Містечкові історії - Дімаров Анатолій

В газетах писалось, що фашисти,

вдершись в те чи інше місто, насамперед бралися за лікарню: важкохворих пристрілювали, а тих, хто міг ходити, викидали на вулицю. Вони теж чекали подібного, але німцям, які осіли в Енську, було, мабуть, не до лікарні, перший місяць принаймні. Десь із тиждень лікарня функціонувала, мов нічого й не сталося. Колядко, який перебрався ночувати в ординаторську, щоранку обходив хворих, Ніна ж і санітарка, яка теж лишилася, з ранку до вечора порались на кухні, готуючи сніданки, обіди й

печері, поки вистачало продуктів. Коли ж усе скінчилось і хворих нічим було годувати, Колядко запріг Буланого, що був при лікарні й давно уже просився на пенсію, та й поїхав по селах збирати продукти. Вони тоді дуже за нього переживали, особливо хворі, які невідомо звідки довідались про де,— замучили її, щоразу питаючи, чи не повернувся лікар. Повернувся Колядко живий та не-ушкоджений, ще й привіз повну підводу всілякого харчу: борошна, сала, картоплі — вистачило на тиждень, а потім знову довелось їхати. Вона ще, пам’ятає, питала, чи не стрічались німці, дивуючись про себе, як він їх не боїться. Колядко й відповів: "Стрічались".— "Ну й

що?" — "А нічого,— відповів безтурботно.— Йдуть мимо й навіть не вітаються". Вона тоді на нього образилась, що він із нею, як з маленькою, та сердитись довго не могла, не до того було.

Отак Колядко їздив, їздив, аж поки покликали його до бургомістрату. Повернувшись, гірко сказав: "Можете привітати: призначили головним лікарем". Подумав і мовив: "А може, воно й краще, що мене призначили, а не когось іншого. Люди ж різтті бувають". І ми зрозуміли: Колядко думав про хворих.

За деякий час до них прибився ще один лікар з евакуйованих, і Колядко, який дня й ночі не знав, міг вільніше зітхнути. Доти, поки в лікарні появились поранені партизани.

Першого партизана пам’ятає так, наче це було вчора. Постукали серед ночі (відчинила вона, бо саме чергувала) двоє, з гвинтівками, внесли й третього, і вона спершу подумала, що поліцаї, вже встигла на них надивитись, а вони сказали гукпути Колядка; бач, знали його.

І коли Колядко він йшов, па ходу халат одягаючи, один з них сказав простуджено: "Оце вам, лікарю, перший". Колядко не здивувався ніскілечки, і Ніна з того зрозуміла: вони вже знайомі. Однак ще не догадувалась, що партизани. Догадалась пізніше, коли ті двоє пішли, а вони, обробивши пораненого (куля поцілила в стегно) та поклавши його в палату до важкохворих, стали заповняти па нього історію хвороби. Тоді Колядко продиктував: не кулею поранено стегно, а сокирою розрубано. "Та він же поранений!" —вирвалось у неї. Теді Колядко чи не вперше розсердився на неї: "Хто поранений? Ти бачила? Сокирою розрубано! Сокирою!" Лише тоді

зрозуміла, що це були не поліцаї, поліцаям приховувати свої поранення не треба.

Згодом німці таки добрались до лікарні: дали команду один корпус звільнити — для себе. Перегородили подвір’я, вартового поставили, стали завозити поранених — уже своїх. Доглядали їх німецькі лікарі, а сестер та санітарок набирали з місцевих, отоді Колядко й попросив її піти туди працювати: треба було діставати ліки для своїх хворих, у тім числі й для партизанів. Вона відмовлялася спершу: не так німців боялась, як того, що скажуть про неї люди, а потім погодилась, бо ліків і справді не вистачало, а в німців — повно. Брала все, що могла, дурна була, молода, й досі дивується, як не попалась. Проходила повз вартового, усміхалась кокетливо, ще й думала: "Аби ти тільки знав, що у мене в сумці, не так би закаблуками при планував!"

