Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Вперше зібрались.

Та нічого не вдієш, мама є мама, все життя нам, дітям своїм, оддала,— пішов до Алли Василівни. Показав телеграму, попросив перенести відпустку.

Алла Василівна не заперечувала:

— Соню, підготуйте наказ!

Коли я, подякувавши, звівся, щоб іти, вона мене затримала:

— Олександре Семеновичу, зачекайте хвилинку. Тепер я маю до вас невелике прохання.

— Слухаю, Алло Василівно.

— Ви в ГІоліськ їдете?

— Так.

— Енський район далеко од вашого? — назвала сусідній район.

Якби знав, сказав би, що за тисячу кілометрів. А так відповів, що година їзди автобусом.

— От бачите, як у нас добре виходить! Доведеться вам з’їздити в Енськ.

— Для чого?

— У вас в енській лікарні знайомих немає?

— Немає,— кажу. Ніяк не зрозумію, до чого веде.

— Гаразд, це не так і важливо. Постарайтесь розшукати людей, які працювали в тій лікарні під час окупації.

— Для чого?

Алла Василівпа подивилась пильно на мене, з притиском мовила:

— В тій лікарні працював Колядко. Головним лікарем. Під час окупації. Твердить, що працював на партизанський загін. Лікував начебто поранених партизанів, переховуючи їх од фашистів. А документа про це у нього немає. Каже, що партизанський загін був розгромлений, що загинули всі. Темна історія, як і сам Колядко.

Он воно що! Лише тепер я зрозумів, до чого вела Алла Василівна.

В поліклініці нашій висить Дошка ветеранів Вітчизняної війни. Лікарі, медсестри, всі у військовій формі, з орденами, медалями, молоді та чубаті,— серце стис-

петься, на оригінали їх дивлячись. Гай-гай, що роблять роки з людиною! І лиш один був у цивільному. Колядко. Андроник Федотович. Був, повторюю, бо тепер замість фото — місце порожнє. Наш голова місцевкому Валентина Григорівна зняла його привселюдно. Треба спершу, мовляв, перевірити, чи й справді Колядко — ветеран. Жодного документа не має. Підозріла загалом особа.

Колядко хотів своє фото забрати — не віддала. Речовий доказ, аякже!

— Отож і просимо вас: розпитайте людей. Може, там хтось і тепер лишився, що працював із Колядком під час окупації.

— Звільніть, Алло Василівно! — застогнав я.— Який з мене слідчий!

— Не звільню,— сказала Алла Василівна.— Піхто з нас не слідчий, голубо мій, цього вимагають інтереси колективу...

Так і не вдалося відкрутитись.

— Добре було б, аби ви привезли свідчення в письмовій формі. В нотаріальній конторі завірене,— сказала на прощання Алла Василівна.

Йшов додому — таке ніс у душі, що не хотілося й на світ білий дивитись. Знав же, прекрасно знав, для чого ці дані потрібні! Чого, точніше, чекала від мепе Алла Василівна.

А тут ще з Колядком зустрівся. Разом із поліклініки вийшли.

— Додому, Олександре Семеновичу? Зачекайте, я портфель візьму, підемо разом.

Нам і справді по дорозі, він живе через вулицю. А мені раптом здалося, що він усе вже знає. Аж чоло вкрилося потом.

Вийшов — боюся на нього й глянути.

— Що це ви наче засмучений?—питає.— Чи не захворіли часом?

— Здоровий. Дякую...— ковтаю слова.

— Ну й пече ж! Здорового й того в ліжко вкладе. А я, Олександре Семеновичу, дякуючи вам, їсти нормально став. А то ковтав, наче качур. Не жуючи.

Зуби в нього й справді жахливі були. Карієс на карієсові, дупла суцільні. Смішно сказати: стоматологічного крісла боявся. Силоміць затягнув його до кабінету, посадив у крісло.

— Як болітиме, вирвусь і втечу!

Ще й до зуба не доторкнувся, а з нього вже піт у три ручаї. Не знаю, хто кого більше вимучив: він мене чи я його.

