Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Обос жадібно вдивлялися в екран. Андрійко забував про все на світі, а стілець під татом починав підозріло поскрипувати, і шепіт ставав усе голосніший.
І в найнапруженіший момент, в найдраматичнішу хвилину на весь зал лунав татів голос:
— Та куди?! Куди ото лізете?! Правіше беріть!!
На тата шикали, він замовкав на кілька хвилин, потім знову лунав його страдницький голос:
— Та хто так воює?! Та він же вас, як мишву, передушить!..
Кінчалося завжди тим, що коли знову вмикалося світло й глядачі починали розходитись, Андрійко сидів, як пришитий: йому здавалось, що всі, виходячи, на них оглядаються.
Повертались додому. Тато вистрибував поруч і почував себе, мабуть, дуже незручно, бо весь час бурчав:
— Вояки!.. Кіношники!.. Не нюхали пороху, а теж мені — ставлять!.. Та якби ми отак воювали, то нас би й кури загребли!..
Андрійко, сердитий на тата, частіше відмовчувався, але іноді не витримував, вступав у суперечку. Казав, що то ж було на війні, а це в кіно, і вони краще знають, як його ставити. Тато наче тільки й чекав, поки син обізветься, хапав його за плече:
— Та ти поглянь!.. Поглянь ось сюди! — Креслив милицею звивисту лінію, продавлював ямки.— Ось їхні окопи, а ось — кулемет. Так що: прямо на кулемет треба лізти?.. Та він же викосить всіх!
— В кіно ж не викосив! — заперечував Андрійко.
— Так то ж у кіно! — вигукував тато. І при цьому так морщився, наче його мучили зуби.— Спробували б вони отак повоювати!..
Сердивсь уже й на сина, не розмовляв по кілька годин, а привозили новий кінофільм — усе починалося спочатку.
Та чим би не кінчались оті походеньки в кіно, завжди не забував попереджувати:
— Ти ж матері пі гу-гу! Бо нагорить і тобі, й мені!
— Що я, маленький! — відповідав Андрійко ображено.
І мати до татової смерті так і не дізналась про їхнє
обопільне захоплення.
Тато помер у квітні, в неповних сорок років. Дотягнув до весни, бо Андрійко якось підслухав, як батько сказав матері:
— Хоча б зимою не померти. В землі мерзлій яму довбати — людям зайва морока...
І ще жартував:
— Як ховатимете, то не забудь взути у валянок. Щоб нога не мерзла в могилі.
Вціліла татова нога весь час мерзла, навіть серед літа, в спеку найбільше, і він її часто парив у окропі.
Тато помер у п’ятдесят другому, а перед цим майже рік пролежав нерухомий у ліжку. Хотіли знову забрати в шпиталь, але мама, дізнавшись од знайомого лікаря, що тата вже ніщо не врятує, сказала, що хай лежить вдома: хоч доглянути буде кому. Підхоплювалась удосвіта, бо треба ж було в дев’ять уже бути на роботі, на весь день наварювала, будила Андрійка:
— Вставай, сипу, вже пізно! До школи запізнишся.
Стояла вже вдягнена і, поки він вилазив з постелі, наказувала:
— Снідатимете кашу, он у печі, та не забудь поставити татові воду, коли йтимеш до школи.— Тата весь час мучила жага.— І на обід не запізнюйся.
Тато вже лежав, уходжений, умитий,— світив ясними очима. Якось, коли вони вдвох поснідали і Андрійко став збирати посуд, попросив:
— Зачекай... Посидь коло мене...
— Я ж запізнюся до ніколи! — сказав Андрійко.
— Нічого... Разок запізнитися можна... А ти посидь коло мене...
І щось такс було в татовому голосі, в змученім обличчі його, що Андрійко вже й не пручався. Сів на ліжко, на самий краєчок, щоб не потривожити немічне татове тіло, приготувався слухати тата.
