Містечкові історії - Дімаров Анатолій
І на тій карті — двадцять сім прапорців на шпильках: рівно стільки, скільки нас було в десятому "а". І мама Люся їх переставляє регулярно: хто куди виїхав, куди перевівся, куди майнув відпочивати.
І ось тепер настав час прапорці ті зібрати докупи.
— Люсь, як же ти їх збереш? Ти уявляєш, у що обійдеться дорога з Камчатки сюди і назад? А час? А сім’я? А заплановані відпустки?
Але для Люсі, коли вона вже щось задумувала, перепон не існувало. Ні в просторі, ні в часові. Вона скликала б, зібрала б навіть з усієї галактики, не те що з однієї країни. їй просто не вкладалося в голову, як це можна: взяти й не приїхати!
— Приїдуть!.. Обов’язково приїдуть!
І така переконаність світилася в її материнських очах, що, зрештою, запалився вірою й я. Я, природжений песиміст і невіра.
Удвох з мамою Люсею ми організували щось подібне до комітету по проведенню ювілейного вечора. Домовлялися з директором школи про символічний урок. З рестораном — про приміщення та холодні й гарячі закуски. (Випивку, з огляду на астрономічні ресторанні ціни, вирішили принести з собою). А найголовніше — писали гарячі листи. Дорога Олю чи Колю! Якщо у твоїх грудях ще лишилося серце, якщо ти взагалі ще лишився людиною, тоді пригадай: с па світі містечко, без якого ти ніщо, порожній звук, символ безликий на палітрі життя (ось коли мені пригодилось колишнє захоплення малюванням!), а в містечку тім—школа, в якій ти навчався. І старенький тепер уже наш класкер Марія Дем’янівпа, якій ми настільки вкоротили життя, що вона й досі не може нас без сліз згадувати,— все це чекає тебе. Тоні полиш тимчасове й суєтне: такий вечір буває лише раз у житті!
Ми писали листи, розсилали й нетерпляче чекали відповіді. "Приїду". "Приїду". "Не приїду". "Не зможу".
— Бачиш!-—казав мамі Люті.— Нічого по вийде!
— Вийде! — казала вона. — Не може по вийти!
І знову сідала за листи. Вдруге, втрете, вчетверте. Переконувала, вмовляла, соромила.
І таки добилася свого: всі двадцять сім, усі до одного зібралися червневого вечора до нашої старенької школи, посідали за парти, де хто сидів двадцять п’ять років тому. Ми сиділи, завмерлі, й дивились на двері, які мали ось-ось відчинитись і впустити нашу вчительку, нашу Марію Дем’янівну. Тиша стояла така, яка ніколи й не снилась оцій височезній, оглухлій од крику кімнаті.
Й одчинилися двері, й зайшла Марія Дсм’янівна. Посивіле волосся зібране у вузлик, добре обличчя зібране в зморшки. На ній — той самий костюм, що й двадцять п’ять літ тому,— ми одразу впізнали його.
— Добрий день! — схвильовано привіталась вона.
— Добрий день! — підхопились ми всі як один.
— Сідайте.
Ми сіли одразу ж, ми були як ніколи слухняні. Старенька вчителька наша пройшла до столу, подивилась на дошку. "Ми дуже, дуже, дуже любимо нашу Марію Дем’янівну!" — було написано там. Обличчя її затремтіло, але вона опанувала себе:
— Хто сьогодні черговий?
— Я! — підхопився підполковник, який сидів поруч зі мною.
— Зітріть!
Підполковник пішов до дошки, взяв ганчірку, зробив вигляд, наче тре щосили.
— Маріє Дем’янівно, не витирається!
І тоді Марія Дем’янівна заплакала. Вона навряд чи й помічала, що плаче: сльози давно були в ній і тепер котилися тихо з очей, і вже дорослі жінки-учениці плакали з нею разом, а в чоловіків-учнів підозріло блищали очі. Той зітхав, той діставав цигарки, та одразу ж пригадував, що він не де-небудь, а в школі.
