна. А потім: хто ти, а хто Алла Василівна. Розуміти це треба, а не перти супроти вітру. Проти всього колективу. Всі йдуть не в ногу, один він лише в ногу! Бачила таких, надивилась. Тільки ніхто з пих не приживався у пас. Та й, надіюсь, не приживеться ніколи.

Недарма ж цей Колядко не сподобався мені з першого погляду. От буває ж таке: ще й не знаєш, чим чоловік тобі не до душі, а не можеш себе перееилити. Пам’ятаю: прийшов до нас у квітні, напередодні свята, а в нас же Першого травня — обов’язкова маївка. Алла Василівна цей звичай давно завела, жодного разу не пропустила й стежила, щоб усі виходили. Бо колектив — це єдина сім’я, тож і свята треба відзначать по-сімейному. Жінки — наїдку, чоловіки — випивки в міру: Алла Василівна п’яних терпіть не могла. Гітару, баян — на машину та

й до лісу всім колективом. Виберемо гарну галявину і — на цілісінький день...

Тож напередодні маївки я й зайшла до Колядка. Як голова місцевкому. Людина ж іще свіжа, звичаїв ще наших не знає, от я до нього й зайшла.

І знаєте, що він мені відповів?

у Пробачаюсь, але я не можу. У мене свої плани.

Як не вмовляла, вперся, наче віл.

"Ну, гаразд,— думаю,— це ти зі мною такий хоробрий. Подивимось, що ти перед Аллою Василівною заспіваєш. Вона тебе враз причеше".

Хотіла, було, зайти до неї, сказати, та одразу й роздумала. Чого це я за кожного спину свою підставлятиму? Він же не дитина, щоб за ручку водити!

Ну, настав день маївки, зійшлися всі наші, на машину сідають. Аж ось і Алла Василівна. Глянула — одразу ж помітила.

— А де Колядко?

Я — так і так: немає Колядка. Не схотів їхати. Відмовився.

Не сподобалось Аллі Василівні. Лицем потемніла.

— Гаразд,— сказала.— Розберемося.

І на маївці — сміється, жартує, а потім враз і насупиться: Колядка, либонь, згадає.

В перший же день після свят викликала Колядка до себе. ПДо там йому говорила, не знаю, тільки вискочив од неї, як із бані. Весь день одггирхувався. А повз мене проходив — одвертався. Розсердився, бач! Та мені з ним з однієї миски не їсти, про мене — хай хоч і весь вік дметься, лиш би свою роботу робив. Та по-людському в колективі поводився. Бо що не день, то й новий вибрик. Усе в нас, бачте, не по його, все по-новому треба робити!

От хоча б в історіями хвороб. Писанини — чорнила не вистачає, хворий уже й вийде, а лікар усе пише й пише, інший зайде, він муркне: "Сідайте!" — голови навіть не зводячи. Весь час, на всіх зборах на писанину ту скаржились, що ніколи за нею й людей лікувати. Та скаржитись скаржились, а писати продовжували. Бо не ми її завели, не нам її й скасовувати, для цього отам у міністерстві зарплати одержують — їм, як то кажуть, видніше. Ходили чутки, іцо будуть ставити лічильні машини, лікар усю інформацію в мікрофон набалакає, вона перфо-картку й видасть, а поки що пишіть, як і діди ваші писали, тільки дідам, мабуть, легше доводилось, бо тоді над ними менше начальства було. Всі й писали — стогнали, один Колядко збунтувався: він, бач, наймудріший. Посадив медсестру Зою, ткнув їй ручку: "Записуйте, що я вам диктуватиму!" Зоя, звісно, в сльози, Зоя до мене. Пішла я до нього, то він замалим не кулаками мене з кабінету: "Робіть свою справу, а в мою не втручайтесь! Я повинен на хворого дивитись, а не у ваші дурацькі історії!" Так "дурацькі" й сказав.

Або скільки галасу було з приводу рецептів. У нас давно так заведено: всі рецепти на дефіцитні ліки — у мене в руках. Для контролю. Треба лікареві виписати валокордин чи стугерон, він до мене і йде. Я в спеціальний зошит записую: коли, хто і для кого. Розумно? Розумно. Людей завжди контролювати потрібно, довіряти довіряй, але й перевіряй.

Всі лікарі мовчали, бо знали, що це наказ Алли Василівни, один він мов сказився.

— Не буду я бігати за кожним рецептом! Не довіряєте — самі виписуйте! А мене від цієї дріб’язкової опіки звільніть!

Я йому спокійно пояснюю, що цс по моя вигадка, наказ Алли Василівни.