А потім розгромили партизанський загін. Багатьох перебили, кількох захопили живими: люди бачили, як везли на підводах пов’язаних. Згодом прокотилось по Енську: катують. Випитують, з ким були зв’язані, хто їх підтримував.

Що вони пережили, з дня на день арешту чекаючи,— розповідати не хочеться. Колядко якось дав їй ампулу з ціаністим калієм, що дістав у німецького лікаря, попросив зашити в комір сорочки. "Отепер мені нічого не страшно!" — аж повеселішав, сорочку ту зодягаючи. "А я?" —гірко спитала вона. "Тебе, 11 і мочко, вони не зачеплять. Ти ж працюєш у них".

Так сорочку ту й носив не скидаючи. Поки й наші прийшли. Сам і прав, не довіряв навіть їй: боявся, щоб не роздушилась ампула. Сорочка сатинова, чорна, то не часто й прати треба було.

Коли ж повернулися наші — його посадили. Чого й треба було чекати: на німців робив, головним лікарем, а те, що лікував партизанів, хто докаже. Один лейтенант, що її допитував, так їй і сказав: "Бсі ви тут партизанили! Німців чекали, Гітлерові вірою й правдою служили! Ми вам покажемо кузькину мать!" І показали б, найперше Колядкові, засудили б як зрадника, коли б не хворі, що він їх лікував під час окупації. Кількасот підписалось, по всьому селу зібрали, по всьому району: звільніть нашого лікаря, він ні в чому не винен.

Розібрались — випустили.

12 А. Дімаров, кн. II

Випустили і її, тільки пляма на все життя лишилась. Мов і не кажуть нічого в очі, а в медичний інститут так і не могла поступити. Тепер, звісно, інші часи, але куди їй уже вчитись! Шістдесят скоро, уже й на пенсії.

Знов запалила цигарку, затягнулась жадібно. Довго гасила, тикаючи сліпо в попільничку.

— Но тим кінцем,— підказав їй.

— Л...

Кинула цигарку, загорнулася в хустку. Дивилася очима погаслими кудись мимо.

Як почула, що його звільнили, побігла до нього, а його і слід прохолов. Забрав свої речі і втік з Енська. Від страху, ганьби чи образи — не питала, бо більше не бачила. Оцього йому й простити не може, що втік. З нею навіть не попрощавшись. Мусив лишитись, мусив! Добиватись правди: не тільки для себе — для всіх, хто поруч із ним працював. Вірили ж йому так, як собі часом не вірили.

Замовкла. І я мовчки сидів, не знаючи, що сказати цій жінці. Врешті, наважившись, попросив написати, хоча б коротко, про псе, що розповіла.

•— Навіщо? — стенула плечима.— Все одно ніхто не повірить.

І як я її не вмовляв — не схотіла.

— Що передати Колядкові? — спитав прощаючись.

— Що передавати? Передайте — жива ще Ніна Ме-лешко. Якщо він мене пам’ятає...

Повернувшись додому, я не став передавати Колядкові вітання од Ніни. Як я зміг би йому пояснити, що привело мене в Енськ, змусило розшукати Ніну Антонівну? Алла ж Василівна, вислухавши мене, сказала, що вона нічому по вірить: в жодних партизанах Колядко не був. По як можна повірити людині, яка теж заплямована службою в фашистів? Вопи тепер усі партизани!

— Але ж його не посадили!—не витримав я.

— То й що? Я ж не кажу, що він людей розстрілював, цього ще нам не вистачало! Він просто тихесенько працював на фашистів. Знаю я таких! — Алла Василівна під час війни евакуювалась разом із батьками до Середньої Азії і досі з підозрою ставилась до всіх, хто був на окупованій території. Й жалкувала, мабуть, в душі, що з анкет зникла відповідна графа.— Тож давайте, Олександре Семеновичу, домовимось так: ось вам ручка, чистий папір, беріть при мені и пишіть.