Так і скінчився наш символічний урок: задзеленчав нечутний дзвінок, і ми оточили Марію Дем’янівну.
А перед цим були зустрічі. Впізнавання — невнізнаван-ня, бо хоч над кожним з нас роки потрудилися, сил не жаліючи, решта ж лишилась у спогадах такою ж незаймано юною, як і двадцять п’ять літ тому.
Іра Будницька? Та невже оця тітонька — Іра Будницька? Швидконога, струнка, мов та кізонька, Іра, яка могла дати сто очок фори усім відомим гімнасткам. Ми завжди милувались її легким тілом, що літало над перекладинами, й Іван Сидорович, наш фізрук, провіщав їй велике спортивне майбутнє.
Бідна Іронька! Не злетіти тобі над перекладинами, не пурхати ластівкою: вісімдесят кілограмів надійно прикували тебе до землі.
І чи не оддала б ти своє кандидатське звання, всі чини наукові за хвилину неповторної юності?
З ким тоді ти дружила? Хто пас тебе ревниво очима і надсилав розпачливі од кохання записки? Оцей дядя?., Ой, тримайте мене, бо впаду! Та невже це Кость Закопен-ко? Оцей товстун, цей гладун, що відсапується на кожному кроці? Оця лисина, неосяжна, наче Сахара? Де ти, Костю, подів свої пишні кучері, за якими зітхали потай дівчата не одного нашого десятого "а"? Пам’ятаєш, як ти одного разу побивсь об заклад, що попросиш у лисого, як коліно, завуча гребінець — причесатись? Бо свій, мовляв, десь посіяв. І що відповів тобі наш завуч?
— Молодий чоловіче, ніколи не насміхайтесь із того, що вас чекає попереду!
І Валерій Сорока змінився, хоч не настільки, щоб ми не могли його одразу ж упізнати. Наш завжди заклопотаний Валерка, винахідник і правдолюб: скільки двійок йому перепало за те, що сумнівався у всьому, надрукованому навіть у підручниках! І ніколи ні до кого не звертався за допомогою. "Я сам!" — сказав одного разу навіть учителеві, коли той захотів йому підказати: розв’язував якусь карколомну задачку. Його так і прозивали: "Ясамом", а ще "Перпетуумом мобілем", бо він ніяк не міг погодитися з тим, що неможливо сконструювати вічний двигун.
Ну, а Колю Наружного ми впізнали одразу. С ж такі щасливі люди на світі: час наче не владний над ними. Він тільки ще більше змужнів, паш завжди серйозний та неусміхнений Коля, і перші срібні волосини красиво відсвічували в його строгій зачісці. Йому дуже личила форма льотчика цивільного флоту із золотими шевронами на рукавах, він немов народився для неї, а в його світлих очах полоскалися всі простори небесні.
Пам’ятаєш, Колю, оті свої зошити, обмальовані літаками? Не зошити — аеродроми суцільні.
З яких же захмарних висот ти спустився до нас?
І Серьожка Вашкевич не змінився апіскілечки. Наш тихоня Серьожа, з дівочого обличчя якого ми весь час насміхались, а дівчата дружно заступалися за нього. Він і зараз сором’язливо всім усміхається, і якщо в нього й змінилося щось, то це — колір обличчя: обвітрена шкіра на ньому аж чорна. Тим сліпучіша блакить довірливо розкритих очей. Розіграти Серьожу було нам раз плюнути: він вірив будь-якій нісенітниці.
А Ляля! Погляньте на Лялю! Наша перша красуня, яка ходила не по грішній землі, а по хлоп’ячих серцях, ще більше розквітла,— наче зійшла з екрана останньої кінокартини, де вона виконує одну з головних ролей. Юної-юної дівчинки, перед якою розкриває обійми весь світ. Тільки що ото в тебе, Лялю, довкола очей? Зморшки, помітні навіть з-під крему? І дві втомлені складочки окреслюють твої святково нафарбовані губи. І голос, охриплий од тютюнового диму. Час не щадить навіть артисток.
А юність одліта, у безвість одліта,
Не втримають її фарбовані вуста...
