Містечкові історії - Дімаров Анатолій

От за що ви довели вчора Галю до сліз? Чому на неї кричали?

— Кричав, бо вона но те вписала, що слід!

— От — вписала! — Тут Валентина Григорівна повернулась до Алли Василівни: — Алло Василівно, я не пам’ятаю вашого наказу, щоб історію хвороби заповняли медсестри. Всі лікарі заповнюють історії хвороби власноручно.

— Є чому радіти: в писарі пошились!

— Товаришу Колядко, пе нам це вирішувати! — мовила строго Алла Василівна.— Є відповідні інструкції, затверджені Міністерством охорони здоров’я, і ми їх повинні дотримуватись. Я пе потерплю тут жодної партизанщини!

— Слава богу, хоч тут ви мене визнали партизаном!

— Товаришу Колядко, вам ще буде надане слово!

Але він так і не втихомирився. Кидав репліки, огризався щохвилини, а коли вже Алла Василівна у своєму виступі сказала, що в Колядка є хворі-любимчики, біля яких він ладен сидіти день і ніч, що одних він лікує, а інших виганя з кабінету, як вигнав недавно стахановця, передовика виробництва, він так і підскочив:

— Аякже! Брешіть побільше — щось та залишиться!

Запала лиховісна мовчанка. Очі ж Алли Василівни

спалахнули переможними вогниками:

— Всі чули, що насмілився сказати Колядко? — Не назвала його товаришем — товариша Колядка вже не було.— Прошу занести до протоколу!

І сіла — не вважала за потрібне ще щось говорити...

Я не запізнився на іменини до Гени. Була Люда, було дуже мило й весело, але мені весь вечір муляла, не давала спокою, заважала веселитись по-справжньому думка про Колядка. Все, здавалось, було ясно: антигромадський тип, протиставив себе колективу, однак мені щось нашіптувало, щось підказувало, що все де не так просто. І Колядко, незугарний, товстий, із своєю великою хусткою іі черевиками, безжалісно стоптаними, все стояв і стояв перед моїми очима...

ф ф *

— Ти не вмієш жити з людьми! — сказала дружина розгнівано.

— З якими людьми?.. Люди, я не вмію жити з вами?

ПЕТЛЯ

Рівно опівночі я покінчу з собою.

Піду з життя свідомо, при повному розумі, ніким не спонуканий, не спровокований*, обставини склалися так, що я не бачу жодного сенсу власного існування на світі.

До цього рішення йшов поступово та неухильно, воно тривалий час зріло в молі, і тенор, коли врешті дозріло, мене ніхто й ніщо іге зупинить.

Дружина?

Дружина мене ненавидить, це я знаю напевне. З якою злістю лише вчора вона казала мені, що й бачити мене не може, що я їй осоружний. Що я загубив її життя, що краще було б утопитиеь, ніж виходити заміж за отакого.

Тож з дружиною в мене не лишилось нічого спільного, та й навряд чи оте спільне поміж нас коли й було, адже протягом першого місяця по весіллі ми встигли кілька разів посваритись. Ми давно чужі одне одному, чужіші чужих, і якщо вона по мені й плакатиме, то хіба що на людях, про людське око, щоб її не судили знайомі й сусіди.

Діти?

Від дітей досі не мав жодної втіхи. Вени стороняться мене, хоч я їх, здається, ніколи не лаяв, не бив, горнуться більше до матері. Замикаються равликами, досить мені появитись, застигло мовчать, а з їхніх облич не сходить напруження. "Так", "ні" — оце й уся наша розмова. Відколи я їх пам’ятаю, не всміхнулись до мене ні разу, навіть коли я їм щось дарував,— увесь сміх, вся радість і ласка — матері, татові ж, у кращому випадку: "Дякую", та й то впівголоса, з потупленими в підлогу очима. Я їм абсолютно байдужий, вони навряд чи й помітять, як зникну з дому, а може, й почуватимуть себе більш розкуто і вільно.