— Не переношу болю,— признавався.— Укол роблять — замалим свідомість не втрачаю. Я й на терапевтичний пішов, що тут ні крові, ні болю. А сватали ж в інституті на хірургічний, казали, що в мене й руки хірурга,— поворушив пальцями.— Тільки ні, не вийшов би з мене хірург.

"Як же він зважився лікувати партизанів під час окупації? — подумав про себе,— Під носом у німців. В будь-який час, за найменшої підозри могли таким тортурам піддати — камінь не витримав би!"

— Андропику Федотовичу, ви й справді лікували партизанів під час окупації?

— Це ви про фото? — спитав він одразу. Хотів щось сказати, та одразу ж роздумав, махнув лиш рукою: — Ет, що говорити, коли в нас живому слову не вірять! Папірець їм дай!

— То й дістали б довідку.

— Олександре Семеновичу, ви думаєте, я цього не хотів зробити? Просився відпустити на тиждень за власний рахунок, щоб з’їздити,— відмовили. Бояться, що й справді документ привезу. Та що говорити. Ото вже як в’їлись, то таки виживуть!

— Ну, так уже й виживуть... Яке має відношення оте фото до вашої роботи як лікаря?

— Має. Все має, дорогенький Олександре Семеновичу. (Ох, хоча б він не називав мене "дорогеньким"!) Ото як візьмуться їсти людину поїдом, то все сміття на неї збирають. Щоб із головою засипати.

Попрощалися біля його двору. Він ще до себе запрошував, жінки ж удома немає, а в погребі наливка стоїть — губи злипаються. Та я сказав, що на мене вдома чекають. Попрощався, пішов, і поки його вулицею йшов, все здавалося, що він стоїть і дивиться в спину. Так тоскно дивиться, наче я єдина людина, яка йому на цьому світі лишилась. І ось ця людина тікає од нього.

Та гаразд, досить про це. Може, він і не дивився, а я біс його зна що і вигадую...

IIу, з’їздив додому, побув біля мами два тижні. Коли криза минула і їй стало легше, вирішив навідатись в енський район: весь оцей час, коли був коло мами, доручення Алли Василівни каменем лежало на душі.

З самого ранку йшов дощ: їхали наввипередки з хмарою. Перечекав на автобусній станції, поки дощ перейде, та й потьопав до лікарні.

Енська районна лікарня містилася в двох одноповерхових будинках, збудованих ще до революції,— тепер таких фортечних стін і не зводять. Стіни поспіль подовбані осколками й кулями — бої тут точились не в жарт. Довкола старезний парк із столітніми дубами, а за парком починався вже ліс, розливався до обрію. Парком ходили хворі в лікарняних халатах, я ще, пригадую, подумав, що чомусь ці халати по всіх наших лікарнях мають один і той же заношений вигляд. Зустрів молоденьку сестричку з такими щоками червоними, що мимохіть хотілось їх ущипнути, спитав, як пройти до пачальства.

Головний лікар був саме на місці.

— Не знаю, чим вам, колего, й допомогти.— Слово "колега" він вимовляв охоче й смачно: видно, нещодавно закінчив медінститут.— Персонал у нас молодий, нікого з стариків не лишилось.

— І ви нічого про Колядка не чули?

— Щось чув, але, признатись, не дуже цікавився. Без того е про що думати. Як же вам, колего, допомогти? — Помовчав, морщачи лоба, потім, наче зі мною радячись, сказав: — Хіба що в тьоті Люби спитати?

— А хто така тьотя Люба?

— Няня. Ще з війни працює. От тільки не знаю, чергує вона зараз чи ні. Зачекайте, довідаюсь.

Вийшов. Незабаром вернувся.

— Вважайте, колего, що вам повезло: зараз зайде.

Ввійшла тьотя Люба, жінка похилого віку. Стала біля

дверей, нізащо не хотіла сідати в крісло.

— Мені й тут добре.

— Ви знали Колядка? Головного лікаря, що працював під час окупації?

— Андроника Федотовича? — В старої була, мабуть, пам’ять — дай боже! — Аякжечки, знала. Вони мене и на роботу приймали.

— І довго ви з ним працювали?

