Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Здригнулися ніздрі, зблиснули очі, губи жадібно потягнулись до пійла. Він хлебтав і хлебтав, здригаючись, стогнучи, хлебтав і все далі тягнувся з петлі, бо есесівець, глумлячися з нього, все відводив руку назад. Врешті зірвався з помосту, загойдався в повітрі, а з рота його звисала шкаралупа, яку він так і не встиг проковтнути.
Чи не схожий я чимось на того нещасного? Я, сита людина, яка могла б обійтись і без обіду?
Але це ж мій останній обід!
Чим ближче до фатальної межі, тим частіше в моїй свідомості спливатиме слово "востаннє".
Востаннє пообідав, повечеряв востаннє, востаннє взяв до рук книжку, поговорив востаннє з дружиною, востаннє вийшов у двір. Десятки, сотні "востаннє" спадатимуть з мене, як листя осіннє, зникатимуть у безвість.
Тож останній обід. І не буденний — недільний.
Тому стіл накрито не в кухні, а у вітальні. Маємо спальню, яка належить дружині й мені (давно вже — лише дружині), дитячу — для двох наших дітей, кабінет, відданий у неподільне моє володіння, і оцю загальну кімнату. В ній ми збираємось біля телевізора, коли передають щось цікаве, в ній обідаємо щонеділі й на свята. Це вже стало сімейною традицією, й дружина ревниво її дотримується. Як оту останню (знову—"остання"!) жаринку, яка ще жевріє поміж нами. Хоча ми обоє давно вже полишили надію склеїти розбите й потрощене.
Давно домовилися розлучитись, як тільки діти закінчать десятилітку. Розлучилися б, може, й раніше, коли б не мої старенькі батьки: вони до нестями люблять онуків, дня не можуть прожити без них, дружина ж моя якось заявила, що в разі розлучення вона забере їх із собою, поїде світ за очі, щоб не бачити ні мене, ні моїх батьків. Я вірю, що вона це зробила б, особливо щоб допекти моїй мамі, яку ненавидиті" так, як тільки може ненавидіти повістка свекруху. Скільки пам’ятаю, дружина називала мою маму не матір’ю, не свекрухою навіть, а лише — "вона". "Вона ненавидить мене!", "Вона весь час під мене підкопується!", "Вона псує наших дітей!", "І як добре було б, якби ми жили подалі од неї"!
І всі непорозуміння, всі сварки та чвари між нами, аж до поступового почужіння — все це через "неї".
Мама віддячує тією ж монетою. Мама не може простити невістці, що та сміє отак поводитися з її сином.
— Вона погубила твою кар’єру! — не втомлюється твердити мама.— Якби ти одружився з іншою...
Я давно вже перестав нагадувати мамі, що це ж вона вибрала мені пепутящу дружину, а собі — лиху невістку. Я навіть гадки не мав одружуватись, мені й так було добре: єдиному синові в батьків, які лише тобою й живуть, дівчат же мені вистачало й без загсу, цього зілля посіяно скрізь — встигай тільки зривати. Але мама стала боятись, що я десь ускочу, що якась візьме й закрутить її дитині голову, тепер же дівчата повелися такі, що не доведи й помилуй, так і полюють за порядними хлопцями... Мамі моїй стало насипатись одне й те ж: наче я приводжу в дім якусь непутящу-гулящу. Або ще гірше — розведену. З дитиною.
— Отакі, як ти, саме і вскакують! — журилась вона.
І потай од мене шукала мепі дружину. Скромну й невинну. Роботящу й турботливу. Розумну, а водночас і покірну. Мама подумки приміряла до мене всіх містечкових дівчат (про київських не могло бути й мови, київські дівчата, за її переконанням, за жінок не годились, принаймні її синові) і відкидала їх одну по одній. Аж поки нарешті знайшла.
Не буду розповідати про сватання. Про ті хитрощі, до яких вдавалась мама, щоб нас познайомити. В кожній жінці дрімає геніальний стратег, і коли він прокидається, то жодна сила у світі не може перед ним утриматись.
Не встояв і я. Нас звели, познайомили, потягнули до загсу. Посадили за весільний стіл, бажали нам щастя, кричали: "Гірко!" На все життя — гірко.
Чи кохав я дружину? Може, щось і було. В ту першу ніч, коли нас одвели до кімнати й залишили вдвох. Коли юна дружина моя стояла, притихла й беззахисна, в тиші, що раптом обвалилась на нас.
Світив цнотливо нічник (протягом місяця мама натхненно обставляла кімнату, всю душу вкладаючи в кожну дрібницю; бідна мама, як їй хотілось, щоб син був щасливий!)... Світив нічник, на круглому, біля ліжка, столику стояла пляшка шампанського, два келихи й вази — одна з тістечками, друга з фруктами. Мовчання ставало нестерпним, і коли я спитав: "Може, вип’ємо?" — дружина поспіхом, наче од чогось і від когось втікаючи, сіла за столик.
Я взяв пляшку, холодну й важку, одкрутив дротину, що притримувала пластмасову пробку, пробка стрельнула так, що ми обоє здригнулись, зашуміло, запінилось в келихах іскристе вино. Вся кімната наповнилася дзвоном, мелодійним, ледь чутним, легким, і ми врешті зустрілися поглядами. Дружина довірливо усміхнулась мені й тихо сказала:
— Я не їла з самого ранку.
Обличчя її раптом стало таким прекрасним і милим, таким рідним і дорогим, що в мене аж стиснулося серце.
Може, то й було справжнє кохання?..
Так почалось наше спільне життя: я і дружина, мама і тато. Тато одразу став дотримуватись того нейтралітету, завдяки якому тільки й можливо зберегти молоду, яка тільки почала брунькуватися, сім’ю. Лише тепер, через багато років, я по-справжньому оцінив татову мудрість, а тоді, пам’ятаю, навіть ображався на нього: мені здавалось, що тато просто байдужий до нас. Зате мама...
