Містечкові історії - Дімаров Анатолій

"Вона незаміжня!" — встигла шепнути мені Василева дружина.

І я весь вечір ламав собі голову: вдова чи розведена? Не міг допустити навіть думки, що вона не виходила замін?: на такий вогник вистачало б метеликів!

Але це вже не так і важливо. Красива жінка сиділа біля мене й по-справжньому мене хвилювала. Нічого подібного не відчував до своєї дружини. Вдячний був Василеві, що він висмикнув мене з лігва,— і він сам, і дружина його, й дочка-іменинниця, і всі гості довкола здавались мені простими, симпатичними людьми, які, може, з неба зірки й не знімають, та й навряд, чи туди коли й дивляться, зате міцно стоять па землі.

Тож чи не час і мені пройнятись оцією житейською мудрістю: сприймати дійсність такою, яка вона є?

н* н* ❖

Ще двічі запрошував мене до себе Василь. І щоразу я заставав у них Ганну Іванівну. Догадувався, що зустрічі ці були не випадкові, влаштовапі Василевою дружиною, яка, щоб уберегти своє родиптіо вогнище, надумалась розпалити вогонь поміж нами. Я особисто був від того не проти, Ганна Іванівна теж прихильно ставилась до мого з а лиця п пя.

А чому б мені й іте закохатись? Що не пізно почати все заново. Ганні Іванівні я теж не байдужий, навіть коли признався, що працюю всього-на-всього техніком.

Вона має двокімнатну симпатичну квартирку, де знайдеться місце й моїй бібліотеці. А в цегляному, з ямою й погребом, гаражі стоїть новісінька "Лада".

І вже подумую, що доведеться розлучатися з дружиною, не чекаючи повноліття дітей: Ганна Іванівна не належить до тих жінок, які люблять ждати. Тим більше, що для дітей я чужий все одно.

А щодо петлі... Петлю я скинув того ж вечора, коли познайомився та провів додому Ганну Іванівну. І—дивна людська натура! — всю ніч відчував, що мені чогось бракує.

РЕКВІЄМ ПО МАТЕРІ

Вранці — дощ, вранці — туман, вранці не хотілося й дихати, а з обіду сонце пробилось крізь хмари: розірвало, роздерло, розвіяло — і такою блакиттю вдарило з неба, що заболіло в очах. Всі дерева, щойно нещасні й зіщулені, до останньої галузки намоклі, стрепенулись, обсипані золотом,— золото, золото, золото полилося нестримно донизу: на хрести, на могили, на пам’ятники, на протоптані вузенькі стежини, по яких живі ходили до мертвих, а мертві стрічали живих. І все кладовище, досі непривітне й похмуре, досі зібгане в сіренькому просторі, враз усміхнулось до нього. Розступилось могилами й пам’ятниками, даючи йому дорогу до матері.

Мати вже давно його виглядала. Вдивлялась терпляче в край кладовища з невеликої карточки, і, коли нарешті побачила сина, завжди суворе обличчя її мов аж пом’якшало, мов аж здригнулися стулені твердо вуста й потеплішали очі. Мати жадібно дивилась на нього з невисокої дерев’яної тумбочки, обшарпаної вітрами, снігами, дощами, і він уже вкотре подумав, що пора поставити пам’ятник. Давно пора... Та все, бач, ніколи, все не доходять руки.

І руки його, великі, терплячі, з твердими, наче із заліза, долонями, заворушилися безпорадно й провинно.

Його звали Андрієм, і працював він водієм у таксопарку в Києві. А сьогодні прийшов-от на кладовище.

Він сьогодні й не прийшов би, мабуть, до матері, хоча й був вихідний, коли б не вчорашній, будь він і проклятий, день і не сьогоднішня сварка з дружиною.

Аварія сталась увечері, вже під кінець робочої зміни.