— Сядь ближче,— сказав тато.
Андрійко підсунувся — вперся в сухе татове коліно.
— От так... Тепер візьми мою руку...
Татова рука була холодна, як лід.
— Слухай, сину, сюди: я скоро помру...
Андрійко ворухнувся, щоб заперечити (був у тому віці, коли батьки здаються безсмертними), та щось завадило, скувало йому язик. Чи то батькові очі, як ніколи серйозні, чи незвично урочистий вираз лиця, наче тато вже побував за тією гранню, яку заборонено переступати живим і де починається одна з найбільших, нерозгаданих ще ніким таємниць.
— Мені не страшно, сипу, вмирати: пожив, скільки міг, нікому зла не заподіяв... Пас тільки жаль... Тож гляди, сину, слухайся матері, а виростеш, то бережи її й жалій. Такої матері не знайдеш більше у світі... Чуєш, сину?
Андрійко кивнув, сльози вже душили його.
— Ну й добре... Йди... А то й справді запізнишся...
Невдовзі після тієї розмови тато й помер. Діждавсь неділі, попросився:
— Винеси мене, Маню, надвір. Хоч на сонце гляну востаннє.
Мати підняла його, загорнутого в ковдру, понесла з темної хати під весняне буйне сонце, що не знало, на кого й пролити надлишок тепла. На денному світлі татове обличчя стало землисте, аж чорне, в широко розплющені очі падали й гасли сонячні промені. Від того очі були наче дві бездонні ями: моторошно западали під череп. Здавалося, всього світла не вистачить їх хоч трохи наповнити.
Не спускаючи тата з рук, мама сіла на призьбу. При-колихувала, наче дитину. Андрійкові раптом здалося, що мати от-от заспіва колискову, оту "ой люлі, люлі", яка лунала над ним ще в колисці, і таким щемом зайшлося його серце, таким болем незвіданим, що він одбіг за ріг хати, вчепився зубами в рукав, щоб не заплакати вголос...
Коли тата ховали, мати не тужила, не плакала: закам’яніле обличчя її не здригнулось навіть тоді, коли тата опускали в яму. Андрійко пізніше почув, як її за це судили жінки, називаючи безсердечною, і йому стало так образливо й боляче, що він не витримав і закричав до них із ненавистю:
— Моя мати не така!.. Не така!..
І захлинувся в сльозах...
"Ніхто з них не знав, як уміла моя мати всміхатись!" — думає Андрій, дивлячись на фото.
Люба вже не стоїть коло нього — вийшла в двір. Звідти доноситься дзвінкий її голос. Пронесла його крізь усі роки незмінним, і тому іноді здасться, що осі" вона зайде, така ж струнка й юна, як двадцять літ тому. Та марні надії: час працює невтомно, він сам уже став он яким дядьком і має двох майже дорослих дітей...
"Ніхто не знає, яка усмішка була в моєї матері..."
Може, тому, що мати рідко всміхалась, він і досі пам’я-та її усміх.
Виразно бачить її суворе обличчя, її строго стулені губи. Вона ніколи не кричала на нього, не лаяла, жодного разу не вдарила, хоч він і заробляв,— одного слова її, одного погляду було досить, щоб він одразу ж принишкнув: він не те що боявся матері — просто в голові його не вкладалось, як це можна її не послухатись.
Поверталася з роботи зморена — чорна.
Після війни на їхньому цегельному заводі механізацією ще й не пахло, живих людських рук не вистачало, особливо чоловічих,— були щедро розкидані по всій майже Європі, по братніх могилах, та й нашій землі дісталося вдосталь, і наші поля були густо засіяні солдатськими отими руками: якби вони всі посходили — лісом би стали!.. Тож уся робота найважча дісталась жіночим рукам; Андрійкова ж мати не належала до тих жінок, які шукали легкої роботи. З дня у день вимішувала важку, як чавун, глину, формуючи цеглу, зруйновані наші міста, дощенту спалені села голосили за цеглою, завод працював у три зміни, не маючи й хвилини перепочинку, розжарені печі день і ніч розтуляли свої ненаситні пащеки, ладні проковтнути й жінок, які підносили щойно сформовану цеглу,— цегли не вистачало все одно, цегли все було мало, на всіх зборах лунало одне й те ж: як видати завтра на десять тисяч більше, аніж сьогодні, а після-завтрього — ще більше...