— Та всього місяць, якщо не менше. Я прийшла, а вони невдовзі й пішли.

"Бачите, як вам не повезло!"—із співчуттям подивився головний лікар на мене.

Тоді я, вже мало надіючись, спитав тьотю Любу, чи

не знає вона когось із старожилів лікарні. Хто працював разом із Колядком, а тепер, може, на пенсії.

— А чому ж не знати! — відповіла жваво.— Ніна Антонівна з ними разом була. Вона недалечко звідси й живе.

— Хто така Ніна Антонівна?

— Медсестра. Ніна Антонівна.

Так я втрапив до Ніни Антонівни.

Жила вона в триповерховому комунальному будинку на першому поверсі в однокімнатній квартирі. Вікном на забруковану вулицю, по якій, поки я в неї сидів, з гуркотом проїжджали вантажні машини. Перед будинком росли убогі берізки: листя на них було не зелене, а сіре. Здавалося, берізкам оцим бозна-скільки й років, що їм так і не судилось вирости вищими на оцій утоптаній нещадно землі.

В бідненько обставленій кімнаті було охайно, скрізь, де тільки можна, лежали мережані серветки. На підвіконні, на ліжку, на невеликому столику, навіть на сидіннях стільців. Я чомусь подумав, що тут не часто бувають гості.

Ніна Антонівна зустріла мене не дуже привітно. Прочинила двері, підозріло спитала:

— Вам кого?

— Пробачте, ви Ніна Антонівна?

— Ну, я.

— В мене до вас справа. Можна зайти?

Хвилинне вагання, сумнів у очах.

— Ну, заходьте.

Не запросила навіть сісти. Стояла, чекаючи, що їй скажу.

— Ніно Антонівно,— мовив,— боюся, що розмова наша буде тривалою. Може, сядемо?

Лише тоді вона прибрала із стільця серветку, сіла. Хоч літнє сонце заливало кімнату, вона куталася вподовж усієї розмови у велику вовняну хустку, і сонячні промені меркнули, торкаючись її застиглого обличчя. | Я одразу ж звернув увагу на її руки, що смикали нервово | краєчок хустки,— вкриті пігментними плямами шкіра та З кості. Зачувши про Колядка, вона здригнулася, в темних І очах ворухнулось щось недобре. 1

— Що з ним? ^

Я розповів про Дошку ветеранів війни, про його ;

фото. ;

— Ото так йому й треба! — сказала вона з несподіваною злістю.

Я став просити Ніну Антонівну розповісти, що ж робив Колядко під час окупації. Чи був зв’язаний з партизанами, чи то все його вигадка, як вважає Алла Василівна. Ніна Антонівна довго відмовлялася, казала, що не хоче ворушити минуле, та врешті погодилась.

— Дозвольте запалити.

Запалила цигарку, затягнулась жадібно, роздушила нервово в попільничці.

— Слухайте ж...

Ось що розповіла мені Ніна Антонівна.

Коли наші евакуювались, Колядко теж збирався спершу на схід. Та в останню хвилину передумав: не міг лишити кількох важкохворих, яких саме вів. Може б, і поїхав, якби не заскочив востаннє в лікарню — попрощатися з хворими. Вийшов з палати блідий, довго стояв біля вікна, потім обернувся до Ніни Антонівни, молоденької тоді ще сестрички:

— Не можу... Вони без мене не виживуть.

— А фашисти! — сказала налякано Ніна: збиралися ж евакуюватися разом.

— Дасть бог, не з’їдять. Ви, Ніночко, їдьте, а я не можу.

Розмова та відбулася ввечері, а вранці Ніна розшукала Колядка й сказала, що вона теж не поїде. Як він не їде, то лишиться й вона. Колядко її довго вмовляв їхати і вона, пам’ятає, розплакалась і сказала йому, що нічого він ве розуміє, що вона вже доросла й сама має право вирішувати, їхати їй чи лишатись.

І ще пам’ятає, що він зрадів, це її трохи втішило.

— Він тоді був неодружений? — вирвалось у мене.

— Яке це мало значення! — сердито сказала вона.

Я вмовк, боячись, що вона урве свого розповідь.

Прийшли німці.