Весь день мотавсь, як навіжений: сідали ненормальні якісь пасажири, що квапились так, наче їм усім загрожувала смертна кара. Швидше, будь ласка!.. Голубчику, підстьобніть вашу конячку! Буде карбованець навару... А швидше не можна?.. Крутив баранку, зціпивши зуби, ледь утримуючись від того, щоб не відчинити дверцята й — ідіть к лихій годині! Непотрібні мені ватні нещасні карбованці! Під кінець вимотався так, що світ був немилий. Висадив останнього пасажира, повертався, розслаблений, у парк. Здати машину напарникові, добратись додому, завалитись у ліжко. І спати, спати... Донесхочу, донестями...

Мирно світився зелений вогник, рівно гугі мотор, машина сама котилася проспектом, хоч за руль не тримайся, він уже був думками вдома, де на нього чекало два вихідних: субота й неділя — море часу, коли розпорядитись розумно... Він уже думав над тим, що робитиме завтра, коли одіспиться як слід, коли раптом па тротуарі, під ліхтарем, в яскравому колі виросла жіноча постать, махнула рукою. Ще по встиг усвідомити побачено, а нога вже натисла на гальмо і рука включила вказівник повороту. Спрацювала блискавична реакція таксиста (перша заповідь: не взівай пасажира!), і перш ніж він згадав, як щойно поклявся більше не брати пасажирів, машина, завищавши гальмами, зупинилась навпроти жінки.

Хотів уже дати газ, та побачив, що жінка була не сама: тримала закушкану в біле дитину.

"Доведеться везти!" — подумав з досадою. Відчинив дверцята, перехилившись, спитав:

— Вам куди?

Жінка нагнулась, погойдуючи дитину, сказала:

— На Відрадний! Вудь ласка!

Він подумки вилаявся. Так і знав: обов’язково Відрадний! За тридев’ять земель, а в нього ж кінчається зміна. І що за день, будь він проклятий!..

— Не по дорозі! Я їду в парк.

Жінка схилилась ще нижче, молитовно заглядала в машину:

— Мені дуже потрібно!.. Я прошу... Півгодини стою...

— Зрозумійте, я їду в парк! В мене давно скінчилася зміна.— І постукав пальцями по циферблату годинника.

— Я вас дуже прошу! — В голосі жінки вже збиралися сльози.— Півгодини стою, а машин усе немає... Я вам віддячу...

— Та непотрібна мені ваша дяка! — розгнівався він.— Ви — люди, один я не людина! В мене робота кінчилась, розумієте ви це чи не розумієте?

— Що ж мені робити? — спитала розпачливо жінка.— Півгодини стою... Ось йому спати пора...

"А про що ти раніше думала? — ледь не вирвалося в нього.— Матері, біс вам у душу!" Він ще щось думав, а в душі відчував, що не кине її серед вулиці.

— Сідайте! — сказав їй неприязно.

Вона поспіхом, боячись, щоб він не роздумав, шарпонула задпі дверцята.

— Попереду сідайте! — закричав він на неї.— Там ще дитину застудите! — "До чого ж вони безголові! їм аби заміж!"

Зачекав, поки вона вмоститься, ввімкнув лічильник, лівий поворот, все ще поглядаючи на пасажирку, від’їхав од бровки. І тільки од’їхав, як його щосили жбурнуло назад. Скрегіт, дзвін, пилюка, мов з пилососа. Зойк переляканої жінки, різкий илач дитини. *

Висмикнув ключ, вискочив спрожогу з машини.

"Жигулі"! Вліпилися в задок "Волги", замалим не залізли на неї.

Кинувся до "Жигулів", розлючено закричав:

— Тобі що, повилазило?

Передні дверцята машини одчинилися, звідти виткнулась милиця. Інвалід! Інвалід, будь він неладен!.. Лише зараз помітив трикутник із літерою "Р", наліплений на вітрове скло. Пропаща справа — зв’язатись з інвалідом! Але гнів ще кипів, розпираючи груди.

— Вулиці було мало, що ти на машину поліз?

Інвалід вибрався нарешті з машини: пашів гнівом, як

домна.

— А ти, твою мать, куди ліз?! — закричав він щосили.— Таксисти, мало вас вішати!.. Жабовози прокляті!..