— Хто ж, як не старші, повчать вас жити,— не втомлювалась твердити вона. І не минуло й місяця, як між мамою й молодою дружиною моєю почалися непорозуміння, сварки, образи, а я опинився поміж двох, як то кажуть, вогнів. Змушений був то слухати скарги мами і співчувати їй, то дружину, і теж співчувати, бо що ж іще мав робити? Обом підтакував, щоб не роздмухувати вогонь, який і так не в жарт розгорався. В мепе вже така натура, чи що: не люблю суперечок, завжди намагаюсь їх уникнути. "В суперечках народжується істина!" — сказано, звісно, красиво, але я ще ніколи не бачив, щоб той, хто любить сперечатись (особливо з начальством), не наживав собі неприємностей. Знав одного начальника, який не втомлювався закликати до критики, мало не з сльозами просив різати правду-матінку в очі і таким чином виловлював дурників, які клювали на цю дешевеньку приманку. От для проби візьміть та й скажіть власній дружині всю правду про неї (а вона ж її щодня вимагає од вас !). Що вона й язиката надміру, і любить ганчір’я, і суп їй сьогодні не вдався, а котлетами можна мостити дорогу. Що подруга її красивіша од неї, а капелюшок, щойно куплений нею, сидить на пій, як па опудалі... Тож і я, навчений гірким досвідом інших, а може, і в силу свого характеру, згоджувався з мамою, підтакував дружині і ніколи обом не заперечував.
Не буду пригадувати, через що починались чвари. Вибухали вони, як правило, завжди через дрібниці. Не туди ступила, не те сказала, не так глянула — і вже сльози, вже трагедія, докори, з одного боку, що я невдячний син, з другого, що не люблю, вже таке пекло, що гіршого й не вигадаєш —■ жити на світі не хочеться! Як часто ми пишемо про стреси на роботі й на службі, досліджуємо, створюємо цілі інститути, а нікому ще на думку не спало дослідити, в що обходяться людству повсякденні сімейні баталії. Скільки талантів, світлих розумів втрачає наше суспільство лише через те, що свекрухи не можуть знайти спільну мову з невістками, тещі — із зятями, жінки — з чоловіками, батьки — з дітьми, а діти — з батьками. Війни, які щоденно точаться в сім’ях, належать чи не до пайжорстокіших. Тут не прощається ніщо й нічого, тут завжди поціляється в найболючіше, тим більше, що недавно двоє найближчих, найрідніших людей, а тепер ворогів найзапекліших мають одне на одного такі картотеки, які не снились жодній розвідці світу. Тут якщо війна, то на повне знищення: в полон не беруть і пощади не знають. Приносять у жертву навіть власні інтереси, аби допекти супротивникові.
Так і молоденька дружина моя одного разу сказала, що вона більше не може: або ми вдвох ідемо жити до батьків її, або вона піде сама. Як я її не вмовляв, що там і жити ніде (ще дві сестри й брат), що тут ми, як у бога за пазухою: мама й приготує, й подасть, і прибере, й помиє, а там доведеться самій крутитись на кухні, бо теща ще працювала і треба буде годувати цілу ораву, дружина затялась на своєму.
— Тоді хоч скажи моїй мамі.
— Сам кажи! — Дістала валізу, жбурляла, не складаючи, одяг.
В мами хоч і трусились губи, і в очах було повно сліз, але вона й тут лишилась мамою, яка в першу чергу думає про власну дитину:
— Дивись, сину, сам. Може, й справді буде краще, як ви поживете окремо...
Згодом і мама, і я з жалем пригадуватимемо оту нашу розмову. Коли в мене з дружиною дійшло до ножів, та вже було пізно: мали дітей. Що було б мамі ще тоді наполягти па тому, щоб я розлучився. Може, й доля моя склалася б зовсім по-іншому.
Не знаю. Нічого не знаю.
Стіл засланий святковою скатертиною, на ньому стоять супниця й чотири тарілки — по кількості членів сім’ї, якої вже, власне, й немає. Дерев’яний таріль з акуратно нарізаним хлібом. Апетитно пахне гаряча страва, сини ждуть нетерпляче, поки мати появиться з кухні, вони навряд чи й помітили мою появу, в них свої клопоти, свої інтереси, я ж не поспішаю сідати до столу. Подумав, як завтра лежатиму на оцьому ж столі із застиглим обличчям, зі складеними непорушно руками, вкритий простирадлом з ніг до грудей, й інший запах пливтиме по кімнаті: запах тліну й смерті, й діти налякано дивитимуться на мертвого тата. Може, хоч тоді вони зрозуміють, кого втратили, тільки навряд. їх серця віддані матері, і мені туди не достукатись. Навіть власно ю смертю.
Заходить дружина, все ще в бігудях, спасибі, хоч м’яса нема на обличчі. Вона веде вперту війну з кожною зморщечкою, здатна просидіти перед люстром не одну годину підряд, перестала навіть сміятись, бо десь вичитала, що сміх породжує зморшки, особливо довкола очей, а єдине, що по-справжньому красиве в неї, це очі: величезні, блакитні, і тільки я один знаю, яким крижаним холодом може од них віяти.
Бійтесь великих блакитних очей!
Од компресів, од кремів і пудри, вжитих обачно (тут моя дружина професор), обличчя її свіже та молоде, на десять літ принаймні молодше від її років, і ніколи не можна сказати, що вона — мати чотирнадцятилітніх синів.
Цікаво, чи знає її коханець, скільки їй років насправді?
Мама й досі не може примиритися з тим, що в моєї дружини є інший мужчина і я спокійно на це реагую.