Батьки?

Мої старенькі батьки побиватимуться, звісно, за мною. Єдиний син, надія і втіха; вони й досі вірять у мою винятковість, досі чекають од мене чогось незвичайного, все життя, всі їхні помисли й плани зосереджені на моїй особі, і мені їх по-справжньому жаль.

Але що я можу зробити, коли обставини склалися так, що мушу покінчити з собою?

Друзі?

Друзів у мене не було, та тепер уже й не буде. Є вороги, е заздрісники, е просто знайомі, яким абсолютно байдуже, в якій ложці води мене топитимуть, а друзів немає.

Та й що таке дружба? Казочка для дорослих, яка часто-густо має несподівано печальний кінець. Бо немає лютішого ворога, аніж колишній твій друг. "Порятуй мене, господи, від друзів, а з ворогами я справлюся сам!" Прислів’я це я не раз чув з вуст свого тата, і воно, повірте, не впало на камінь.

Тож мене ніщо не тримає на світі.

До півночі, коли я покінчу всі порахунки з земним своїм існуванням, лишилось рівно дванадцять годин. Ні, вже трохи менше: па ті кільканадцять секунд, протягом яких я писав оцю фразу. Дивлюсь на годинник і відчуваю дивну залежність од невтомного цього механізму: йому тепер вирішувати, скільки мені ще лишилося жити на світі. Час, якого ми не помічаємо майже, коли все гаразд, з яким так злочинно не рахуємось, наче ми взагалі живемо поза ним і ніскільки від нього не залежимо, раптом набуває такої значущості, що я взагалі стаю мовби прикутий до стрілок на циферблаті. Можу, не дивлячись, сказати з абсолютною точністю, котра зараз година.

Всім тілом відчуваю, як час тече мимо.

Дванадцять годин — багато чи мало?

Не знаю зараз і сам. Мені то хочеться, щоб вони розтягнулися в безконечність, то — щоб збігли миттєво. Я вже не маю майбутнього, я весь у минулому і сам про себе можу сказати: він жив. Розмовляв, думав, любив, ненавидів, зневірявсь і надіявся, сміявся й стогнав — прощай, наш дорогий, твій світлий образ вічно житиме в наших серцях: обов’язково знайдеться йолоп, який з поважним виглядом проголосить цю фразу, і стільки світової скорботи буде в його фальшивих очах, що її вистачило б на легіон лицедіїв. Всі ми — актори й запопадливо та повсякденно виконуємо невеликі ролі свої, пильнуючи, щоб наше "я" не спливло, не доведи господи, на поверхню. Різниця поміж нами лиш та, що одіті чесно кажуть: так, ми актори, ми з дня у день граємо раз і назавжди вибрану роль, бо інакше не проживеш па цім світі, інші ж ображаються, коли їм про це нагадати.

Не вірите? Заперечуєте? Ану, лиш пригадайте, скільки разів хоча б протягом одного дня ви сказали правду у вічі? Скільки разів засміялись, коли вам було смішно, заплакали, коли сльози пекли ваші очі? Перш ніж щось сказати, ви сто разів подумаєте і сто разів оглянетесь, коли вам захочеться заспівати вголос. Нас завжди непокоїть, що про нас подумають інші, майже всі наші вчинки — на публіку. Ми — актори, актори, актори: з перших кроків, коли тільки починаєм опановувати нелегке це мистецтво,— до самого скопу.

Годинник невтомно вицокує, секунди мчать, як скажені. Цокіт наповнює всю кімнату, відлунює болісно в мозку — мені вже здається, що якийсь невидимий поїзд мчить наді мною: все швидше, шаленіше перестук коліс. Врешті не витримую, зриваю годинник з руки, ховаю до столу в найнижчу шухляду.

І все одно думаю про нього. Весь час думаю. Бачу виразно стрілки, які й на мить не зупиняються, не хочуть подарувати мені зайвої секунди життя.