Тож мати поверталася з роботи чорна і часто лягала спати не повечерявши, бо й їжа не лізла до рота, і тато, тоді ще живий, казав їй кинути к бісу завод та пошукати легшу роботу, бо так недовго й калікою стати, і вона, може, тата й послухалася б, але на той час її уже поставили бригадиром, і вона уявить не могла, як це можна узяти і піти... Взяти й перекласти нелегку свою ношу на інших... Бригада їй була, мабуть, як друга сім’я, і коли тато помер і вони лишилися вдвох, майже щосуботи увечері вся бригада сходилась до їхньої хати: приносили, хто чим багатий, та й виставляли на стіл. Сідали тісненько: всі — незаміжні, всі — вдови, випивали по шкалику-другому, п’яніли — не п’яніли, і не було кінця жіночим розмовам, не було краю сумовитим пісням. Чому не веселим, а сумовитим? Мабуть, тому, що сумовита брала за серце і робила чистішою душу.
Світлою печаллю сяяли очі, болісно ламалися брови, часом ще зовсім молоді та лискучі, а вже не діткнеться до них рука чоловіча, не проведе пестливо пальцями,—• злагоджені голоси наповнювали кімнату вщерть, і ставало в ній тісно, і не було чим дихати, і стогнало, й скаржи-лось-плакало. Андрійко сидів, онімілий, й огрубілі од вітру та жару жіночі обличчя здавались йому невимовпо прекрасними, а материне було найкрасивіше, найсвітліше та найнатхиенніше, і він усім своїм єством плинув до нього.
Після кожного такого вечора мати була якась аж сама на себе не схожа: задумана й тиха. І саме тоді найчастіше усміхалась до нього.
Обличчя її не розквітало від усмішки, як у інших жінок, і губи не бубнявіли сміхом; тільки здригнуться кутики вуст та розімкнуться густі, строго зведені брови. Але стільки тепла, стільки ласки прихованої хлюпало при цьому з материних прояснілих очей, що їх вистачило б затопити всю землю.
В такі хвилини відчував підсвідомо Андрійко, що він для матері — все на світі. Що вона для нього піде на все. Од усього відмовиться.
Переконувався в цьому не раз.
Був у них сусід, він досі живий, хоч давно ходить на трьох і трясе головою. А колись же через нього бились поміж собою найвродливіші жінки: пробували, в якої міцні-
т
іпе волосся. Та й дівчата крадькома поглядали на нього, хоч він встиг уже стати вдівцем і мав дочку й сина. Сип — одноліток Андрійків, вони в одному класі й учились, хоч не дружили ніколи: Андрійко терпіти не міг задавак і хвальків. Сусідів же син мало того, що ходив у нових чобітках, ще й кепкував з Андрійкових старих шкарбанів, обзивав його старцем.
У сусіда й хата стояла — не рівня їхній хижі. З цегли, під цинковим дахом, на чотири кімнати, з великими вікнами. І двір був обнесений парканом з таких сороковок, що аж дзвеніли,— сусід умів жити, не те що вони, і пупа собі на роботі не рвав.
— Ви, Маріє, ото тільки даром стараєтесь,— не раз повчав Андрійкову матір.— Там хоч перервіться — дяка одна. Як про себе не подумаєте — ніхто про вас не подбає... Такий уже світ.
— Роблю, як умію,— відповідала мати, і сусід тоді докірливо питав:
— І багато заробили?..