Андрія особливо образило оте "жабовози". Розбив йому машину, весь багажник зім’яв, та ще й — "жабовози"! Дати б монтировкою по кумполу, щоб знав, як перед собою дивитись!

Та інвалід виявився не з лякливих:

— Ану, вдар!.. Ану, спробуй!.. Трісну милицею — кістки тиждень збиратимеш!

Наступа на Андрія, вимахує милицею. Очі безтямні, з рота чорна слина летить.

Тьху!..

Плюнув Андрій, одступився. Хотів уже сісти, завести й поїхать (розумів, що теж винен: не пропустив, зловив гаву), але інвалід з несподіваною спритністю застрибав слідом, став перед "Волгою":

— Е, ні, не втечеш!.. Напакостив — і тікати?.. Ти в мене поскачеш!.. Ти в мене наплачешся!.. Я тебе одучу порушувати правила!..

Андрій сам уже бачив, що зв’язався якщо не з чортом, то з його рідним братом. Знову вийшов з машини (злість раптом вляглася, лишилася втома), спробував домовитись уже по-хорошому:

— Слухай, панашо...

— Чорт тобі папаша — не я! — закричав інвалід.— Синок знайшовся, таку твою мать!

— Ну, гаразд, хай і чорт... Ти тільки не лайся: он у машині жінка сидить. Тобі в дочки годиться, а ти — матюком... Давай краще розійдемось по-хорошому... Я, може, винен, але й твоя не менша вина. Обоє порушили правила...

— Не тобі, соилякокі, де вирішувати! Ич який: обоє порушили!.. А платить за ремонт хто буде?.. Хто?..

— Та зрозумій же ти, капустяна голово, що ми обоє порушили правила! — пробував умовити Андрій.— Ти що хочеш: щоб міліція в обох права відібрала?

— То ще подивимось, у кого відбере!.. Порушив правила — і він ще не винен! Розпустились, хоч на вулицю не виїжджай!.. І не спробуй втекти — номери все одно не поміняєш!..

— Хто від тебе тікатиме! — сказав гірко Андрій: не мав більше сил ні вмовлять, пі сперечатись. Махнув рукою па впертого йолопа, обійшов машину. Відчинив дверцята з того боку, де сиділа жінка.

— Вилазьте, приїхали!

— Як же мені додому добратись? — спитала розгублено жінка.

— А то он у нього спитайте! — показав на інваліда Андрій. І вже мирніше додав: — Самі бачите: зупинились надовго.... Наплодили приватників!

— Це вас розвелося! — обізвавсь інвалід: усе ще стояв перед "Волгою", заступаючи дорогу.— Хапуги!

Жінка, попрощавшись, пішла кудись у темряву, либонь, на автобусну зупинку, і вони лишилися вдвох. Мимо проїжджали машини: вантажні, легкові — не зупинялася

жодна. Водії народ битий: зупинишся — попадеш обов’язково у свідки!

— До ранку ждатимемо? — спитав Андрій в’їдливо.

— Хоч і до ранку: мені не горить.

— Ну й мені не пече!

Андрій знову обійшов свою колимагу: "Жигулі" вліпились не в жарт. Хоч їм дісталось більше: перекосився радіатор, зім’явся капот, фари — на друзки, проте й "Волгу" теж пом’яло як слід. "В сотню обійдеться, не менше,— подумав Андрій про ремонт: — От і купив машину!" Беріг гроші на пральну машину, та не просту — автомат: сама й пере, сама й виварює, виполіскує й сушить, тільки й того, що не прасує, ввімкнув програму й гуляй собі паном... Збирався подарувати на іменини дружині, яка зат мучилась щотижневим пранням, і от маєш: сотня, якщо не більше,— собаці під хвіст! Андрій сумно дивився на покалічену "Волгу", а інвалід тим часом вимахував рукою, намагаючись зупинити машини, що проїжджали мимо. "Помахай, помахай! — подумав злорадно Андрій.— Так вони тобі й зупиняться"!

Зупинилася "Волга" — таксі.