Хоч що таке, власне, секунда? Відрізок часу настільки мізерний, іцо його не вистачає навіть для того, щоб вдихнути повітря. І в той ясо час для якоїсь елементарної частинки, для пімезопа якогось чи кварка це майже вічність, тисячоліття, що його вистачає па десяток, а то й па сотню поколінь: ось поки я вдихаю повітря, на якомусь протоні, що обертається довкола ще невідомого нам атома — сонця, в невидимій мікрогалактиці, змінилося кілька епох. А за хвилину чи дві тамтешня цивілізація досягне свого розквіту й почне поволі згасати. Я аж здригнувся, уявивши, що й наше життя, коли його вимірювати іншим, космічним годинником,— теж невловима частка секунди, яку не зафіксувати жодною надшвидкісною зйомкою. Примарний спалах на порожньому екрані, миттєва іскорка, що згасає, не встигши й народитись.

* ❖ ❖

Сьогодні субота, діти вже повернулися зі школи. Чую їхні голоси поза обмерзлими вікнами, потім тупіт на ганку. Дружина моя акуратистка: доріжки лежать навіть у сінях — не доведи господи наслідити. Діти старанно об-тупують сніг, потім їх дзвінкі голоси вже лунають по цей бік дверей, у кімнаті. Я лежу на канапі й ображено думаю, що їм немас ніякісінького діла до мене: хай би оце зараз і вмер — все одно розмовлятимуть про щось своє!

Дітей у нас двоє: обоє сини. Хоч ще до одруження вирішив, що матимемо не більше одної дитини. Та й то не одразу. Надививсь на молодих татусів і мамусь, які поспішили обсіяти себе дітворою і яким весь світ після цього замкнувся домашнім кублом. Пелюшки, колготки, ночовки, коляски, безсонні ночі, постійними клопотами наповнені дні, вічні хвороби и лікарні, дитсадок, школа, уроки — тебе вже не існує на світі, ти з головою пірнув у вирощення "квітів життя", які з дня у день поїдають твою особистість. В кіно? Ах, у кіно! На кого ж тоді залишимо Миколку? У відпустку до моря? А ти подумав про власних дітей? Нові джинси? За що ж ми справимо кожушок Вітюші? Он дитина зовсім виросла з пальтечка — і т. д. Капкан, що не розімкнеться навіть тоді, коли вони виростуть.

Бачу це по власних батьках: попи досі живуть лише мною.

Тож я пе збирався заводити одразу дитину. Я берігся, як заєць, навіть під час медового місяця, коли найважче було вберегтися, але /дружина, яка тільки й мріяла стати матір’ю, таки зуміла підловити мене й народила мені не одного навіть, а за одним махом двох. Коли чергова сестра вийшла й привітала мене з нежданою радістю, я мало не заплакав од злості й розпуки. Бо чому? Чому саме мені?

Вибіг з пологового будинку, як ніколи нещасний, лихий на дружину: здавалось, іцо вона це зробила навмисне. Отямився недалеко від дому, коли вітер остудив трохи щоки, що пашіли жаром. І тут лише помітив букет: ніс, щоб передати дружині. Розмахнувся, пожбурив через високий паркан у чужий двір: "Будь же все прокляте!"

А другого дня взяв і майнув у відрядження. І дружина, вийшовши з пологового будинку без мене, так мені цього й не простила. Не вірила, іцо не міг відкараскатись.

З підозрою ставлюсь до чоловіків, які твердять, що одразу ж прониклись любов’ю до своїх первістків. Переконаний: вони це говорять не щиро. Бо як можна полюбити оте карикатурно старече обличчя з безтямними очима?

Мене аж занудило, коли я їх побачив. Коли теща моя, солоденько сюсюкаючи, піднесла їх до мене.

— Та поглянь же, які янголочки! Це ваш татко. Ось татко вас візьме на руки.