— Що писати, Алло Василівно?

— Пишіть те, що взнали, голубчику. Що зв’язки Колядка з партизанами документально не вдалось підтвердити, працював під час окупації головним лікарем.

Я взяв ручку, підсунув папір. Та одразу ж відчув, що написати підказане Аллою Василівною не зможу. Я чомусь вірив Мелешко, її гіркій сповіді. Вірив, бо не могла людина брехати. Чи то сама розповідь так на мене подіяла, чи оповідачка, якась абсолютна байдужість, що я про неї подумаю,— вона була щирою, вона не вигадувала — в цьому я був перекопаний.

— Алло Василівно, пробачте, але я не можу цього написати.

— Бачу, та дамочка вас заворожила своїми казочками.

— Так казки не розповідають, Алло Василівно!

— Ну що ж, доведеться написати самій.— Алла Василівна вже простягла руку до сейфа, та перехопила мій погляд.— Можете йти,— мовила сухо.

Я вийшов, як обпльований. Думав про сейф. У якому Алла Василівна — це знали всі, та вона й сама не таїлася — тримала папки, особисто нею заведені справи на кожного. Про ті папки ходили найнеймовірніші чутки, аж до того, що Алла Василівна записує не тільки, як хто себе поводить на службі, в поліклініці, а й поза поліклінікою. Вдома, і! гостях. Своєрідні кондуїти на кожного. Всі ми той сейф ненавиділи і, признатись, боялися.

І я не був упевнений, що Алла Василівна по дістає зараз разом із папкою Колядка м мою.

Цікаво, що вона до неї запише?

І знов, наче навмисне, зустрівся з Колядком. Він мені явно зрадів:

— Олександре Семеновичу, ви вже повернулись?

— Як бачите,— кажу неохоче: мені здавалось, що Алла Василівна дивиться, як я розмовляю з Колядком.

А він наче й не розуміє нічого.

— Ви додому? — питає.— То підемо разом.

Діватись нікуди—пішли. "Хоча б не зустріти кого з поліклініки!"

Йде поруч, розпитує, витирає великою хустиною шию і лоб. Хоч надворі не так уже й жарко. Щось нове появилося в ньому за цей час, поки я був відсутній, якась тривога, неспокій. Він якось аж схуд, змарнів.

"Сказати йому про Ніну Мелешко? Ні, не скажу".

— А ви як? — питаю, щоб переключитись на інше.— Як ваші справи?

— Мої справи йдуть вгору: маю другу догану.

— За що?

— Не за що, а навіщо. Не сподобався поганій бабі, вона мене й доїдає.

— Ну, так уже й доїда!

— Доїдає, Олександре Семеновичу! Знаєте, чим вона мене душить? Колективом. Усі йдуть у ногу, один я не в ногу. Колектив вас не терпить, ви не прижилися в нашому колективі. Не прижився, і квит!

— І що ж вона вам пропонує?

— Подавати, поки не пізно, заяву. За власним бажанням. "Все одно вам у нас не працювати!"

— Так і сказала?

— Так і сказала...

— Ну, це ще нічого не важить,— став я його утішати.— Мало що можна під гарячу руку сказати! — А про себе подумав: "Важить, ще й як важить!" Алла Василівна ніколи слів на вітер не кидає. Пригадав, як п’ять років тому вигнила невропатолога. Невропатолог — по рівня Андронику Федотовичу, вмів за себе постояти. До міністерства дійшов, п’ять комісій побувало, півроку трусило поліклініку, а таки змушений був піти "за власним бажанням".

— Я вже й подав би, це ж не робота, коли за кожним кроком стежать. Кожен рух контролюють,— продовжував Андроник Федотович.— Тільки ж хворих жалко. Коли б ви знали, скільки цікавих хворих у мене! Ледь до пуття їх доводити став, і от — кидай, оддавай дяді чужому.

— Андронику Федотовичу, а чому б вам пе попросити пробачення? Голова пе єднала б.