Яку ж роль ти гратимеш, Лялю, в цей вечір? Втомленої загальною увагою артистки? Пересиченої славою людини? Прошу вас не закохуйтесь в мене жінки?.. Не треба, Лялю, не треба: я сиджу біля тебе і моє серце холодне як лід.
Невеликий зал ресторану. Довгий стіл, накритий на двадцять вісім, включаючи нашого класкера, персон. ї всі двадцять вісім у святковому одязі.
Всім нам весело, правда ж, нам дуже весело, важко уявити, щоб було ще десь веселіше. Ми сміємось, ми жартуємо, ми сиплемо дотепами, ми розчулено згадуємо різні випадки з нашого шкільного життя. "Пам’ятаєте?" — "А пам’ятаєте?" — "Ні, ви тільки послухайте!" Очі наші блищать, щоки горять, ми всі зараз прямо-таки закохані одне в одного.
(На мені американські джинси, французькі шкарпетки, еластичні черевики з Фінляндії. Сніжно-біла голландська сорочка, не сорочка — суцільна манишка, золоті запонки, замшевий монгольський піджак. "Ти — чудо!" — сказала захоплено Ляля й посадила мене поруч із собою. Те ж саме вона сказала, мабуть, і Василеві Задорожному — сидить праворуч од пеї. Теж із ніг до голови в імпортному, ще й два золоті персні на м’ясистих пальцях. Персні масивні, й один з монограмою: "В.З." Важке Василеве обличчя ще більше поважчало, шкіра набула кольору свіжого м’яса. У нього в єдиного байдужий вираз лиця, він весь час їсть, а коли відриває од тарілки свої сонні очі, то в них мовби написано: "А що, схочу — всіх вас куплю!" Василь працює м’ясником на Подолі, має розкішну квартиру й "Волгу", тілисту дружину й одгодо-ваних на славу дітей. Коли ми збирали на цей вечір но двадцять карбованців із носа, він довго торгувався, що дорого, а тепер намагається з’їсти все, за що заплатив. Хоча він вічно жував щось і в школі, і ми його дражнили биком).
Я сиджу поруч із красунею Лялею, а по той бік — Василь ("Та перестань ти нарешті жувати!"). Я вже не радий за свій імпортний одяг, бо Василь — як зла карикатура на мене, і вже дехто поглядає насмішливо в наш бік.
— Колю! — кричить через весь стіл мама Люся і дивиться закоханими очима на Миколу Наружного.— Розкажи, куди ти літаєш! Це ж так цікаво! — Вона вся так і сяє, горда за нього.
Та хіба тільки за нього? Щойно примусила Серьожу Вашкевича теж розповісти про себе. І виявилось, що Серьожа Вашкевич, наш тихоня Вашкевич,— директор радгоспу! Десять років працював агрономом, має кілька орденів і медалей, а тепер керує великим, на всю область, господарством. "Де твої ордени, Серьожо? — допитувалась мама Люся ревниво.— Чом не надів?"
— А тепер слово має паш Валерка Сорока! — кричала весело мама Люся.— Передовий робітник, винахідник, окраса і гордість заводу! Валерик, розкажи про останній свій винахід! — Вона, бач, зпала й про це, вона знала усе про кожного з нас, як знає любляча мати все, що стосується її численних дітей.
Кінчав свою розповідь ГІаружішй,— до він тільки но побував, які країни но облетів за цей час! — мама Люся шукала поглядом іншого, хоча б ту ж Іру Будницьку чи її вірного лицаря — Костю, який — "Слухайте! Слухайте!" — очолює конструкторське бюро на одному з заводів. Очі мами Люсі, повні гордощів, зупинялись то на одному, то на другому, і я, молячи всіх на світі богів, щоб вона мене не помітила, ховався за свою пишну сусідку.
— А ти? — воркотіла Ляля до мене.— Ти ж був гордістю всього нашого класу! І такий недоступний, що жах!
Била мене пальчиком по руці, усміхалась кокетливо, а я щось мимрив у відповідь, вдаючи, що у мене якраз повен рот.
І заздрив.
